Mania contradicens

«Разбуди меня в четыре!»

1. Обращение к Богу.

2. Стиль прически.


  Одного разу мій шлунок, мабуть, вирішивши, що його хазяїн помер, забурчав, як навіжений. Я аж прокинувся. Глянув на годинника — ніч, відчинив холодильник — вакуум, поліз за цигарками — залишилась остання. Що робити? Куди бігти? Сів на травичку у дворі, закурив і глянув на зорі в небі. А відтіля, як на замовлення, величенька така каменюка з вогняним хвостиком — понад хатами — шварк! Так спалахнуло, що аж вії мені обсмалило. А в кукурудзі шелеснуло, неначе якісь тварюки кинулись врозсип. Ну, думаю, домедитувався, коли згори вже такі «маяки» кидають. Все. Досить з мене злиднів! Де мої смажені хлібці?! І закрутився, як чорт на вишкварках.

  Ледь діждавшись ранку, взяв у свояка кредит на десять гривень «до востребованія», купив яєць, олії та батонів і приготував смачнющу страву (гамбургер відпочиває) — смажені хлібці з яйцем (за особливим рецептом). Зробив їх штук двадцять на продаж, а вони вийшли такими апетитними — з ніжною смаженою шкоринкою, що я тут же половину й «заточив». Не встояв перед спокусою. Зате ті, що вцілили, ловко розбіглися по базару. Гривня за штуку.

  Стою з «червонцем» на кишені і думаю: «Е ні, голодне Різдво ситою Паскою не нагодуєш!» Постояв, почухав потилицю і вирішив провернути свою нехитру справу ще кілька разів, з кожним днем додаючи принад смаженим хлібцям (одноразовий посуд, знижки оптовим покупцям, презентації по чужих офісах швидко підняли мені рейтинговий настрій). І став мій товар за народним креативом називатися «курайчиками» (от, бісенята!). Завелась жива копійка, а я потроху став замислюватись: а чи не відкрити мені щось на зразок «шустро» при дорозі? Звісна річ, що дурень думкою багатіє. І правду казав дід Панас: «Діяти — набагато веселіше, ніж міркувати про це». А тим більше — міркувати про те, як ти міркуєш про це. Отож, підтягнув я останні улюблені нюні і потихеньку — поманюню став підніматися на свої ноги при дорозі. Налаштував дах за єгипетським кресленням (бо гарна тільки та покрівля, під якою яйце не тухне), підключив стереосистему, вирубав бур’ян навколо, вкопав довгий дерев’яний стіл з міцними лавами (як у нас на тракторній бригаді), поставив на столі запашні оберемки польових квітів, а на фронтоні повісив плакат «Міс Глобалізація», на якому весь світ, тамуючи подих, чекає, коли Руслана Писанка дохрумає свою добову норму смажених хлібців (а ля Енді Уорхол). В цілях візуальної реклами хотів було ще запалити стерню на сусідньому полі, та швиденько заткнув яскравий фонтан свого новаторства, бо на порозі, наспівуючи «недовго мучилася бабця у високовольтнім павутинні», з’явився перший відвідувач. Дивний дядько з портупеєю замість гаманця замовив дюжину «курайчиків» і глечик молока, але сплачувати за рахунком не квапився. У повітрі запахло шмаленими пахвами, а над моїм «шустро» промайнула тінь степового шуліки. За секунду цей добродій вже пояснював мені, що він із фонду «вдів і сиріт». Потім чітко додав — куди, скільки і на який рахунок треба «покласти», щоб мій культурний заклад не чіпали «діти кукурудзи». Сказав і хутко зник, забувши мені на згадку флаєр на погост і ось цю анкету-тест. Я підніс папірця до очей і почав читати:


  1. Якби вам залишилось жити тільки один рік, як би ви розпорядились цим часом? Поміняли б ви що-небудь у своєму житті? А чи не бажаєте ви зробити ці ж зміни без того, щоб неминуча загибель нависала над вами?

  2. Чи робите ви те, чим дійсно хотіли займатися в житті?

  3. Якщо запалає ваша оселя, яку річ ви рятуватимете перш за все?

  4. Що вам подобалося робити по-справжньому, коли ви були дитиною?

  5. Якби вам дали мільйон доларів, що б ви робили з цими грошима? А може вам вистачить десяти гривень?

  6. Чи відчуваєте ви, що у Творця є план стосовно вас?

  7. Якби у вашому житті був один ідеальний день, щоб ви утнули після того, як прокинетеся сонячним ранком?

  8. Чи робите ви те, що збирались робить? Якщо ні, то чому?

  9. На що схожий звук зіткнення двох метеликів?


  На дев’ятому запитанні мене «зламало», в животі забулькав чай і «практически бесшумно газы вышли невзначай». Я аж прокинувся. Відчуваю, що лежу на березі. І морські хвилі тихенько хлюпають у мою маківку. Обережно, як вцілілий після розстрілу партизан, розплющую очі і бачу, що рожеве ранкове сонечко вже забарвило верхівки кримських гір. Поряд зі мною сидить якийсь військовий (прикордонник!), він зняв кашкета і спостерігає, як, стомлено ступаючи по гладеньких камінцях, граціозно віддаляється від нас дівоча постать. Потім цей прикордонник повертає своє обличчя у мій бік і крізь посмішку вимовляє:

 — Хай іде. Вона вже велика дівчинка. І в неї достатньо грошей, щоб упіймати таксі і дістатись готелю.

 — Ти хто? — запитую чемно і по-дружньому.

 — Сержант Іван Пеппереску. Мені доручили Вас розшукати і передати, що Вас чекатимуть о десятій годині місцеві археологи. Вони сьогодні вночі відкопали останню тридцять шосту піраміду. Мабуть, буде весело, — чітко, немов з кулемета, вилетіли його слова.

 — А Вона, — киваю в бік дівчини, — хто?

 — Міла... Йовович, здається, — почав було він.

 — Ну, це всім відомо, — стелю я собі соломку.

 — Знову глузуєте з мене, добродію? Ви ж цілу ніч з нею... той... штудіювали українські репліки з вашого кіна... «Кодак» йому в кадик! — образився сержант, встав і рішуче натягнув кашкета, збираючись іти геть. Та зачепився за батарею порожніх пляшок з-під «Шаблі» і трохи не впав.

 — Вибач, хлопче. Мені прикро. Ну, ти розумієш... А котра зараз година? — спробував я зам’яти непорозуміння.

 — Четверта ранку, — буркнув прикордонник, — збудив, як наказували...

 — До речі, ти не бачив тут мою суку? — знову ляпнув я щось не те.

 — ?!

 — Тобто... мою бельгійську вівчарку.., — швиденько довелось пояснити йому мої попередні слова.

 — Та що їй станеться? Оно вона крабами тішиться, — вже на ходу сухо кинув сержант, потім обернувся і запитав: — Як, Ви сказали, її звати?

 — Балабака! — гаркнув я, пірнаючи у прозоре Чорне море.

  Через хвилин двадцять, коли в мені заспокоївся «єнот-полоскун», я виліз із води (весь мокрий, як риба без трусів), ускочив у свої білі штани, натягнув на босі ноги парусинові пантофлі і, накинувши на плечі червоний T-shirt, піднявся сходами з пляжу прямо у місцеве «шустро» випити гаряченької кави. Там з учорашньої вечірки залишились тільки двоє — Тім Рот та Ману Чао. Вони добивали останню партію «в Чапаєва» і пили каву з мастикою та рожевим рахат-лукумом. Радіо транслювало: «Одного не прощу тобі ніколи — ти не віриш, що моє ім’я — Елвіс!» Я привітав хлопців, а мій собака їх обгавкав. Тож каву пили разом. Потім у «шустро» зайшла прибиральниця пляжу і запитала, чи ніхто, бува, не забував там рюкзак з валютою? Ми сказали — ні! Тоді в неї «цвірконув» мобільний, і вона, вибачившись, вийшла. А за хвилин п’ять, домовившись про зустріч на гірському плато після полудня, я залишив теплу компанію і побіг (в «Чапаєва» вони тоді дограли — програв бармен).

  Мій невеличкий білий, як хмаринка, будиночок з колонадою вже виглядав із-за пагорба, коли нас з Балабакою мало не розтерло по шосе на кипарисову олію новеньке червоне «Фер-р-рарі», яке вискочило, немов «з-під руки», і швидко щезло за скельним виступом. Я після цього заглянув у очі своєму хвостатому другу і голосно в них прочитав: «Хто там за кермом — Стіві Вандер, чи що?!»

  Як з’ясувалось за сім хвилин — до нас у гості примчав знайомий продюсер з Києва — Сашко. Роднянський. Він так квапився довезти вчасно валізу з грошима на наше сьогоднішнє свято Пірамід, неначе сам був тією Золотою Саперною Лопатою, яку планувалось вручити археологам за розкопані дива. Звісна річ, йому все простилося, бо тільки я знав, що Сашко народився якраз у той день і рік, коли застрелився Хемінгуей.

  А Миколу Вересня, який теж приперся вставити своє «о’кей», ми, не змовляючись, сплавили Вупі Голдберг. Вона взяла його з собою на риболовлю і навчила досить пристойно веслувати вздовж берега, мотивуючи перед пресою свій вчинок дивною фразою: «Риба завжди здоровіша за тих, хто її споживає».

  Багато чого цікавого відбулося у той день, та тільки надвечір мене чомусь охопила паніка. Можливо, то почали діяти піраміди? А може я переїв солоних сушених бичків, якими мене щедро пригостив татарський хлопчик. Став я прислухатися до себе — раптом забурчить у шлунку — і все! — я прокинусь де-небудь не тут... Та мале татарча, узрівши в мені такий пантелик, сказало: «Велика земля Апачі. Завжди є куди прокинутись...» І до самісінького ранку цикади не вщухали знов. А на другий день ми почали фільмувати мій сценарій. Я дав йому назву «Mania contradicens»*. І коли завмерла на мить уся налаштована апаратура, у мене над головою зіткнулися два метелики.

 * Mania contradicens (лат.) — страшна хвороба. Люди, заражені нею, хочуть одного, але говорять і роблять зовсім інше. (прим. Авт.)

   2001г.


 Вперше було надруковано в журналі " Молода Україна" ( #4 , Жовтень 2003 )