Я буду жити!!

Обережно, намагаючись не розбудити Пустоту, яка так безтурботно спала в кімнаті, Вона увійшла до темного коридору. Вже вкотре відмітила для себе: світла десь у кінці   немає... Поспішно зняла просочені водою ланцюги одягу та взуття (знову цей дощ!) та притиснулася спиною до стіни.
Порохівниця Її надій, здавалося, давно на межі вибуху. Тим більше, що зброя – Вона сама, а безжалісне дуло знаходиться десь у Її мозку. Повільно проклавши спиною по стіні прямий шлях, Вона опустилася просто на підлогу, заплющила очі та з усієї розтраченої сили крикнула:
– Я не можу!!
Луна Її голосу прокотилася кімнатою... Вона вперше відчула свій крик на дотик: холодний та з дуже загостреними кутами. «Можеш прокидатися, клята Пустота!» – мерехтіло в Її думках.
Це була остання секунда самоти. У темряву нізвідки увійшло Щось. Воно почало чеканку своїх кроків рівномірним биттям годинника. Воно ходило біля Неї, маячіло в очах, зливалося з пробудженою Пустотою...
– Не можу!! – вдруге закричала Вона, роблячи вигляд, що в притул не помічає появи Чогось.
Із цим вигуком Щось спинилося навпроти Неї й вдивилося злісно ненависними очима в Її обличчя, після чого хлестануло своєю кігтистою рукою.
– Не можеш? – перепитало Щось. – Тоді вмирай!
Вона, майже несвідома, дивилася на нього й розуміла, що крикнути втретє вже не зможе.
– Вмирай! – продовжувало Щось.
Потім воно простягло Їй стиснутий у руці ніж:
– Сама?.. – Воно протримало паузу в декілька секунд і додало з єхидною посмішкою: – Чи... тобі допомогти?
Вона подивилася на нього, свого найзапеклішого й найгидотнішого ворога, піднялася з підлоги та плюнула в його бліде жовте обличчя небіжчика.
– Геть звідси! – вирвала Вона з грудей болісний крик. – Геть!
Щось розреготалося сміхом диявола:
– Вмирати не хочеш?! Ти ж не живеш зараз! Ти існуєш!! Іс-ну-єш!
– Я хочу існувати! Чуєш: хочу!
Потворні біси заграли в очах Чогось, і замість ножа воно простягнуло Їй склянку з якоюсь сірої рідиною:
– Пий!
– Що це?
– Заспокійливе. Дуже сильне. Називається «Байдужість». Викликає залежність. Пий!
– Не буду. Я не хочу байдужості.
– Але ж ти зупиниш свої тривоги. Ти не будеш відчувати болю. Тобі стане легко. Пий!
– Я хочу відчувати свій біль і тривоги. Благаю тебе: йди!
Щось замовкло та беззвучно вийшло з квартири. Десь у віддаленні Вона почула:
– Існуй. А ще краще – живи!
...Вона пошукала за звичкою Пустоту та вперше переконалася: її немає! Крок. Ще один. І ще крок. Здавалося: у безвісність. Стоп! Цього не може бути! Світло! Світло!! Вона ж говорила сама собі, що його просто немає. Зовсім. Але в темряву увірвалося засліплююче Сонце. «Не може бути! – пронеслося в Її голові й відказало собі ж через мить: – Може! Може!!»
Вона випрямилася та якомога голосніше крикнула з відновленою силою:
–   Я буду жити!!   

17.05.2009