Монолог туалетного паперу

Нас було троє: «Антошка», «Панночка» та я, «Обухівська». Я не пам’ятаю свого народження та дитинства. Лише тоді, коли мене поклали на цю поличку в супермаркеті, я почала жити свідомо.
Про таких, як я, люди кажуть: народилася в сорочці, адже якась дивацька машина на фабриці випадково одягла на мене дві обкладинки. «Щаслива!», – казали про мене «Антошка» та «Панночка».
До речі, про моїх сусідів. Я зустрілася з ними за наказом долі, хоча й у долю, відверто кажучи, не вірила. Проте вона, ця доля, поклала нас поруч.
Ми всі дуже полюбляли ніч, коли  вщухали безкінечні стукання підборів та людські розмови ні про що. Тоді ми починали розмовляти про вічне. Так-так, не дивуйся, людино: нам є про що розповісти! Здебільшого ми казали про туалетне пекло та 65 метрів. 65 метрів – це довжина життя. Мене часто дивує, що багато людей хочуть прожити, наприклад, 100 років. Як, як можна вимірювати життя в часі?! 65 метрів – стандартна довжина паперу сірого кольору. Не більше й не менше. Ми знали, що колись прийде наш покупець. Потім ми опинимось у приміщенні площею в декілька метрів і тоді почнеться наше відраховування метрів до смерті. Смерть – це туалетне пекло. Проте смерті як такої не існує. Є лише життя, яке поступово зменшує свою довжину, допоки не зникне. Метр за метром. Ми майже ніколи не вмираємо миттєво: вмирає окремий відрізок довжини. Що можна казати про смерть, якщо при житті ми її ніколи не відчуємо на дотик?..
Доля у вигляді руки працівника супермаркету поклала мене близько-близько з «Антошкою». Мені подобалась його щільна циліндрична фігура та до відчаю палка жага до життя. Він часто казав, що важливість життя – не в довжині, а в якості, та переконував, що віра творить чудеса.
«Панночка» трохи заздрила нашому порозумінню, але казала, що ми – чудова пара...
«Панночка» була першою, для кого знайшовся покупець. Наостанок вона нічого нам не казала. Тільки залишила після себе незапилений слід у вигляді кола на вкритій пилом полиці...
Я розуміла, що на черзі хтось із нас: я або «Антошка». Він підбадьорював мене тим, що, можливо, нас заберуть разом. Так і трапилось... «17:32» – надпис на закріпленому на зап’ясті покупця годиннику. Кляті люди зі своїм клятим часом!.. Був сильний удар, потім – втрата свідомості. Слабо пригадую темний пакет і шепіт «Антошки»: «Тримайся: ми разом!».
Але потім нас розлучили. Я опинилася в маленькій кімнаті, а він... не знаю. Коли нас розділяли, «Антошка» відчайдушно кричав, що ми ще зустрінемось... Мої «щасливі» дві обкладинки було безжалісно здерто, і я зупинилася на думці про повну безсутність «народження в сорочці». Раптом збагнула, що моє життя – це просто 65 метрів сірого паперу, і ця довжина безнадійно зменшується. Кожного дня відривали метр за метром. Я вже не жила, а просто рахувала відстань до смерті. Проте здавалося, що відстань така велика!.. Уявіть собі: 65 метрів!.. 60... 45... 31... 17... 4.
Коли залишається така маленька відстань, чомусь катастрофічно хочеться жити. «Народилася в сорочці»... Впала за унітаз. Лежу на тонкому павутинні, така ж сіра. Наступного дня люди помітили зникнення туалетного паперу та принесли... його. Чому, чому життя перестало бути таким безнадійно сірим тоді, коли було занадто пізно?! Цілу ніч ми розмовляли, немов колись на полиці супермаркету, проте були до крику далеко один від одного. Вірніше, не розмовляли, а мріяли. Адже коли зникає можливість реальності, виникають мрії.
Вранці «Антошка» сказав: «Ми ще поживемо!». Але в цю мить увімкнули світло, дитяча рука простягнулася до нього... Спочатку було «бульк!», потім – «ой!». І останній скрик: «Я кохаю тебе! Прощавай! Я... розчиняюся».
Більше нічого не пам’ятаю... Залишилися тільки спогади. Про мене забули, і я сама давно вже вкрилася павутинням. За декілька років я бачила багатьох людей, тому вже точно збагнула: людське життя – це також сірий папір певної довжини, який може стати для самої людини найяскравішим тільки завдяки любові, щирості та спілкуванню, які... так легко втратити.