Там усе було кольору неба

Там, у світі, який я залишила, все було кольору неба. А небо бувало різним: блакитним, синім, чорним, рожевим… Воно тримало мої думки просто за руки, до зойку стискало пальці, і я знала, що обов’язково буду щасливою. Я дивилася в небо по-дитячому щиро та відверто, посміхалася відчуттю, що сьогодні – це прекрасно. Сьогодні – абсолютно…
Ця абсолютність була в усьому. Абсолютна реальність, абсолютні мрії та абсолютні сни – блакитні, сині, чорні, рожеві… Абсолютний біль і абсолютне щастя. Без фільтрів недомовленості, перешкод невиразності та кордонів огидної брехні. Було радісно, коли все так, як хочу, і боляче, коли – ні.
Там, у світі, який я залишила, було тепло. Тепло – на підлозі, в обіймах, у рукавичках, у думках.
А потім я сховала до кишені трохи тепла, поглинула любові того світу настільки багато, що лікар-час був упевнений, що не витримаю – захлинуся. Витримала. Бо любові багато не буває. А вона мені тут ой як потрібна. Тут холодно. І дійсність смердить. Дійсність – пихата. Вона окреслила себе власноруч колом і впевнена у своїй недосяжності. За колом – ти. Щастя – за колом. І я, напевно, змогла б звикнути до смердіння, якщо б написала за межею цього кола: «Не повернусь!». Позбутися минулого заради покращення теперішнього?! Ні! Тут я би ніколи не написала це до того світу. Адже все, що написано там, – це оголеність почуттів. Там ніколи не буде «Не повернусь!».
Там, у світі, який я залишила, все було кольору неба. А в неба переважно – ніжні кольори… Пам’ятаєш: «для ніжних – смуток»?..
Коло, у якому я зараз, – біле. Яскраво-біле. Пекучо-біле. Скажено-біле. І надпис – уздовж діаметру – наче крик «SOS» до того мого світу: «Повертайся скоріше!».

8.11.2009