Казка про метелика

КАЗКА ПРО  МЕТЕЛИКА. (дитяча казка)

Вечір. Через щілину в шторах ллється ніжне місячне сяйво, і його проміння ледь торкається блідого личка Лесика. Важка хвороба прикувала його до ліжка.
Ось уже й весна пройшла, ось уже і літо буяє та пахне липовим цвітом. Понеділки змінюються вівторками, вівторки - середами... Іноді приходять провідати Лесика друзі, але з часом ці зустрічі все рідше бувають.

Сумно. Лесик напівзакритими очима стежить за серпиком місяця, що ніби в схованки з ним грається, то ховаючись в легкі білі хмаринки на ультрамариновому небі, то виринаючи з них.

Раптом через відкриту кватирку залетів маленький нічний метелик, сів на подушечку біля Лесикового вушка і тихим лагідним голосочком промовив:

— Привіт! Я тебе знаю, ти — Лесик.

— Ти вмієш розмовляти? — здивувався Лесик.

— Не зовсім так. Мене не всі розуміють, а лише ті, кому набридло в ліжку валятись, кому хочеться по білому світу політати, щось новеньке побачити, почути.

— Я тебе не зовсім розумію, я не зможу встати з ліжка і навіть вийти на подвір'я.

— Пусте!   Повторюй за мною " Схочу — полечу, мені все по плечу, не хочу лежати, а
хочу літати."

Лесик гірко посміхнувся, не повіривши метелику, але повторив заклинання.
І, о диво! Все навколо стало збільшуватись в розмірах: і годинник на стіні, і подушечка, і навіть піжамка, в якій лежав Лесик. Вона стала такою завеликою, що Лесик легко з неї випорхнув і піднявся над своїм ліжечком, яке раптом стало великим-превеликим. А насправді, то не ліжко збільшилось, а хлопчик став маленьким метеликом. Він здивовано озирнувся навкруги.

— Я літаю! Клас! Швидше летімо! Будь-куди, мені все цікаво! Я літаю! Я літаю!—
радості Лесика не було меж.

Обидва випорхнули з відкритої кватирки. Нічна свіжість огорнула їх тільця, і маленькі мандрівники в місячному сяйві майнули в синяву неба. Від радості польоту та несподіванки перехопило дух. Як гарно навкруги! В річці купаються зорі, в місті горять, мигаючи та переливаючись, рекламні вогні. Пролетіли над гаєм, над полем, над селом з мальовничим ставочком...

В цю місячну ніч видно було, як вдень. І весь простір навколо був наповненим життям: перекликалися нічні птахи, навколо літала тьма-тьмуща різних комах, під спостережливим поглядом своєї матері гралися смішні кудлаті цуценята.
Та, раптом, одне із них відкотилося та впало в яму, яку для чогось викопали хазяї. Цуценя жалібно заскавучало. І вже ніхто не міг йому допомогти вибратись з цієї пастки.

— Я не можу залишити його в біді!—мовив Лесик.:— Чим ми можемо йому допомогти?

— О! Нам це не під силу! Його жага до життя, до волі — його найкращі помічники. Давай зачекаємо, і я вірю, що все буде добре.

Тим часом цуценя перестало скавучати і стало настирливо дряпатись на волю. Воно лише трішки не доставало до краю ями. Обдираючи кігтями стінки ями, воно ще раз, і ще раз, і ще раз видряпувалось з пастки. Земля зі стінок обдиралась і сипалась під лапки бідоласі. Та ось її вже насипалось так багато, що щасливий цуцик зміг схопитись за край ями та вискочити з неї. Задриґавши радісно куцим хвостиком, він підбіг до гурту, але був уже обачнішим.

— Сила волі — перший помічник в біді.—Мовив метелик і весело змахнув крильцями.
Полегшено зітхнувши полетіли метелики далі.
Пролітаючи над виноградником, раптом почули вони тихеньке скигління.

— Чуєш, ніби хтось знову попав в біду. Летімо, поглянем.
Метелики заглянули під виноградне листя і побачили там лисичку, що попала в капкан з міцних мотузочків. Вона вже, бідна, вибилася з сил, але висмикнута лапку так і не змогла. І чим більше вона смикала мотузочки, тим сильніше вони затягувались на тоненькій лапці. Лисичка вибилася з сил. Вона лягла, щоб трохи перевести подих. Триклятий мотузочок лежав перед її носиком. І раптом в очах знесиленої тваринки з'явилася надія, і вона стала гризти гострими зубками цей ненависний, мотузочок. Пройшло зовсім небагато часу і мотузочки один за одним опадали з лапки лисички. Звільнившись від останнього, вона хутко зникла за парканом.
 
— Сила волі — перший помічник в біді.—Мовив метелик і весело змахнув крильцями.
І знову полетіли метелики далі. їм зустрічались яскраві світлячки, роботящі їжачки, котики на дахах будинків... Весело було, цікаво.
А ось і водосховище. Яка це краса! В високих хвилях купаються зорі то пірнаючи, то виринаючи. А до місяця через все водосховище пролягла доріжка, вона так виблискувала, ніби хтось розсипав по дорозі золото та срібло. Під берегом скидалася риба, вискакуючи з води і б'ючи хвостом по хвилі. То вона так бавилась, раділа цій нічній красі. Та якось раптом хвиля підхопила веселу рибку та й викинула на берег. Тут вже не до гри! Перелякана рибка-витріщила очі і стала швидко битися об землю, підскакуючи, добиратись до води. Вона жадібно хапала відкритим ротиком повітря.

— Ой біда, нема кому підштовхнути рибку до води! — Лесик - метелик бідкався над
рибкою.

— Сила волі — перший помічник в біді,—знову повчально сказав метелик.
Рибка не здавалась. Дивно було бачити у такому маленькому тільці стільки фізичної сили та жаги до життя. І її старання не були марними. Ще трохи! Ще! Ще!
До води залишилось зовсім недалечко, та раптом нахлинула знову велика хвиля, огорнула рибку, та тільки хвостиком майнула і зникла в грайливих хвилях.

— Куди тепер полетимо?

— Лесику, ми — нічні метелики. Незабаром проснеться сонечко. Нам пора швиденько
повертатись додому.

—А завтра ми знову зустрінемось ?

— Ні, мій друже. Завтра я полечу до іншого хлопчика, він теж хворіє і втратив надію в
житті. Але, я сподіваюсь, що ти запам'ятаєш сьогоднішні пригоди і зробиш свої висновки собі на користь.

Вже перші промінчики сонечка торкнулись легких хмаринок на обрії, коли наші мандрівники залетіли в кватирку та сіли на ліжечко. В кімнаті всі предмети були, ніби, в бузковому тумані. А ось і лагідне сонечко заглянуло в віконечко, і туман розсіявся.
Лесик знову лежав в своєму ліжечку, в своїй піжамці. Все навколо було, як завжди. Але ні! Щось-таки змінилось — це ніби далека пісня, звучали слова нічного друга-метелика: " Сила волі — перший помічник в біді. Сила волі — перший помічник в біді. Сила волі — перший помічник в біді."

І перед очима хлопчика пробігли всі ті події, що відбувались вночі: і цуценя, що боролось за своє життя і перемогло, і лисичка, і рибка—всі вони любили життя і боролись за нього.

—- А чому ж я лежу ?! — подумав Лесик. —Я ж нічого не роблю, щоб встати. І цуценя, і лисичка, і рибка не чекали допомоги, вони самі за себе боролись. А чому ж я опустив руки?! Я теж буду боротись, я ще встану, я піду, я весь світ обійду, я все на світі побачу, я сам багато чому навчусь. Сила волі — перший помічник в біді!
Лесик зціпивши зуби, переборюючи біль, спробував опустити з ліжка ноги. Це давалось дуже важко. Сила волі — перший помічник в біді — ці слова стали дивізом для хлопчика. І він, приклавши всі зусилля, на кінець, став на ноги. На свої ноги! Став! Стою! Ця перемога над хворобою окрилила Лесика.

— Я тепер щодня, щохвилини буду боротись за своє майбутнє!    Сила волі — перший
помічник в біді!

Прошло небагато часу. Лесик став ходити до школи. Хвороба поступалась його настирності, його силі волі. Він ніколи не проходив байдуже мимо тих, хто втратив надію.
— Сила волі — перший помічник в біді, — говорив він завжди.