Казка про жадьобу

КАЗКА ПРО ЖАДЬОБУ
 
Так давно, що вже ніхто не пам'ятає,
Так далеко, що уже ніхто не знає,
Жадьоба вредна народилась,
Від старості маленька стала. Зажурилась:
Де жадібну дівчинку знайти,
Щоб хоч трошки підрости.
В дитсадочки заглядала,
На майданчиках чекала,
В дворі школи виглядала...
Все худішою ставала.
Раптом бачить — о, це диво!
Стоїть дівчинка красива,          
Їсть цукерки, ляльку має,          
Стоїть осторонь, не грає.               
О! Це жадібна Маринка,          
Супить брови, мов хмаринка:
"Ляльку я не дам погратись —
Вона може поламатись.               
І цукерок я не дам —            
Самій мало! Не дам вам!"         
Це стара Жадьоба чула               
І про старість вмить забула,
Підросла, помолоділа,               
Стало більшим її тіло.               
"Все ж знайшла собі дитину,
дуже жадібну Марину.            
Жадність буде більша вдвічі —
Загляну Маринці в  вічі,               
Я за жадність похвалю.               
Жах! Як жадібних люблю!               
Не давай ти друзям м'ячик, 
Нехай в тебе тільки скаче.               
Ти не дай їм кошеняти,               
Не пускай ти їх до хати,               
Плейєр не давай їм слухать"—
Жадьоба шепче їй на вухо.
"Олівці їм не давай,               
Книжку їм не відкривай,               
Не розламуй апельсин —               
Він у тебе лиш один!"   
Чим жадніш дівча ставало,               
Тим Жадьоба розквітала.               
А Маринка та пригожа               
На Жадьобу стала схожа,               
Стала зла і непривітна,             
Зпоганіла непомітно.               
Вже обходять її люди,
Проганяють її всюди.
Вийшла з хати її киця,               
Стала на ось це дивиться,               
І сказала киця тихо:               
"Нащо ж мені таке лихо?               
Хочу я з дітьми погратись,               
А не в дівчинки ховатись."
Киця хвостиком махнула               
І на вулицю майнула.               
А за нею втік собачка,               
Плейєр, м'ячик, білка, качка,
Фарби, пензлик, олівці...               
"Ось які ми молодці!               
Нам Жадьоба — не подружка."
А за ними і подушка,               
Зайчик скочив із вікна...               
І залишилась одна               
Наша дівчинка Маринка —
Гірша темної хмаринки,               
Лиш з Жадьобою зосталась,
Оглянулась — плакать стала.
"Я  вже, друзі, зрозуміла,               
Що дружити я не вміла,               
І одна я залишилась,               
Друзі! Вірте — помилилась!               
Я такою більш не буду,               
Я про жадність позабуду,               
Я усім буду ділитись:               
Дам вам книжку подивитись,               
Я цукерки всі віддам,
Посміхатимусь всім вам.               
Лиш мене не залишайте,               
Ось вам м'ячик — розважайтесь!
Я без друзів жить не зможу,
Зможу — всім вам допоможу."
Посміхнулася Маринка,               
Стала гарна, мов картинка.
А Жадьоба те почула,
Зморщилась і вмить майнула
Десь-кудись за сині гори,               
За ліси, поля, за море,               
Щоб подружку знов знайти.               
Не стрічайся з нею ти.