Хоронитель

   Всім відомо, що ріка часу неспинна. І немає в неї бережечків, і немає дна, хіба лише там десь, за усіма зірками. Несеться собі той потік, вирує, іноді – каламутиться, хвилі грізні підіймає… І буває так, що опісля люті такої попливуть по воді, мов друзки та розбиті дошки затопленого корабля, що здавався міцнішим за гори, уламки могутніх колись імперій. З`являються іноді на поверхні й маленькі камінці, на коротку мить бачать себе наїзниками вселенських хвиль, а потім щезають у розлюченому вирі ріки. Втім, хвилі ще довго несуть згадку про них, аж допоки самі не зникають. Усе, усе, що не є самим потоком, що має свій власний початок – усе буде мати в ньому кінець. Хто наважиться пливти проти такої течії ти ставити на її заваді греблі? Лише одиниці, яких, напевно, сама ріка й обирає, здатні, пропускаючи крізь себе скажені потоки, залишатися на одному місці. Але за це їм доводиться платити невимовно високу ціну…
   Було це давно, але те саме Сонце світило людям, той самий Вітер шепотів гілками дерев, Чумацький Шлях повільно розмовляв зі своїми зірковими мандрівниками, а Місяць, мов загадковий човен зі срібла, подорожував собі між світами…
   На краю віковічного лісу стояло невеличке таке село, назва якого давно вже загубилася у людській пам`яті. І було його усього що двадцять хатинок біленьких та церква на площі. Жили там звичайнісінькі люди, що, як усі, їли, спали, працювали, Богу молилися, кохалися, сварилися, мирилися… Тяжко до глухомані такої долітали звістки «з великої землі», тому турботи селян обмежувались життєвими дрібницями місцевого характеру.
   Втім, лише одне постійно не давало їм спокійно жити – той самий ліс, який ніби намагався обійняти своїми зеленими хвилями село, ухопити його, зжерти. І хоч він і годував людей, і забезпечував житлом, ті боялися заходити далеко у хащі, навіть озброївшись сокирою чи мисливським ножем. Займалися промислами на околиці лісу, благо його розміри цілком дозволяли робити так.
   Якщо навіть дорослі люди боялися заходити у ліс, то більшість дітей взагалі його відкрито цуралися. Знаходилися, звісно, сміливці, що, хизуючись перед однолітками, робили спроби зайти подалі, але таких швидко напоумлювали батьки. Причина загального страху полягала в чомусь несвідомому, інтуїтивному, але вкрай потужному та сильному.
   З усієї молоді села один лише Дмитро Наливайчук, син тутешнього мисливця, не боявся заходити до лісу. Йому незрозуміла була ця дика боязнь, мабуть, через те, що він з малих років звик до тінистого присмерку під кронами прадавніх древ, розмаїття тваринних та рослинних запахів, густого насиченого повітря…
   Коли Дмитрику було років зо дванадцять, з ним стався доволі цікавий випадок, який докорінно змінив його світогляд й, мабуть, життя загалом.
   Літо сонячним вогнем освячувало й ліс, й село, й всіх живих істот. Люди відсвяткували вже Петра та Павла[1], наїлися мандриками[2] та першим хлібом нового врожаю, раділи плодам своєї чесної праці. Зелень, що буяла навкруги пишним цвітом, тішила око непереможною та вічно молодою силою природи.
   Мати Дмитрика, що трохи розбиралася в лікарських травах, час від часу посилала свого другого сина по них. Хлопчик вже знав, що найкраще місце для подібних пошуків – це ліс. Більш того, у таких випадках, у нього навіть була поважна причина піти до лісу – до цього царства невідомого, але такого цікавого – тож ніхто не мав права перешкоджати йому.
   Так було і на той раз. Узявши з собою трохи води (бо джерело в тому лісі знайти було доволі важко), прудкою ходою він рушив по стежці, що пробили лісоруби. Ніби в іншому світі опинився: небо тепер складалося з віт височенних дерев, крізь які лиш подекуди виблискувало стрілами сонячне сяйво. Приємно було йти по вогкій землі, насиченій такою силою родючості, що та передавалася кожному листочку, кожній малесенькій ягідці – наче усі вони були дітьми однієї великої матері.
   Необхідних трав біля стежки не знайшлося, тож Дмитрик не без миттєвого остраху заглибився у хащі. Тут оживали разом усі байки та казки, що доводилось чути хлопцеві: шурхотіння здавалося ходою лісовика, котрий, мабуть, давно вже спостерігає за ним і думає, як би його заплутати. Перебираючи в голові відомі йому способи боротьби зі «злими» духами, хлопець нарешті натрапив на те, що йому було потрібно, і став частенько нахилятися, втрачаючи увагу до навколишнього.
   Раптом десь зовсім поруч Дмитрик розчув дивний звук, ніби хтось різав дерево. Піднявши голову, він витріщив очі на нечувану картину: на одному пні сидів достатньо міцний для свого віку старець з сивим волоссям та бородою, одягнений у білі шаровари та простеньку вишиванку. Саморобним ножем він обточував гілку дуба та спокійно, але трохи здивовано глядів на хлопця.
-  Д-добрий день! – чемно привітався Дмитрик і лиш потім зрозумів, що від неочікуваності клацнув зубами. – Ви ж не з села?
Цього старця він дійсно ніколи раніше не бачив. Хлопчик знав, що на тому боці лісу теж є села, але до них було ще вкрай далеко.
-   Ні, не з села, - низьким, трохи хрипуватим голосом відповів дідусь і мимоволі посміхнувся.
-   То що ви тоді тут робите? – хлопець відчув себе трохи впевненіше.
-   Живу, - з посмішкою відповідав старець.
-   Тут, у лісі?!
Дідусь кивнув, ніби втративши інтерес до хлопця і пильно роздивляючись отесану гілку.
-   А чому вас тоді наші лісоруби чи мисливці не бачили? – цікавість охопила Дмитрика з головою.
-   Мабуть, погано шукали. Наскільки я зміг зрозуміти, тутешні мешканці бояться ходити до лісу, тож мене більше цікавить питання: що ти тут робиш?
-   Я… - трохи розгубився хлопець. – Трави збираю… І не боюся я до лісу ходити – нема в ньому нічого страшного!
Дідусь пронизав Дмитрика гострим поглядом напрочуд яскравих блакитних очей і піднявся на ноги, випробовуючи змайстрований підсох на міцність. Опісля він глибоко вдихнув та засвистів не гірше од казкового Солов`я-Розбійника. Ще не зникла луна від цього химерного посвисту, а вже почулося десь шурхотіння крил, і на плече старцю вмостилася невеличка пташка з сіро-синім пір`ячком. Дідусь щось швидко зашепотів, пташка завмерла, ніби слухаючи його, а потім голосно запищала, злетіла і зникла десь у зеленому мареві лісу.
-   Ви…вмієте розмовляти з птахами? – загамувавши подих, спитав Дмитро.
-   З птахами, з тваринами, з деревами… Зі всім, що живе розмовляти так можна… Навіть з камінням. Ти не диви, що воно мовчазним таким здається – воно багато чого розповісти може, якщо правильно звернутися.
-   А…ви можете навчити мене це робити? З птахами, з деревами розмовляти?.. – Дмитрик здивувався своїй нахабності, але не відступився.
Знову посмішка, наче Сонце з-за дерев з`явилося.
-   А ти добрий хлопець… Як тебе звуть?
-   Дмитро. Дмитро Наливайчук. А вас?
-   Мене? Звуть? – чомусь замислився дідусь. – Мене вже давно ніяк ніхто не зве… Хоча… Велеяр.
Сказав – і ніби віти радісно затремтіли.
-   Дідусю Велеяре, так ви навчите мене розмовляти з птахами?
-   Розумієш, Дмитрику, - старець опустився на одно коліно, бо зросту він був чималого. – Я багато чого вмію та багато чого знаю. Розмовляти з Природою – це не важко, але й для цього потрібно дещо усвідомити, зрозуміти, а ще навчитися сприймати світ не так, як більшість людей у наш час. Оце вже не легко…
Він піднявся і повільно зашкутильгав по непомітній стежці. Дмитру сподобався отакий красивий стиль мови Велеяра, наче у вченого чи попа. Але старець не був схожим ані на першого, ані на другого. Хлопця осінила раптова здогадка, і він хутко поспішив за Велеяром.
-   Так ви чаклун?
-   Гм… Можна й так сказати.
-   А правда, що у вас сила від чорта?
-  Може, й від чорта, - знизав плечима Велеяр. – Та чи певен ти в тому, що чорт – це настільки погано?
-   Ну, люди так говорять…
-   А ти сам коли-небудь бачив чорта?
-   Ні. А ви, дідусю?
Велеяр недобре посміхнувся.
-   Я бачив різних істот, але небезпечнішої від людини ще не зустрічав: вона може брехати не тільки оточуючим, але й самій собі!
Хлопчик вражено мовчав, перебираючи в голові кожне слово і витягуючи з кожного усю закладену в нього мудрість. Цікавість охопила Дмитрика з голови до п`ят, і кремезний старець вже здавався йому чимось надприродним, відстороненим від людської буденності. Зовсім не такі почуття викликав у нього товстенький піп з підсліпуватими очима і в`їдливим характером.
-   А вас Бог за чаклунство не карає? – обережно запитав Дмитрик.
Велеяр анітрохи не розізлився, почувши це, навіть посміхнувся в усю ширину своїх білих зубів, на диво здорових для людини його віку. Хлопцю здалося, що у виразі обличчя старого на мит з`явилась тінь співчуття. А потім той заговорив. Промова, по мірі течії, жагучим залізом карбувалася у свідомості Дмитра, щось руйнувала, будувала, на щось підштовхувала…
-   Бог – це Всесвіт, усе, що нас оточує і не тільки. Боги наших предків – це не старці чи юнаки десь на Небесах, а природні сили, які керують певними явищами світу. Вони дали нам життя і залишаються з нами завжди, де б і ким ми не були. Пращури відносилися до Бога не як до пана, а, скажімо, як до дідуся. Та й хіба це не так? Хіба Батько-Небо та Матінка-Земля не рідні тобі?
-   Наші пращури тяжко грішили, бо не вірили у Христа… - похизувався хлопець фразою, підхопленою на проповіді попа, хоча сам починав сумніватися у своїх словах. – А ми, як нащадки, маємо спокутувати цей гріх!
Чаклун різко зупинився, ніби наштовхнувся на щось невидиме, і повернувся до нього обличчям. В його очах палав вогонь, характер якого Дмитро через відсутність життєвого досвіду не міг визначити, але зрозумів, що то є вогонь, прямо протилежний ненависті.
-   Як ти можеш називати себе грішним?! Себе, який нічого в житті не встиг ще створити? Ти коли-небудь бачив свої очі? Вони світлі і чисті, немов джерельна вода! Мені, старому, радісно дивитися в них… Ти хотів, щоб я навчив тебе своїй науці? Так слухай перший урок і запам`ятовуй дуже добре, прошу тебе! Нема, нема в світі гріха: все, що людина робить чи говорить – це її власний вибір, її право на самовизначення від Богів, воно не може бути добрим чи поганим. Просто потім за цей вибір людина отримує по мірі своїй. Щодо Христа – наші предки просто не могли знати про нього, адже він народився і жив ледве не на іншому краю землі! І ще одне. Скажи мені, чи ти раб? – «вчені» слова лилися дощем з якогось сяйва мудрості, але Дмитро напрочуд добре розумів усе.
-   Ні, - впевнено похитав головою хлопець. – Я не раб.
Старець задоволено посміхнувся.
-   А тепер, козаче, йди до он того дерева, доторкнися до нього руками і спробуй відчути його душу, його життя…
Дмитрик подивився навколо і завмер. Під час ходи він так захопився роздумами, що геть не звертав на місцевість ніякої уваги. Тепер він з легкістю впізнав ці місця, адже блукав тут багато разів, але ніколи в житті не помічав отієї чудернацької землянки, яка наче росла з-під землі. Кущі вовчої ягоди надійно ховали вхід у неї, а стіни та дах нічим не відрізнялися від звичайного лісового пагорба. Переборовши себе, хлопець підійшов до вказаного дерева, поклав на нього обидві руки і заплющив очі. Деякий час нічого не відбувалося. Потім крізь долоні начебто почало проходити якесь тепло, котре тонесенькими струмочками бігло по дереву догори, до яскраво-зеленого листя. Більш того, дерево дихало, жило своїм життям, втім, нерозривно пов`язане з Природою, з цим світом, і навіть з самим Дмитриком. Хлопчик відступив, не маючи сил встигати за швидкістю того, що йому відкривалося.
-   Добре, добре, - посміхався Велеяр, задумливо мацаючи пишну бороду. – На сьогодні досить. Тепер ти знаєш, хто я і де живу. Приходь, якщо схочеш. Тільки добре подумай, що тобі ближче… Радий був познайомитися.
-   Д-дякую, дідусю, - погано усвідомлюючи дійсність, вклонився Дмитро і поплентався убік села, безпомилково вгадавши напрямок.
   Здогадуючись, як хвилюються батьки, він дав собі настанову нічого не обдумковувати, поки не дійде додому. По дорозі він кілька разів ледве не наступив на ті рослини, котрі йому залишалося зібрати. У іншій раз, можливо, він би й не звернув уваги на такий випадок, але зараз збентежений хлопчик замислився: чи не пов`язана раптова знахідка із його новим знайомим?..
   Як це не дивно, мати вдома анітрохи не кричала, лише поцікавилася, де так довго був. Відповівши цілком правдиво, що не міг знайти потрібних трав, Дмитрик вибіг на подвір`я, попрямував до городу і, сховавшись серед натовпу соняшникових стеблин, почав розкладати по полицям у своїй голові почуття, враження та думки.
   Про чаклунів він чув багато разів та від різних людей – причому, у одних оповіданнях вони виступали злими та безжальними, а в інших – наділеними якимось навіть ангельськими рисами. Тим не менш, Дмитрик завжди сприймав чаклунів, відьом та усіх інших ворожбитів як щось віддалене, поховане у часі. Хлопчик й гадки не міг допустити, що зустріне одного з них так близько від свого дому, живого та зовсім не злого, наскільки він встиг зрозуміти. Що ж Дмитро думав про слова старого чаклуна – дізналися, напевно, лише гордовиті соняшники, що враз чомусь зашелестіли.
   Хлопець ледве діждався наступного ранку, щоб знов гайнути у зелені щелепи лісу, до непомітної землянки та мудрих дерев…
   Велеяр, схиливши сиву голову, сидів на призьбі і напружено гострив ніж. Коли за декілька саженів від нього розійшлися зелені віти й звідти з`явився мокрий від обтрушеної роси Дмитрик, він не підняв очей, але, як завжди, загадково посміхнувся.
-   Ти все ж таки прийшов…
Хлопець, який не знав, з чого почати розмову, непевно поздоровкався:
-   Здрастуйте! Я не буду заважати?
-   Якщо ти тут – то вже ніяк заважати не можеш. Я радий тебе бачити, - нарешті підвів хитрі живі очі старець. – Думав, якраз дочекаюся тебе й підемо на полювання.
-   На кого? – насторожився Дмитро й одразу зніяковів під пронизливим поглядом.
-   На зайця. Чаклун я чи ні, але м`ясо їсти мушу.
Погодившись з такою залізною мудрістю, хлопець став уважно слідкувати за діями Велеяра. Той швидко зайшов у хату і майже одразу вийшов, тримаючи у руці кусень свіжого хліба, розміром з чоловічу долонь. Ніж висів на поясі, але уважно роздивитися складний візерунок на ньому, хлопчик ніяк не встигав.
   Притуливши двері (жодного замку на них не було), Велеяр попрямував у протилежний бік від Дмитрового села, жестом запросивши хлопця йти слідом. Коло одного з величезних та, вочевидь, молодих дубів чаклун зупинився, поклав хліб під стовбур та щось зашепотів. Дмитрик, як і минулого дня, дав собі настанову нічому не дивуватися й все сприймати як належне, тож мав короткий час, щоб роздивитися ніж старця. Темний, саморобний, він справляв враження зброї напрочуд легкої ваги, але особливої, не для кожної людини. Одразу під рукояткою стальне лезо немовби оплітало буяння дикоростучих рослин, схоже на те, що покривало святкові вишиванки самого хлопця. В центрі візерунка воно утворювало дивний рівнобічний хрест, який ніби рухався посолонь[3].
   Тут Велеяр підхопився і, усміхнений, пішов у хащі.
-   Що ви зробили, дідусю? – намагаючись не здіймати шуму, запитав Дмитрик.
-  Приніс дарунок Лішому: якщо я збираюся взяти щось у ліса, то я маю лишити й йому щось зроблене своїми ж руками. До того ж, це своєрідне вибачення перед тваринами, життя яких сьогодні обірветься. Хіба твій батько не робить цього, коли йде на полювання? – заздалегідь знаючи відповідь, спитав чаклун.
-   Звідки ви знаєте, що мій батько мисливець? – здивувався Дмитро.
Старець зітхнув.
-   Людина від Природи не може знати все на світі, але ж про все можна дізнатися[4], чи не так?
Дмитрик тільки чоло почухав – мудрість Велеяра здавалась йому чимось надзвичайним і нагадувала казку. На мить з`явилась в його голові думка про те, яким він буде, коли сам стане таким мудрим, але розум одразу ж зайняла інша. Вона стосувалась, мабуть, одного з небагатьох сельчан, з якого ніколи не жартувала сільська дітвора, а на подвір`ї ніколи не було галасу чи метушні – колія[5] Степана. Через свою діяльність йому ледве не щодня доводилося різати худобу – і кожний раз Степан ретельно освячував ножа та дійсно просив вибачення у тваринки, обіцяючи зробити свою справу легко та без болю.
-   Постій тут, - прошепотів Велеяр і безшумно зник серед повені літньої зелені.
Хлопчик, тим часом, переступаючи через якусь внутрішню непевність, спробував знову відчути те, що й учора, біля чаклунської землянки. Напружуючи й знову відпускаючи щось незвичне у собі, він наполегливо вивчав те, як змінювалось його чуття при кожному новому подиху. Коли хлопець почав відчувати у вербі, що росла зовсім біля нього, якусь материнську силу, вбачати у кроні та корі жіночі обриси, поруч ніби з-під землі виник старець. В руці він тримав за вуха нерухомого зайця й тамував прискорене дихання.
   Віддавши Дмитру наплічну торбину й поклавши в неї здобич, Велеяр мовчки пішов далі з відтінком миттєвого суму у очах. Згодом він ще раз зник, залишивши Дмитра на самоті, щоб повернутися зі ще одним зайцем, а потім вони разом попрямували до землянки. Дмитрика цікавило, як чаклун зміг піймати обох зайців, маючи при собі лише один ніж, розумну голову та великий вік, але у той же час він розумів, що для цього питання ще рано, тож вирішив інакше порушити тишу, коли вони вийшли з дрімучої частини лісу.
-   Дідусю, то як зветься ваша віра? Ви ж не православний.
Запитання, вочевидь, вивело Велеяра з полону неприємних думок, за що він був вдячний своєму маленькому супутникові.
-   Та ні, православний… - відповів він та поглянув на небо. – Бо Праву славлю.
І почав розказувати про три світи, в існування яких вірили предки й не тільки їхнього народу, але й майже по всій землі, що від океану на заході до океану на сході постягається, а подекуди й досі вірять; про трьох Богів, що цим світам покровителями є; про триєдність всього сущого взагалі… А хлопчик слухав та радів, як все легко та просто виходило, не по-злому і не так вже й сильно відрізнялося від звичайного, про що він раз у раз чув від попа.
   З того часу Дмитрик почав прибігати до Велеяра майже кожен день, коли батьки не просили допомогти у якійсь справі. Старець розповідав хлопцю про давні часи й звичаї, народи та Богів, навчав вслухатися у Природу й самого себе. Особливо запам`яталась обом мить, що стала для малого Наливайчука другим одкровенням. Якось, блукаючи лісом, вийшли вони на залиту сонячним світлом галявину, й Велеяр наказав подивитися на Сонце та вдихнути – але не так, як завжди, а «через макітру», як він це називав. Зробивши це, хлопець відчув, ніби в нього вливається огненна ріка, а власне серце в грудях починає так само сяяти й гріти, як світило у небі. І чомусь так весело стало від цього, мов увесь світ вибухнув морем радості й щиро ділився нею із Дмитром.
    Виконуючи простенькі вправи, він вчився розпізнавати голоси птахів, відчувати настрій дерев та ловити руками вітер, сповнюючись його силою. У вільний час Дмитро допомагав «дідусю», як він твердо став називати старого чаклуна, збирати хмиз, готувати їжу, доглядати за лісом, щоб усе живе в ньому здорове було. Втім, коли він лишався вдома, уступаючи волі батьків, то не дуже сумував, впорядковуючи усі здобуті від Велеяра знання й мріючи про наступну зустріч – адже ніщо не могло їй завадити чи забрати. Приборкавши увесь мул та каміння, ріка часу вийшла на стрімку та кришталево-прозору течію, що, як часто здається у дитинстві, просто не має права колись закінчитися.
   Якось обох батьків Дмитрика сусіди запросили на весілля, тож вони мали повернутися аж вранці, а посидіти з двома меншими братами напрочуд легко погодилася старша сестра Олена (запросивши при цьому в гості своїх подруг й влаштувавши тихі, щоб ніхто не почув, але веселі вечорниці). Хлопчик останнім часом відносився до таких гулянь вкрай байдуже, тому без вагань попрямував по знайомій стежці до свого мудрого друга. Велеяр, звісно, спочатку трохи посердився для виду, докоряючи Дмитра у неслухняності, але почув настільки сміливу відповідь, що довго реготав, обхопивши руками свій підсох.
   Теплі ночі у середині липня завжди наче обіймають не сплячих з якоїсь причини ореолом глибокої таємничості, але затишної, літньої, сповненої густим рослинним буянням. Поки земля ще не втратила усе тепло, набуте за день, можна посидіти без багаття, вдивляючись у розкішне зоряне небо, слухаючи зворушений шепіт трави або тихо розмовляючи. Причому, не так важливо – про високе, вічне чи буденне. От і тепер, притулившись до стін землянки, старий та юний гляділи на зорі, що іноді змигували у синяво-темному просторі.
-   Бачиш, Дмитрику, то пращури дивляться на нас з Вирію. Твої предки й предки предків. Усі покоління роду. Принаймні, так говорять…
-   А ви як думаєте?
-   А що я? Мені це вірування подобається…
Хлопець допитливо зиркнув на Велеяра – той сидів, підставивши сиве волосся переплетінню блідого місячного сяйва та земних тіней – і знову підняв голову.
-   Чумацький шлях…
-  Люди, що живуть на сході нашої країни називають його Молочним шляхом. У давнину говорили, що це молоко Небесної корови, яка пасеться на Сварожих луках. Священний напій…
-  А мені здається, то лине час: бурхливою такою рікою з порогами, як Дніпро – пам`ятаєте, ви розказували? – і нею у човні-он козаченьки пливуть.
-  Козаченьки? – посміхнувся старий. – Можливо, що й козаченьки… Хоча скоріше чумаки, тим більш, що сузір`я те Великим Возом[6] зветься. Сіль, напевно, везуть… Так, сіль наших здобутків та недоліків з минулого у майбутнє.
-   Дідусю, а правда, що Жар-цвіт[7] купальський горить? – Дмитрик, як завжди, починав розпитувати про все найцікавіше для нього.
Велеяр кивнув.
-    Так, правда, але побачити той цвіт можна не звичайним зором, а тільки тим, яким ти бачив тоді на галявині вогняну ріку.
-    Цікаво було б побачити…
-    Обов`язково побачиш, - усміхнено знизав плечима чаклун.
З цими словами кожний з них заглибився у свої думки, продовжуючи неспинну внутрішню розмову, яку веде кожна людина о будь-якій годині дня й ночі. Адже її зупинка означає входження до стану священної тиші…або смерть. Коли повітря стало холоднішим й з півночі повіяло сирістю, перед тим, як розпалювати багаття, Дмитрик запитав:
-   Якщо люди не раби Божі, то хто?
-  Кожний народ по-різному себе називає. У нас зазвичай говорили, що ми – онуки Дажбожі. Хоча мені особисто здається, що ми більше схожі на…личинок Богів, - старець зазирнув у здивовані хлопчачі очі й усміхнувся ще ширше. – Так-так, тільки зауваж, що слово «личинка» походить від слова «лик»…
Вимовляти ще якісь слова було зайвим. Гучно хекнув кремінь, дмухнув на хрипку солому полум`яними іскрами.
-   Гой ти єси, Вогонь-батечку! – задоволено прошепотів Велеяр.
   А наступний день грянув громом воїнської люті. Дмитро прибіг до землянки розпатланий, зі збитим диханням, скривавленим чолом і, вочевидь, ледве втримуючи сльози. Чаклун не став його жаліти й голубити, як це зробила б мати, лише спохмурніло спитав:
-   Що сталося, друже мій молодий?
-   Тьху… Ці покидьки першими накинулися. Щось їм не сподобалося – й одразу в кулаки, щоб їх холера їла! Ледве відбився, - відсапуючись, кидав плутані фрази хлопець.
-  А ну іди сюди, - підізвав його до себе Велеяр, простяг долоні понад рудими крапельками на обличчі хлопчика і, поки ворожив, говорив спокійно, але твердо. – Кожна людина є личинкою Бога, невже ти забув? Якщо ти лаєш когось із людей – ти лаєш Бога.
-   А що робити, коли вони б`ються?
-   В такому разі дійсно не треба терпіти, щоку підставляти: дай відсіч, але, знов ж таки, не через ненависть або злість – вони погані порадники, на відміну від розуму та волі. І ніколи не шукай бою – він сам тебе знайде.
Дмитрик відчував тепло, яке йшло з долонь чаклуна, несучи в собі лад, світло й велику вселенську любов, що є основою усього життя. Він витер чоло – рани загоїлися. Велеяр відійшов й примостився на невеликій лавочці, котру нещодавно витяг із землянки. Хлопець теж присів, де стояв.
-   Втім, мене не дивує, що ти побився саме в цей день, - повсякденна усмішка заграла на устах старця. – Сьогодні свято Перуна – Бога воїнів, втілення людської сили, розділення на «свій-чужий» - Іллі-Пророка за старим стилем.
-   А чому ж тоді тепер його відмічають пізніше?
-   Ти бач як, - Велеяр дивився кудись убік, крізь хащі. – Наші предки визначали свята по тому, яка сила Природи найбільше проявлена у той чи інший день. А що тепер свята означають з цим…новим стилем, я, чесно кажучи, не знаю. Звісно, вигадують якісь казки для пояснення, але, боюся, більше половини з них просто не відповідає дійсності. До речі, - він перевів погляд на Дмитра, впершись вогнем віщих очей у саму душу, - є один випадок, коли ти повинен підставити другу щоку – це коли тебе вдарила у розпачі твоя мати…
Ці слова Дмитрику не сподобались, щось загрозливе відчувалося в них, але він нічого не сказав.
   Натомість, коли через декілька днів він розповів Велеяру про те, що однолітки, з якими він бився, самі прийшли миритися, старий задоволено похитав головою.
-  Оце гарно, хлопче, гарно. Запам`ятай сей урок на все життя.  А тепер, я так думаю, якщо ти вже пройшов таку собі бойову посвяту, пора тобі й зброю до рук узяти.
Він витяг з-за пояса свій ніж і, тримаючи за лезо, простягнув хлопцю. Той обережно узяв та почав ретельно роздивлятися візерунок. На обох його кінцях невідомі сталеві рослини сплелися у схожі на вила тризуби, що можна побачити на деяких вишиванках: один трьома своїми «пальцями» - убік вістря, другий – убік рукоятки. Вони знаходилися тут зовсім невипадково й щось означали, але спитати про це хлопчик не наважився – такі знаки завжди здавалися йому чимось вищим, непідвладним розумінню.
   У той день Велеяр навчав його «зливати» свою руку з ножем, сповнювати зброю своєю внутрішньою жагою, а також «чистити» потоки сили, що пронизують усе навколо з початку часів й називаються іноді Візерунком Всесвіту. Таке навчання більш за все подобалось Дмитрику – вміти володіти власним тілом, керувати майже кожним м`язом й бути впевненим у тому, що твоє єство ніколи тебе не підведе. Розсікаючи повітря легким лезом, він відчував, ніби рухається у якомусь прозорому киселі, а також те, наскільки залежить швидкість часу від його власного сприйняття…
   Швидкість, але не сам час зі своїми правилами й законами, переступити через які, мабуть, не може жоден чаклун на світі. Та що чаклун – жодна дитина, втілення чистої благодаті життя, не спроможна на це. Втім, хто скаже, що час сам по собі жорстокий?
   Наближався кінець жнив. Врожай того року видався добрим, адже й земля за зиму відпочила, й весна дощем частувала. Люди намагалися закінчити усю польову роботу до великих серпневих свят, щоб, за традицією, відзначити їх не тільки медом, яблуками й хлібом, а й всім, що вродило. Дмитро допомагав батькові, котрому мисливство не приносило потрібного прибутку, обробляти невеликий клаптик землі, який на те літо був засіяний житом. Хоч і важко було працювати – дні стояли ще гарячі, особливо після обіду, як Сонце перевалить за полудень та почне повільне скочуватися до межі обрію – але хлопчик помітив, що навчився отримувати задоволення від чесного косарського труда, став витривалішим та сильнішим. Одним словом, помітно подорослішав, обігнавши у цьому майже усіх своїх ровесників-односельців.
    А на наступний день після першого ж Спасу важко захворіла мати. Чи то з`їла щось не те, чи то перевтомилась, готуючи святковий обід – така слабкість оволоділа нею, що й встати з ліжка не могла. Важко дихала, час від часу покашлюючи й втрачаючи свідомість, пекельний жар обіймав її нутрощі. Олена збилася з ніг, доглядаючи й за нею, й за кухнею, яка лишилася без господарки. Дмитрик сидів з молодшими братами, що, хоч нічого й не розуміли, але відчували якесь напруження й постійно від цього плакали. Покликаний батьком сільський лікар, котрому вже перевалило років за вісімдесят, констатував щось непевне та двозначне; наказав поїти прохолодною водою та всіма силами намагатися збити жар, якщо ж через два дні він не спаде – сміло можна звати батюшку на сповідь.
   На четвертий день по Спасу жар не тільки не ущух, але й посилився, став частішим кашель. Дочекавшись хвилину, коли сестра трохи звільнилася, Дмитрик полишив братів й гайнув до лісу. Єдине, що займало його розум в ту мить це всепоглинаюча надія на те, що старий чаклун буде вдома.
   Велеяр, зачувши знайомі кроки, вийшов назустріч, привітно здіймаючи підсох:
-  Здоров був, хлопче! Я думав, ти вже про мене й забув…
Задихаючись, Дмитро обхопив руку старця й швидко залепетав:
-  Дідусю, миленький… У мене мати помирає!.. Допоможіть, благаю… Благаю!
Той не став втрачати часу на розмови: кинувся до землянки, витяг з-під непомітної схованки великий бубен, віддалено схожий на ті, що бачив Дмитрик під час ярмарок, до нього козячу ніжку, підхопив якийсь мішечок зілля, ніж й побіг за хлопцем. Вже на ходу він спитав:
-  Що з нею?
-  Жар дуже сильний. Лікар сказав, що нічого зробити не в змозі…
-  Ще б пак, - фиркнув чаклун.
   Коли на порозі хати виросла та вклонилась кремезна сива постать з підсохом у руці, старший Наливайчук здивовано звівся на ноги.
-   Ви хто?!
-   Мене звати Велеяром. Ваш син розповів про хворобу вашої дружини. Я знахар і зможу їй допомогти.
Мимохідь відмітивши, що гість не перехрестився на покуть, мисливець якийсь час пильно вдивлявся йому в очі, намагаючись віднайти там якийсь злий умисел, а, не знайшовши його, промовив:
-   Що вам потрібно?
-   Нічого. Просто залиште мене наодинці з нею.
Батько кивнув й мовчки наказав Олені та меншим синам слідкувати за ним.
-   А мені можна залишитись? – зазирнув в очі чаклуну Дмитро.
-   Так, тобі можна. Будеш робити, що я скажу.
Велеяр підійшов до жінки й обережно провів рукою понад її обличчям, покачав головою.
-  Добре, що той лікар ще й шкоди якоїсь не наробив, - зітхнувши, він звернувся до хлопця. – Зачини ставні, загаси усе світло, окрім однієї свічки й постав тут поруч чарку з водою.
Коли все було зроблено, старець зробив широкий рух руками, глибоко вдихнув й взяв бубен. Вже з першим ударом Дмитрик відчув, ніби його свідомість кудись пливе. Луна котилася по замкненому простору, посилюючи звучання магічного приладдя. Налаштовуючи ритм бубна на ритм серця, Велеяр щось стрімко зашепотів, особливо виділяючи голосні звуки. Мерехтіння тіней робило світлицю схожою на поле казкового двобою. Втім, може, й не на бій, а на якесь древнє дійство, в якому відбивалася найглибша сутність буття.
   Закінчивши замовляння різким видихом, чаклун відклав бубен та, здійнявшись на ноги, почав водити руками, ніби щось підхоплював, тягнув, рвав, застилав новим, знову й знову витягав, при цьому декілька разів притопнувши ногою. Полум`я свічки оскаженіло метушилося збоку убік, хоча ніякого вітру у хаті бути не могло. На якусь мить здалося, ніби над ліжком виросла велика чорна тінь, поважно позираючи на старого знахаря.
   А потім все скінчилося. Велеяр підійшов до свічки, отрусив руки над вогнем і стомлено сказав:
-   Можеш кликати родичів й пропускати світло. Твоя мати одужає.
Поки Дмитрик хазяйнував, старець дістав з мішечка якесь листя, опустив у чарку й почав розмішувати. Увійшов батько, торкнувся до чола дружини, не вірячи, подивився на Велеяра.
-   Жару нема…
-   О, так, - кивнув старець. – Все буде добре. Прокип`ятіть цей відвар і давайте їй його пити два рази на день і вже через тиждень вона буде повністю здорова. І ще не погано було б, якщо б ваша донька більше допомагала їй по господарство – а то самі бачите, як буває.
Залишивши чарку на столі, він зав`язав мішечок, ще раз вивчаюче поглянув на матір й вже попрямував до дверей, як батько зупинив його:
-   Скільки ми вам винні?
Чаклун подивився на Наливайчука, як на божевільного.
-  Ніскільки. Мені нічого від вас непотрібно. Може бути навіть, що це я вашій родині заборгував… - зовсім тихо, собі під ніс додав він.
-   Візьміть хоча б молока!
-   Молока можна, - усміхнено почухав бороду Велеяр. – Але не більше одного кухля.
Розпрощалися у доброму гуморі.
   Наступного дня мати Дмитрика вже могла самостійно пересуватися по хаті, щоправда, досить недовго, і стомлено посміхалась. А після обіду до Наливайчуків завітав піп зі своїм сином-служкою – новина про чудесне одужання рознеслося по селу з блискавичною швидкістю (в якій, вочевидь, велику роль відіграла Олена чи батько-мисливець). Ці гості Дмитру одразу не сподобались – передвістя чогось лихого було в їхньому прибутті. Не дарма, напевно, поговорювали в народі, що за спиною у батюшки чорт ходить[8].
    Священик ретельно розпитував про перебіг хвороби та, дізнавшись про Велеяра, підхопився, відмовився від запропонованої горілки й сказав, хитаючи головою:
-   Покайся, дочко, бо ліпше померти по волі Господа, ніж вилікуватися за допомогою сатани!
На щастя, піп розумів, що зробленого не виправиш – не насильно ж у домовину заганяти! – і вдовольнився обіцянкою матері одразу покаятися, як зможе вийти до церкви. Однак обов`язок боротися зі «слугами диявола» не дозволив священику полишити на цьому усю справу й він наказав сину шпигувати за домом Наливайчуків – мовляв, як тільки хто-небудь з них піде у підозрілому напрямку, то йти слідом. Так, власне, й вийшло, коли Дмитрик у черговий раз ходив до Велеяра.
   Дізнавшись, де живе чаклун, піп почав скликати народ йти на «нечисту силу» хресною ходою. Втім, більшість селян чудово розуміла, що таке сусідство може їм не тільки не зашкодити, але й у пригоді стати. Деякі старожили навіть згадали часи, коли на околиці майже кожного села жив ворожбит і, по мірі сил, допомагав людям у їхніх справах. Таким чином, не отримавши підтримки з боку місцевих мешканців, невгамовний піп написав листа до єпархії, де у кривавих барвах зобразив «чорні діла злого чаклуна», який завівся у нього в повіті.
    У відповідь на це напередодні Хлібного Спасу у селі з`явився ще один священик з чотирма дужими семінаристами. Без особливих труднощів зрозумівши їхні наміри, Дмитро злякався. Треба було негайно попередити Велеяра, доки вони не дісталися його землянки першими!
    І знову шалений біг зеленим коридором лісу, знову насторожений шепіт дерев – вже такий звичний і зрозумілий... На мить, Дмитрик задумався, скільки всього він дізнався й чому навчився за останні півтора місяці. Не можна, ні в якому разі не можна було допустити, щоб старого знахаря знайшли й… Що церковники могли зробити з ним, хлопець навіть не уявляв – таким непереможним і мудрим уявлявся йому старець.
   А той, тим часом, спохмурнілий та з тінню якоїсь втоми на обличчі, сидів, як і завжди, на призьбі, вдивляючись у світ.
-  Знову мати? – тихо спитав він, коли розхристаний хлопчик увірвався на «подвір`я» землянки.
-  Ні, дідусю, - хлипаючи очима, мовив Дмитрик. – У село якісь дивні люди у рясах приїхали – я бачив у них пістолі й сітки. Боюся, що до вас вони…
Ще більш посумнішав старий, віщим пронизуючим поглядом подивився крізь тенета гілок та кущів. Потім опустив очі додолу й поклав руку на голову хлопцю.
-   Значить, на то є воля Всесвіту. А я все думав, чого це пугач так злісно гукає – он воно як… Біжи звідси, Дмитрику, скоріш біжи.
-   Що ви збираєтеся робити?
Велеяр невесело подивився на нього.
-   До цієї пори ти бачив лише світлий, творчий бік ліса, але й він може випустити кігті та здійняти чорний прапор руйнівного вогню, якщо йому загрожує така…така дурна небезпека. І тобі не можна тут лишатися, бо ця сила не жаліє нікого.
-   Скажіть, хто ви такий? – болісно прошепотів Дмитро. – Я вже можу сприйняти по-новому…
-   А хіба ти ще не зрозумів? Я усього лише хоронитель давньої віри. Але ця віра – в вас самих! У всіх людях, у ваших душах, у вашій крові – і нікому не під силу вибити її звідти… А тепер біжи, тільки не прямою стежкою, а в обхід. Добре?
-   Добре! – ледве втримуючи сльози, відсторонився Дмитрик. – Прощавайте, дідусю!
-   Прощавай, козаче! – з повсякденною усмішкою мовив старець.
Цю усмішку – безтурботну, життєрадісну й могутню, мов сонячне сяйво – Дмитро бачив увесь час, поки постать чаклуна не сховалася за покривом буйної зелені. Саме вона вкарбувалася в його пам`ять сильніше усяких слів та повчань. Можливо, саме в ній і було найголовніше повчання Велеяра.
   Хлопчик чув, як гупали важкі кроки по стежці, бачив, як зникає денне світло під чорною хмарою, що наповзала з півночі. На якусь хвилину лісом заволоділа страшна тиша, в якій Дмитрик ніби розчув віддалені голоси, а потім світ вибухнув під натиском сліпучих блискавок і шаленого вітру, що нищив бурелом та ламав дерева десь на тому місці, звідки біг хлопчик. Йому здалося, наче лісом прокотився гучний переможний рев, хоча блискавки ще били кудись, немов прикликані жаданою здобиччю. На самій межі лісу хлопчик зачепився ногою за корінь дерева, впав і, не витримуючи більше внутрішнього болю, заплакав…
    Ані попи, ані семінаристи до села не повернулися, тож селяни заочно викреслили їх зі списку живих. Єпархія прислала нового священика та слідчого. Втім, останній нічого вияснити так і не зміг, бо жодних слідів чи то карального церковного загону, чи то самого чаклуна знайти не вдалося. Увагу привернув лише хлопчик років дванадцяти, син місцевого мисливця, що увесь день крутився на тому місці, де начебто розташовувалось житло «нечистого», теж намагаючись щось віднайти. Однак на всі питання він відповідав односкладними висловами, тож ніяких свідчення від нього отримати не вдалося. Здивований і трохи стурбований (скоріш за всього, через те, що йому могли урізати винагороду), слідчий поїхав із села ні з чим.

***
   Сутеніло. Ліс поглинали швидкоплинні вересневі сутінки. Мисливець Дмитро Наливайчук, обійшовши чергове повалене дерево, зупинився й звернувся до хлопчика-підлітка, що невідривно слідкував за ним:
-   Не вспіємо додому ми до темряви. Заночуємо у лісі. Не боїшся?
Хлопець фиркнув:
-   Ще чого не вистачало! Тільки не кажи мені, тату, що ти не можеш вночі знайти у лісі дорогу.
-   Можу. Але лінь, - відповів Дмитро й весело засміявся.
-   Уявляю тільки, як мати хвилюватиметься…
-   Та не буде вона хвилюватися! А якщо буде, то бабуся враз її заспокоїть.
Назбирали хмизу, розпалили багаття. Сіли вечеряти домашнім хлібом, салом шипучим цьогорічним квасом. У такий час здається, що не може бути в світі більшого щастя та ладу, ніж у такому сидінні поруч з рідною людиною посеред стихлого лісу. Хмари, які гуляли весь день по небу повільно відходили тепер  геть – видно, теж стомилися. Батько з сином насолоджувалися духмяною тишею та завжди свіжим лісовим повітрям.
   Коли молодший почав клювати носом, Дмитро обережно поклав його на кипу прогрітої трави й загорнув у свою теплу свитину. Потім відламав шматок хліба, відійшов у темінь. Нахилившись, прошепотів:
-  Прийми, Ліший, сю требу й прости за те, що відбираю я у твого ліса дітей його кревних! Простіть і ви, діти лісу, ділюся і я з вами плодами своєї праці…
Потім пройшов назад, до вогнища, приліг на землю, притулившись спиною до стовбура величезного дубу. Полум`я виконувало свій божевільний танець, на який прирік його хтось від початку часів. Хоча, чому прирік – в цьому його сутність, його маленьке вогняне щастя. Раптом Дмитру здалося, ніби з червоно-жовтих язиків постало до болі знайоме обличчя, обрамлене довгою сивою бородою, вусами, мудрим чолом й живими очима, а також, звісно, посмішкою. Тією самою.
   Не встиг Дмитро замислитися, чи не підхопив він якусь хворобу, син здивовано запитав:
-   Тату, хто це був?
-  Це був волхв, синку, - стиха відповів мисливець, - служитель Древніх Богів. Я завтра про нього тобі розповім…
-   Ні, давай зараз, - розкудлана голова випросталась зі свитини й з цікавістю позирала на Дмитра.
-   Ну, добре, - зітхнув Дмитро, пересівши поближче до сина.
І він почав розповідати усе, що розповідав йому колись відун, і зоряні чумаки без спочину везли свою сіль, й Небесна Мати, слухаючи цю розповідь, з ніжною і трошки сумною посмішкою ткала Рушник Всесвіту…


13 серпня – 9 листопада 7517 (2009) р.



Примітки

1 свято Петра і Павла – 12 липня за новим стилем.
2 – обрядова страва, варені сирники зі стопленого масла, яєць та борошна.
3 – рух за Сонцем, за годинниковою стрілкою.
4 – фраза з роману Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності».
5 – так в українських селах називали, а подекуди й досі називають людей, відповідальних за забиття скотини і вміють це робити найбільш професійно.
6 Великий Віз – сузір`я Велика Ведмедиця.
7 так в народі називають легендарний цвіт папороті на Купала.
8 таке повір`я дійсно мало місце в українській народній уяві й зафіксоване етнографами.