Iсторiя

Ілюзією прожитих віків,
Поетами написаних історій.
В маленькім місті крізь полон дощів
Навік зустрілись дві крилаті долі.
Словами не можливо розказать,
Як ті серця замріяно кохали.
В таке не міг повірить навіть Бог.
Вони ж під небом високо літали…
 ("КуцаЛава". Історія)

Вона запам’ятала цю альтанку на все життя. Потворне сіре одоробало, як сотні інших, що залишились якоюсь незрозумілою, напевно, просто невиправленою, позначкою у щойно зміненому паспорті молодої України. «Ти ні в чому не винна, я не хочу, щоб ти звинувачувала себе в тому, що ми з мамою розлучилися» - наче постріл з водяного пістолету. Бризки сліз. Чи то від подиву. Чи то від болю. Лише «справжній» батько може заявити таке 6 річній дитині. Тепер, так багато років потому, вона відчула знайомі бризки на щоках: «Ти ні в чому не винна, так буде краще!» А перед очима сірі квадрати альтанки. Загартоване чи заґратоване серце? А втім, яка різниця…

Вони познайомились якось не по-людськи. «Це не по людськи», -  заявляли всі авторитетні в амурних справах друзі. «Ви ж навіть не цілувалися, не ходили нікуди разом. Що це за відносини? А кіно-морозиво-кава? А гра в гордість і упередження? Чому ти як божевільна розповідаєш йому свої думки? Запросила б його кудись краще, так хоча б впізнала, що він за один. Ти не можеш його знати, надумала таке»...

Мабуть, вони мали рацію. Ну не знала вона, скільки в нього кілограмів ваги чи сантиметрів зросту. Не важливо, в принципі, було. Не зважувала і не міряла. Порядність зважувала, щирість також. Ваги аж зашкалювало. А зріст якось оминула. Не по-людськи…
Вперше закохалась у його думки. Ніколи не думала, що такі бувають. Такі, як би це краще сказати… Як цукор рафінад. Такі ж чисті і, водночас, чіткі як його квадратики. Коли була малою, завжди гризла його вприкуску з чаєм. Шкода було розчиняти ті кубики. Так само і з його думками. Занадто гарні, щоб розчиняти їх у чомусь. Складала їх на поличку і все мріяла, як одного дня згризе одна за одною… Мрійниця.

Він ніколи не вірив до кінця, що таке буває. Що можна так щиро цікавитися. Не кимсь з кіноекрану, не принцом на білій конячці, а ним. Я ж звичайний, чому вона не розуміє? Намагався спростувати всі докази на користь її щирості. А потім повірив. Так хотілося  тримати її за руку і просто мовчати. Або шукати їх сузір’я на синьому осінньому небі.
Але дуже боявся, що тоді зрозуміє про нього. Що такий як усі. Тож руки не пропонував. Лише думки і шматочок серця.

Потім стало шкода. Їм обом. Чогось бракувало. Їй - його руки. Йому - її серця. Думки наче відчували - почали витися гадюччям. Боляче жалити. Напевно, були таки створені одне для одного, тому що від тих «жалів» в обох виробилася протиотрута. Але якось гірко стало. Невимовно гірко.

Хотіла сказати, що щось іде не так. Хотіла пояснити, чому їй боляче читати такі його думки. Не встигла. «Ти ні в чому не винна, так буде краще», - екскурс в минуле…
…
Поличка впала, зацукровані думки розлетілися по всій квартирі. Стало липко. Мала ще чимало помарудитись, аби розчинити всю цю липкість. Розчиняла переважно сльозами…
….
– Мамо, чому тато пішов?
– О Боже мій милий, дістав ти мене вже! Пішов та пішов! Бо ноги є, а мізків нема. Що ти мене мучиш?! Не дитина, а звірина якась! Увесь в батечка, штані протерті, а теж туди – філософує. Господи, за що це мені?! Виросте таке ж неспроможне! Спи давай мовчки! І не реви мені як та корова, спати, я сказала!
… Наскрізь мокра подушка…
 Мамо, я не буду більше так, мамо, чому ти так?!
…

Чи може Бог дивився не туди?
Чи може замалий для них став світ?
Не зміг він врятувати від біди
Той ніжний і закоханий політ.
Чому трапляється таке, ніхто не знає.
І виникло багато запитань...

("КуцаЛава". Історія)

12.11.2009