Бiлi коржi

               
               

        Мати зранку, нагодувавши дітей просяною кашею, зібралася на роботу. Батько
поїхав до району ще вдосвіта підводою, якою везли до лікарні хвору жінку. Трійко
дітей на цілий день залишались вдома самі. За старшу, звісно, була дванадцятирічна Наталка – серйозна і слухняна дівчинка. Меншим дітям – восьмирічному  Мишкові та п’ятирічній Марійці мама наказала в усьому слухатися Наталку. Якщо будуть слухняні – мама принесе їм гостинця «від зайчика».  Нагадавши Наталці принести колодязної
води та позамітати в хаті, мати поспішила з дому.
        Наталка взялася до роботи. Збризкавши дрібненько водою долівку, замела
в кімнаті та сінях. Занесла свіжої соломи, щоб затрусити долівку. Весна видалася
холодна та дощова, тож всі ще  досі встеляли соломою долівку – і в хаті чистіше,
та й босим дитячим ноженятам тепліше. Затоптану брудну солому дівчинка дбайливо
зібрала в старий мішечок і поставила біля кабиці – спалять, як мама готуватиме
вечерю.
        Поприбиравши в хаті, Наталка взяла відра й коромисло і пішла до колодязя, наказавши малим не виходити з хати до її повернення. Біля колодязя стояли дві
сусідки, про щось жваво розмовляючи. Чемно привітавшись до них, дівчинка набрала
води і поспішила до хати, зігнувшись під важкими відрами.
        Розчервоніла й захекана, Наталка ввійшла в сіни, вилила воду з відер до
діжі й мерщій зайшла до кімнати, звідки чувся дитячий галас. Ввійшовши, вражено зупинилась. В кімнаті панував безлад. Мало не плачучи, почала докоряти Мишкові:
        - Ти знову бешкетуєш? Ось я татові скажу, буде тобі! Зараз же розстели
солому, як було! А ти чого рюмсаєш? – звернулася до сестрички.
        - Він мене товк до соломи, щоб я їла її, - схлипуючи, пояснила мала.
- Я хліб люблю, а солому – ні… 
        - Ну годі вже, годі… Ось мама прийде, то ми йому гостинця не дамо, -
вмовляла малу, дбайливо витираючи їй заплакане личко, поцятковане ластовинням.
        Все ще схлипуючи, Марійка почала гратися лялькою, яку змайструвала їй
старша сестричка з качана кукурудзи. На ганчірочці, що правила за обличчя,
Наталка намалювала великі очі, брови та рот, а носа зобразила двома цятками, за
що Мишко називав ляльку Машкою і кепкував з неї, говорячи, що в неї замість носа п’ятачок, як  у їхньої свині. Нема вже більше року Машки, закололи її ще торік на Різдво, а ще й досі діти пам’ятають смачну ковбасу, сальце (так мама завжди 
говорила) і смачні страви з м’ясом  чи солониною. Сало мати тримала довго, до
самої осені, щоб покласти щось смачненьке до торбини з харчами старшому синові
Григорію, якого виряджали на навчання до Краматорська.
        Скучили менші за братом, та що поробиш – йому треба вчитися. Буде
механізатором, повернеться додому, стане батькам в поміч. Батько повернувся з
війни калікою, а в сім’ї  четверо дітей, треба всіх  виростити та вивести в люди.
        У Наталки з Мишком були весняні канікули, тож до школи йти не треба. Це
було і добре, і погано. Добре тому, що діти цілими днями були вільні, а погано –
бо не було пайка – супу, яким годували школярів. Мама казала, що ще два – три
місяці треба потерпіти, якось перебути голодні дні, а там піде городина, та якесь яблучко чи ягідка визріють.
        У них в садку росли лише абрикоси, а в дворі – велика шовковиця. Коли
абрикоси добре родили, мати їх сушила. Сушені, вони правили дітям за ласощі. 
Які смачні пиріжки пекла мама взимку! А які смачні картопляники з підливою з
абрикосів! І щодня мама клала жменю сухих плодів до старого пузатого чайника і
всі з великим задоволенням пили відвар, або чай, як його всі в сім’ї  називали.
        Щоправда, пиріжків діти вже давно не їли – минула зима була дуже голодна.
Борошна вистачало лише на рідку затірку. А ще мама пекла хліб, змішуючи відварену
і дрібно потовчену картоплю, висівки та борошно. Хліб був важкий, глевкуватий,
темний, але запашний і смачний, особливо гарячий. Але цієї зими навіть такий хліб доводилося пекти раз на півмісяця, а не щонеділі, як раніше. І ділила мама всім маленькими шматочками.
        Сонце підбилося на полудень, надворі потепліло і дітвора вийшла з хати.
        - Давайте будемо прибирати на городі, - сказала Наталка. – Я буду згрібати бадилля, а ви  будете зносити на купу. А мама й тато нас за це похвалять. Взявши
граблі, дівчинка почала вправно згрібати  сухий бур’ян  і торішнє картоплиння.
        - А що я знайшов! – зраділо закричав Мишко. Дівчатка кинулися до нього. На
хлопчачій долоні зеленіли листочки кінського щавлю.
        - Дай мені, дай! – благально заглядала йому в очі Марійка, простягаючи
ручку долонькою догори.
        - Не спіши, зараз поділю… - засопів Мишко, розділяючи зірване листя.
Наталка мовчки  спостерігала за його рухами.
        - Це тобі… - і простягнув найменший листочок Марійці. – А це тобі… - дав Наталці. Найбільший листочок хутенько поклав собі до рота і почав жувати.
        Мала звела очі на сестру. В її погляді було німе запитання: «Їсти?»
        - Їж, їж… - і віддала Марійці свій листочок. Потім почала згрібати бур’ян.
        В сусідньому дворі почувся шум і гавкіт собаки. Заторохтіла підвода,
в’їжджаючи в двір. Чоловічий голос сердито обізвався до собаки і той замовк, тільки зрідка зраділо скавчав.
        Діти мовчки дивилися, як з підводи зліз дядько Петро, сусіда. Засунувши
батіг за халяву чобота, розгріб солому і  зняв з підводи мішок. Поклавши його на
плечі, поніс до комори. Невдовзі підвода виїхала з двору й заторохтіла по вулиці до млина.
        Трохи згодом  з хати вийшли діти дядька Петра – пикаті, невисокі товстуни
Толик і Сашко, тримаючи в руках по півкоржа – білого, пухкого. Такі колись і мама
пекла. Мишко проковтнув слину, не зводячи очей з тих коржів.
        - Ти заснув, чи що? – гукнула до нього Наталка.
Сусідські хлопчаки почули її голос і зацікавлено поглянули в їхній бік. Потім
вийшли на город через хвіртку.
        - Агов, а що ви там робите, злидні? – зухвало запитав старший, Толик, 
Наталчин одноліток. Здоровенний пес, почувши голосну розмову, несамовито  кидався
на хвіртку.
        - Які ми тобі злидні? – обурилася Наталка.
        - А то ні! Наша мама казала, що ваш батько – злидар і дурень, що він не
вміє жити, дарма що голова сільради! – випалив Толик.
        - Так, дулень… - підхопив Сашко, запихаючи до рота кусень білого коржа.
        - Сам ти дурень! – обурено закричав Мишко, стискаючи кулачки.- Ось я
розкажу татові, він тобі…- у нього перехопило подих і хлопчик мало не заплакав від образи.
        - Не патякай дурного, а то я  Надії Сергіївні все розповім, - погрозливо
сказала Наталка. – І дітей не займай. Давися своїми коржами мовчки! – і зібравши оберемок бадилля, понесла його за повітку. Там, не стримавшись, тихо заплакала від образи за скаліченого татка, за братика і сестричку, що завжди хотіли їсти, за
виснажену матір, яка потай часто плакала, не маючи чим нагодувати дітей. Її напро-
чуд гарне обличчя передчасно змарніло, вкрившись ранніми зморшками навкруги синіх,
як волошки, очей… Дівчинка все те бачила й своїм чуйним серцем співчувала мамі, розуміючи, як їй важко…
         Тим часом Толик, відламавши шматочок коржа, простягнув Мишкові:
         - Хочеш?
Мишкові страшенно хотілося поласувати коржем, але він відповів:
         - Сам їж, бо ще схуднеш!
         - Мала, може ти хочеш? – продовжував глузливо Толик, сміючись.
         - Хочу! – і проковтнула слину. Мишко дивився на  Марійку, його губи
кривилися з жалю.
         - То йди візьми! – Відламавши шматок коржа, Толик поклав його на колоду
і, взявши  брата за руку, потяг його до хвіртки. Малий опирався, вириваючи руку,
але Толик міцно тримав його. Сашко репетував:
         - Ось я мамі розкажу, що ти коржі роздаєш! І татові розкажу!
Хлопчаки зникли за хвірткою. Марійка благально дивилася на Мишка, а той все ще
вагався. Дівчинка підійшла до кам’яної огорожі і вчепилася в неї рученятами,
намагаючись перелізти в сусідній город, де на колоді лежав шматок білого коржа.

         Марійка  вже майже видряпалась на огорожу. Вона не дивилась, що відбу -
вається навколо, не чула несамовитий гавкіт собаки, не бачила, що за нею в шпарину спостерігають,сміючись, сусідські хлопчаки. Вона бачила лише шматочок такого
жаданого коржа.
         -Зажди, я сам! – кинув їй Мишко і хутко перестрибнув в сусідній город.
В цей час з-за повітки з’явилася Наталка.І тут сталося щось неймовірне. Хвіртка
з виляском  відкрилася і здоровенний кудлатий пес, несамовито вирячивши очі, захлинаючись від люті, гавкаючи, кинувся в бікдітей. Мишко щодуху мчав до огорожі,
де вклякла від страху Марійка. Хлопчика ніби якась неймовірна сила підняла й
перекинула через огорожу. Він впав на землю, боячись поворухнутися, затамувавши
подих. А Наталка, підбігши до огорожі, в останню мить встигла схопити сестричку і впустила її до своїх ніг. Повітря розітнув жахливий крик…

          …Ще довгі роки ввижатиметься Наталці здоровенна і хижа паща злого пса,
вона відчуватиме пекучий біль, пам’ятатиме страх за маленьку сестричку. Як уві
сні пам’ятає заюшене кров’ю  благеньке пальтечко, гарячу кров, що струмувала з розірваної щелепи, нудоту і слабкість в ногах. А ще  крик дядька Данила:  “Що ж
ви робите, звірі!”
          … І два роки німоти. Мова повільно поверталася до дівчинки. В школі
писала, читала про себе. І – мовчала.  Дорослі співчували дівчинці, жаліли її.
А от діти… Були й такі, що дражнили, обзивали німою. На спотвореному величезним
шрамом гарненькому личку назавжди застигла гримаса болю й страждання.
          … Ще невідомо, що б сталося, якби не нагодився дядько Данило. З сокирою
в руках (саме рубав дрова) вскочив в Петрів город і зарубав пса. Встиг підхопити
на руки дівчинку, що захлиналася кров’ю і вже втрачала свідомість.
          На зчинений ґвалт вискочила з хати хазяйка – тілиста випещена молодиця.
          - Що ж ти, іроде, наробив? Такого собаку погубив! Це ж кавказька вів -
чарка! Кленучи  сусіда, навіть не глянула на закривавлену дівчинку.
          Збіглися люди і, обережно  взявши дитя на сплетені руки, понесли до
лікарні. Лікар почав рятувати дівчинку. Зашив зяючу рану, зробив укол. Забинтована голівка покоїлася на подушці, бліде личко, майже повністю закутане марлею, стало
ніби прозоре. Худенькі рученята, витягнуті вздовж тіла, були нерухомі. Очі закриті – вона спала.
          До палати, хитаючись, ввійшла мати. Побачивши дівчинку, прошепотіла:
          - Донечко моя… Крихітко моя… - стала на коліна, припала головою до
дитини, затіпалася в придушеному риданні. Ввійшов лікар, торкнув її за плече:
          - Ну годі, годі… Все буде гаразд…
          Наталка прокинулася і зразу ж почула знайомі голоси в сусідній кімнаті -
то мати, не тямля чи себе від горя, дорікала батькові, що мірошник краде народне
добро, а його діти цькують собаками голодних дітей, ще й обзивають злидарями…
“ Ти ж радянська влада! Тебе люди обрали! Невже немає управи на злодія?” - ніби
крізь сон чула Наталка мамин голос. Батько щось стиха відповідав їй, але Наталка
не розібрала слів. Батько був приголомшений тим, що сталося. Йому вже розповіли
про все і сусіди, і перелякані діти. Все село збурилось, новина швидко розлетілась
і схвилювала всіх.
          Того ж таки дня члени правління, депутати, голова сільради прийшли в
двір Петра з обшуком. Перед приголомшеними сусідами виросла ціла гора мішків та
оклунків з борошном, зерном, кукурудзою, ячменем, житом, дертю…
          - Господи, тиждень тому просила позичити мені мисочку  борошна на галушки,
сказали – нема… - заголосила Фросина Бабенко, вдова, мати  шести сиріт.
Люди – виснажені недоїданням і роботою, похмурі і рішучі, спостерігали мовчки.
Крадене збіжжя відвезли до колгоспної комори, а згодом розподілили між сім’ями,
де росли сироти. 

червень, 2008 – березень, 2009