Картопелька

                Моїй мамі

     Марія Петрівна тримала матір за руку і уважно вдивлялася в її обличчя.Рука – квола, худа, зморшкувата ледве помітно тремтіла в її долоні. Обличчя матері за останні тижні змарніло і стало блідим, аж світилося.
    -Мамо, мамо, - стиха промовила до хворої, яка з заплющеними очима лежала на високих подушках, вкрита теплою ковдрою. Повіки матері здригнулись і очі – такі рідні, такі дорогі, глянули на дочку.
    -Ви будете снідати, мамо ? – показала рукою на низенький столик біля ліжка. Мати перевела погляд, придивляючись до паруючої страви.
    -Мені б картопельки…- промовила ледве чутно. Згодом додала: -Каша вже набридла, як гірка редька…
    -Добре, мамо. – Марія Петрівна забрала тарілки і вийшла з кімнати.Вже на кухні, чистячи картоплю, намагалася зрозуміти, що так вразило її в просьбі матері - чи то самі слова, чи жалібна інтонація, чи те й інше разом.«Мені б картопельки…» - бриніли слова в її вухах. Раптом як блискавка осяяла її пам'ять. Марія Петрівна згадала подію з далекого дитинства.
     Це сталося більше як півстоліття тому. Добігав кінця голодний повоєнний сорок сьомий рік…Минула зима – голодна й холодна – тільки на одній їх вулиці забрала життя стількох людей ! І маленьких діток непожаліла…
     Маленька Марійка, якій щойно виповнилося п'ять років, весь ранок крутилася біля низенької кабиці, яку змайструвала мама, притуливши її до грубки. Вся сім'я – батько, який повернувся з фронту калікою, мати та трійко дітей – збилися на зиму в одну кімнату, щоб якось пережити і цю зиму, яка обіцяла бути лютою.
     Старшого сина, парубчака, відправили до Краматорська вчитися на механізатора у тамтешньому ФЗУ. Йому вже йшов шістнадцятий рік, тож треба було думати про майбутнє. Батьки вирішили, що так буде краще – довчиться і спеціальність одержить. Та й годують там за державний кошт.
     Сім'я ледве зводила кінці з кінцями. Меткі і вправні руки матері не знали спочинку – вдень на роботі, а вечорами ( а часто й густо ночами)шила людям одіж. Грошима за її роботу не платили, бо де їх взяти, ті гроші? А приносили хто що міг – хто п'яток яєць, хто кусень хліба, хто жменю пшона.
      А от дід Комаренко за перешиту з німецької шинелі тілогрійку зранку приніс мисочку картоплі. Той дріб'язок стояв на кабиці – перемитий, зварений і чекав, що з ним робитимуть далі. Тому й вертілася тут Марійка,час від часу торкаючись ще теплої картоплі рученятами.
      - Мамо, а коли ми їстимемо цю картоплю? – несміливо запитала матір, яка шила кофтину бабі Ганні.
      - Їстимемо, доню, їстимемо .Ось ще трохи пошию, потім почистимо її і поїмо…
      - Із сіллю ?
      - Авжеж.
      - Я люблю із сіллю. І з олією люблю. Так смачно !
      - Нема олії, донечко…- зітхнула мати і додала , помовчавши – Може , баба Ганна принесе трішечки –у них є , кажуть люди.
      - То ми не будемо їсти без олії ?
      - Та будемо… Де ж її взяти , ту олію ?
      - Мамо , а давайте , я буду чистити картоплю. Поки ви шиєте , я почищу.
      - То чисть , помічнице моя.
Марійка дістала з полиці щербату мисочку , поставила її на кабичку, по-хазяйськи постелила ганчірочку і стала вправно чистити ще теплу картоплю, час від часу відправляючи запашне лушпиння до рота. Мати побачила те й застерегла:
      - Не їж лушпиння , Марійко. Хай буде собаці. Бо він вже й з будки не вилазить , охляв зовсім.
      - Та я тільки попробувала , мамо , - знітилася дівчинка.
      Через деякий час в мисочці красувалася дбайливо обчищена картопля, а на ганчірочці – купка лушпиння.
      - То я віднесу лушпиння Бровкові , мамо , - облизуючи пальчики , сказала Марійка і почала вдягатися в мамину ватянку , що висіла на гвіздку біля дверей. Взувши великі калоші з солом'яними устілками, згорнула ганчірку з  лушпинням і вийшла.
      Повернувшись до хати , почала жваво розповідати матері , як жадібно накинувся собака на лушпиння , що мало й ганчірку не проковтнув.
      - Та невже ? –удавано здивувалася мати і пильно глянула на дочку. На підборідді дівчинки прилипло картопляне лушпиння. Мати важко зітхнула і схилилася над роботою.
      Надворі почувся гавкіт. Потім загупали, збиваючи сніг, і в сіни хтось увійшов. 
      - Наталя ! – зраділо закричала Марійка і кинулася до дверей, щоб зустріти старшу сестричку, яка от-от мала повернутися зі школи. Вона завжди нетерпляче чекала її повернення , бо та  приносила їй шматочок хліба. Дітям в школі давали тарілку супу і сто грамів хліба кожному .Тож сестричка той хлібець приносила додому для маленької Марійки. Першокласник Мишко не міг утриматися і з'їдав весь хліб , а от Наталка , якій вже виповнилося дванадцять років, кожного дня приносила шматочок чорного хліба.
      Двері відчинилися. На порозі стояла незнайома жінка, одягнена не по-тутешньому, у великій картатій хустці , якою було закрите все обличчя.
      Блищали тільки глибокі стомлені очі. Марійці стало лячно і вона сховалася за мамину спину.
      - Добридень вам , люди добрі, - тихо сказала незнайома. – Чи можна у вас трохи спочити та попити водички ?
      - Сідайте. Марійко , подай тьоті води.
      Марійка боком пройшла повз незнайому , яка зняла з-за пліч мішечок і поклала біля чобіт, з яких стікала вода від розталого снігу. Набравши в сінях повну кружку води , подала жінці. Та розв'язала хустку і відкрила обличчя.
      - Ой ! – скрикнула дівчинка і знову сховалась за матір.
      - Господи ! Хто ж так обідив тебе , сердешну ? – співчутливо запитала мати гостю. Та не відповідала , жадібно п'ючи воду. Напившись , важко зітхнула і промовила:
      - Та хто ж… Чоловік з полюбовницею…- Помовчавши , додала :- Вони думали , що вбили мене. Покинули в лісі… А я прийшла до тями та ледве дісталася до сусіднього села. Там мій двоюрідний брат живе. То він мені порадив тікати звідти… Ось я і йду куди очі дивляться…-Її обличчя , суцільно вкрите синцями , засмикалося.
      - Заспокойся , молодице. Якось та буде. Не всі ж люди такі звірі -допоможуть. Працюватимеш – проживеш як-небудь. Серед людей не пропадеш, - втішала господиня.
      – А звідки ж ти будеш ?
      - Та здалеку… Дітки мої там зосталися… Двійко… - затужила молодиця ,витираючи долонями рясні сльози , що котилися з очей, обведених чорними синцями. – Чи побачу їх коли ? – прошепотіла ,стримуючи ридання.
      - Ой біда , біда…- бідкалася й собі господиня , журно хитаючи головою.
Марійка злякано спостерігала за дорослими , слухала їх розмову , не розуміючи , чому ця незнайома жінка залишила своїх дітей , а тепер так побивається за ними.
      - Я три дні не мала й рісочки в роті…Зараз всі голодують…Я б відробила…-жалілася жінка господині. Та зітхнула й промовила:
      - Нема чого дати тобі , молодице. Самі голодні. Від учора в хаті – ні крихти.
      - Та  хіба я не розумію ? – відповіла незнайома , озираючи убогу кімнату. Раптом її погляд зупинився на мисочці з картоплею.
      - Мені б картопельки…- жалібно сказала нещасна й знепритомніла , зсунувшись на долівку з низенького ослінчика.
      Господиня бризкала на неї водою , терла вкриті синцями руки. 
      Перелякана Марійка забилася в куток і звідти спостерігала за тим , що діялося в кімнаті. Жінка отямилась і ледве чутно вимовила :
      - Вибачте заради бога. Я зараз піду…
      - Авжеж , підеш. Підеш , тільки спочатку попоїж. Ось. Їж , їж…
Марійка вражено дивилася , як мати тицяла в руки цій чужій жінці мисочку з картоплею , вмовляючи її не соромитися і підкріпитися , бо їй ще йти і йти. Жінка вдячно
посміхнулася , потім почала жадібно їсти картоплю. Попоївши , схопила материну
руку і почала цілувати її , примовляючи :
      - Спасибі…Спасибі тобі ,добра душа… Хай Господь нагородить тебе довгим життям за твою доброту.
      Ще напившись води , закутавшись хусткою , жінка вклонилася і вийшла з хати. Господиня вийшла її провести.
      Повернувшись до кімнати , побачила Марійку , яка стояла посередині кімнати, тримаючи в худеньких рученятах порожню мисочку. Її змарніле від постійного недоїдання личко було мокре від сліз. Не дивлячись на матір , ледве стримуючи ридання , дівчинка забилася в куток і не виходила звідти , доки не повернулися зі школи сестра і брат.
      Першою до кімнати зайшла Наталка і , стримуючи сльози , почала оповідати матері , що Вітька Горобченко вкрав у неї хліб , а потім ще й глузував з неї і ображав гидкими словами.
      Марійка все те чула і ,не витримавши , заридала вголос. Почуття про-
вини охопило Наталку і вона почала вмовляти Марійку і обіцяти , що завтра принесе їй не лише хліба , а й половину супу , який віділлє їй в баночку.
      - Та годі вам , - заходячи в кімнату , промовив Мишко. Попорпавшись в кишені , дістав шматочок чорного хліба і простягнув Марійці. – На ось .Їж . Я наче знав…- додав розважливо і почав роздягатися.
      Марійка , все ще схлипуючи , взяла хліб , навіщось понюхала його, потім розламала навпіл і простягла половину матері. Та на мить завагалася , потім взяла і поклала до фартуха.
      Вже ввечері , коли діти , напившись окропу з печеним буряком , який принесла баба Ганна за кофтину , повкладалися спати , мати підійшла до Марійки і , гладячи порепаною долонею біляву голівку , прошепотіла :
      - Не ображайся на мене , маленька. Адже тій тьоті гірше , ніж нам. А треба завжди допомагати тим , кому погано. – Зітхнувши , помовчала. Потім схилилася , поцілувала донечку в голівку і додала : - А це тобі від зайчика. – І поклала в долоньку напівзасохлий шматочок чорного хліба.

       Все це промайнуло перед очима Марії Петрівни за якусь мить. Та раптом сполохано забилося серце й здавило в грудях. « Ну от…» - подумала Марія Петрівна. Тремтячою рукою накапала краплі в склянку з водою , випила.
       Заспокоївшись , почала готувати картопельку , на яку в сусідній кімнаті чекала її столітня матінка.



                Червень, 2ОО7