5. RU. iни безладу. епiзод перший

Вже кілька днів над Львовом кружляли правильної форми симетричні сніжинки. Їх безкінечні важкі потоки спадали на місто звідкись згори, погрожуючи ліквідувати, знищити це архаїчне на їх погляд місто, котре зараз з усіх сил намагалось жити у якомусь інакшому часі, щораз кидаючи виклик сірій, але відполірованій, вичищеній до мідного полиску радянській дійсності зразка 50-х років ХХ століття. Ця дійсність була виключно раціональною, без сумніву раціональною, такою, певно, мала б бути вироджена утопія, її найдосконаліша форма, яку вона зрештою, отримує, еволюціонуючи та ведучи боротьбу з проявами життя, хаосу, безладу. Асфальт поряд з бруком - раціоналізація, притишення звуків - це так, ніби прикрутили гучність у приймачі задля економії електрики, притишення неефективних думок – оптимізація. Безлад вже передчував видіння власних руїн, їх вже цілком можна було побачити у кожній другій міській калюжі – ідеальна поверхня та надточне відображення дійсності з головою видавали дедалі більше посилення руйнівних тенденцій у цьому місті, тенденцій руйнування хаосу. Щоденні ритмічні звуки забивання свай під потворні багатоповерхівки у Сихові... Безлад вже передчував власні руїни, страшився того і не хотів здаватись, знаходячи вираження у звуках львівського джазу.


Ранок. Ринок. Трунок ранку. Молодий джазмен під стіною Ратуші. Саксофон в руках музики звучав дивно, розрізаючи тишу середмістя незвичною мелодією, настільки незвичною, що деякі перехожі навіть зупинялись на деякий час навпроти, щоб послухати більш уважно. Здебільшого, простоявши не більше кількох хвилин, забирались геть розчарованими, так і не знайшовши шуканої мелодії. Вони шукали гармонію, але знаходили лише хаос та безлад, який вперто не бажали розуміти. Музика ж продовжувала жити своїм власним життям, беручи сили від нерозуміння та власної невловимости. Мелодія безладу, котру ніхто не міг спіймати – таким був репертуар молодого джазмена з довгим волоссям та глибинним сумом в очах, сумом неспротиву, властивим виключно обраним, таким, як він, музикам священного Безладу. Такими ж були пророки у всі часи. Ось так, щовечора закінчуючи концерт, джазмен раптово переривав його і, так само раптово глянувши на небо, дуже швидко, похапцем та надзвичайно кваплячись, вкидав речі до старої та пошарпаної жовтої валізи, біг та зникав у невідомому напрямку. Поява його наступного ранку була такою ж несподіванкою. Таємничий джазмен гастролював усе літо, а потім зник туди, звідки й з'явився, - в невідомість. Ніхто й ніколи вже більше не чув дивних звуків його саксофону на площі Ринок, хоча були імітатори – переважно нездари, котрі копіювали загальновідомі мелодії. Таких лжемузик бачила площа чимало, але жоден з них, навіть найталановитіші, не наблизились бодай на йоту до справжнього бачення БЕЗЛАДУ. Він то зробив уповні, а може навіть тільки наблизився до того, тому й зник – безлад розчинив його у собі, бо хаос всеохопний, а людина – ні. Намагаючись зрозуміти глибинну суть безладу, ми ризикуємо бути поглинутими ним.


Подейкують, що були навіть очевидці зникнення того джазмена, які казали, ніби бачили як одного чудового серпневого вечора 29-го числа музика дуже захопився своїм перфоменсом, не помітивши як сонце закотилось ген далеко за обрій. Потім відбулося щось насправді дивне: як завжди, хлопець глянув на небо, ніби звіряючи показання якогось прихованого годинника, але він там щось угледів, або навпаки – не зміг побачити те, що мав би. Наступної ж миті від джазмена лишився тільки саксофон, прихилений до облупленої стіни Ратуші, а також стара обшарпана жовта валіза. З того дня його вже ніхто і ніколи не бачив. Або бачив – але вже в іншому образі. БЕЗЛАД завжди надійно приховує свої таємниці. Так було і так буде, доки існуватиме темрява. Але сьогодні пізно ввечері трапилось щось особливе – звичайний музика у Львові залишив БЕЗЛАД лежати в руїнах, узрівши його природу, потрапивши до його святині, куди вхід дозволено лише обраним з обраних.