6. Жовта Волга

Запиленою ґрунтовою дорогою під пекучим полудневим сонцем повільно просувався чумацький віз. Віз щосили тягнув віл сірої масті, що був вже врай змученим та ледве сам переставляв ноги. Поруч йшли двоє людей, по обличчях яких можна було побачити, що дорога видалась нелегкою. Перший чумак був худючим, і наче скидався на козака, можливо своїм дуже характерним обличчям. Другий був повнішим, але ще більш виснаженим, ніж перший чумак, адже загальновідомо, що гладії важче переносять тривалі фізичні навантаження. Між чумаками йшла неквапна розмова.
• Скільки ще нам тягти цього воза... - повільно виговорив молодший “чумак-гладій”, ніби жалкуючи за кожним словом, що випускав із себе.
• Вічність, і навіть трохи більше... Ярема, ти знаєш, навіщо і куди ми тягнемо цю сіль, так що не запитуй, поки все йде повністю за планом, - “характерник” відповідав з вражаючою твердістю у голосі, ніби знав щось суттєво більше, якусь мету, до якої вони прагнули, полишивши все на світі, своє колишнє забезпечене життя та стабільність, щоб везти сіль заради однієї мети.
• Звичайно знаю, це так – хвилинна слабкість, не більше, не зважай, Пимоне, тим більше, що скоро вже буде кінець нашої кількарічної подорожі.


Жовта Волга вже близько, я її відчуваю власними ніздрями,- Пимон-характерник довго і напружено вдихав повітря, вбираючи в себе степові запахи. Потім він злегка здригнувся, ніби натренований собака у передчутті бажаної здобичі. Так, він вже відчував її – Жовту Волгу, вона наближалась до них із фантастичною швидкістю, значно швидше, ніж будь-коли.
Так пройшло три тижні. Спека не спадала, навпаки збільшувалась, навіть для степів це було занадто. Одного такого полудня Ярема обпік собі руку, ненароком торкнувшись розпеченого сонцем залізного колеса їхньої брички. “Навіть для степів це занадто. Надто багато раціонального. Воно здається почало переважати. І саме це незмірно лякало, навіть значно більше за жахну періодичність та гнітючу ритмічність нічного гомону цвіркунів, що переслідував подорожніх навіть уночі, коли вони засинали у мереживі зірок під відкритим небом у степу. Та раціональне поступово брало своє, заміняючи чистий первинний хаос на свої примітивні новобудови у людській свідомости, примушуючи бити тяжкі поклони новим ідолам. Але так і має бути. Так нам переказували наші пращури на святих оптичних носіях. Це все траплялось через наближення Жовтої Волги – інструменту Великого Перетину часів. Так “Жовта Волга” була без жодного сумніву ідолом, дуже гордовитим, який не хтів йти у спільну стайню, чим і приваблював. Але дуже скоро все знову має стати на свої місця, уповні хаотично, тобто так, як все воно було за часів Великого Безладу”, - міркував гладій, - “...так, гарні були часи”. І ще справа була якраз в тім, що сама Жовта Волга була варіянтом перехідного, так званого “місткового” ідола, котрий мав в кінці свого шляху так би мовити самозректися, відкриваючи подорожньому нові виходи поза межі власної свідомісної впорядкованости, піти на жертви заради нього, шукаючи у цьому “транзитному” статусі шлях власного зміцнення.


Ранком подорожніх розбудив потужний гуркіт, що нагадував звук падання води у віддаленому водоспаді, але джерело звуку було складно визначити. Звук поширювався у просторі дискретно, він ніби складався з окремих квантів, незважаючи на свою теоретично доведену хвильову природу. Саме дискретність і була одним з перехідних, прикордонних станів, на котрі була так багатою ця частина світу. Дискретність мала в природі впорядкованість, проте не мала точки відліку і у даному випадку розповсюджувались цілком хаотично, показуючи приклад дуже дивного симбіозу Безладу з Порядком. Саме тому так важко, практично неможливо зрозуміти природу і походження дискретності.


А пошматований звук надалі рухався по долині балки, де зупинились на нічліг подорожні. Звук перебував у паніці і шукав прихистку, бодай тимчасового, десь тут... Щось його страшенно налякало. Пимон подивився услід, але Звук Падаючого Водоспаду вже зник, залишивши по собі лиш щемне відчуття, ніби згадка чогось давно минулого, та пронизливий вітер у долині, а ще, і це насправді було найгіршим – тишу, цвинтар померлих звуків, пустелю випробувань.


Простір в усіх напрямках було пронизано хвилями непевности, що посилювалась зі швидкістю поширення тіні від хвиль “Жовтої Волги”.
• Пимоне, те, що ми відчуваємо зараз, то це ... це .... це є Жовта ...
• Ні, мій дорогий Яремо, то дивне відчуття, яке ти наразі маєш, почуття роздвоєности, часто – віддалености від реальности – є нічим іншим, як глибокими по своїй суті передвісниками приходу Жовтої Волги ...
• Приходу Жовтої Волги, так, здається я втрачаю рештки розуміння, допоможи мені знайти єдиний шлях, то, у чому я зможу принаймні знайти хоч якусь нитку УПОРЯДКОВАНОСТИ, чуєш, мене, чуєш, Пимоне ! ...
• Заспокойся, Яремо, таким болісним може бути лише втрата відчуття порядку, але це скоро пройде, як і усе решта на цьому світі, зараз головне – не віддаватися в обійми так званого прошарку НЕПЕВНОСТИ – перехідного стану, котрий є для багатьох людей занадто великою принадою, але швидше примарою спокою, річчю, що має зменшену щільність власного центру, тому є винятково небезпечною для тебе, Яремо.
• Але ж, але ж я вийду звідси, так, здається я втрачаю орієнтири. Світло – воно стає дуже мінливим... Пимоне, здається я втрачаю глузд.
• Яремо, просто зосередься на тому, що ти бачиш і спробуй передати це мені, у тій кімнаті, в якій ти зараз опинився десь має бути місток, тобі просто треба добре огледітись довкола. Я був у тій кімнаті, але дуже давно, кілька тисячоліть тому, ще при правлінні Другого.
• Так, я намагаюсь зосередитись, тепер я бачу... це схоже на хвилі океану, ще - на вітер, що ж це може бути? Десь я вже це бачив... ковила, Пимоне, це степова ковила у спекотну серпневу днину у моїх рідних краях!
• Правильно, Яремо, ти вже зробив перший, але найважливіший крок до остаточного осягнення переходу в наступну кімнату, тепер ти маєш ПЕВНІСТь. Тепер ти розумієш?
• Стрибай, Яремо, стрибай і пливи, пливи, пливи...
• Бррр, ухх, я пливу, Пимоне, пливу, з шаленою швидкістю, надзвичаайно шаленою швидкістю, здається це швидше за будь що, що я коли небудь відчував у своєму житті, боже, як це здооооооороввооовооооооооо, ееееееееееееааааааааааааа, я прискооооорюююсььььььь...


• Обережно, Яремо, прискорення фальшиве, насправді – воно є прискореним гальмуванням тебе самого. Це може бути приємно на перших порах, людська свідомість має хибні елементи структури, вони антиприродні, вони є частиною природи антиматеріяльного, протилежного, кінцевою метою маючи анігіляцію власної фізичної опори. Щоб уникнути цілковитого нівелювання примусь себе подивитись на власні руки, це буде дуже складно, тобі будуть протистояти могутні сили антикосму, але ти маєш подолати їх, вступивши в битву з вартою третьої лінії. Надалі починає домінувати Трійка – 333333333333333333333333333333333333. Пам'ятай про руки, Яремо, вони є Першою Ознакою, не загуби її!


• Так, Пимоне, поки я не можу подивитися на свої руки, щось із шиєю, хребцями – вони просто здається втратили здатність переміщення. Певно їх треба змастити автооливою, хехе!
• Я щойно це зробив, Яремо, тепер спробуй но порухати шиєю.
• Точно, дивно, але це здається спрацювало. Боже, але що з моїми руками!!! Пальці, вони втрачають форму, а я навіть нічого не відчуваю, промені, це все тепер просто промені! Пимоне, я стаю схожим на яскраву ілюмінацію, підсвітку телевізійної вежі на Високому Замку, одну складну світлотехнічну споруду, перетин мережива проміння, плетіння оптичних ниток, ось у що я перетворююсь, але я маю зараз же зупинити цей лет, загальмувати, щоби відновити свою власну швидкість. Гальмо, Гальмо, Гальмо!!! Здається вдається, заклинання подіяло, промені поступово зникають, хехе, я вже не схожий на солярну істоту щтибу світляка! Пимоне, це знову я.


• Вітаю з проходом у кімнату номер 3. Ти подолав опір Варти Третьої Лінії, адептів Солярісу, синів Даждьбога, і тепер ти також отримав їхню силу.
• Я бачу її, я бачу – Жовту Волгу, вона перекочує свої величні хвилі по степам, чайки кружляють понад хвиль, соняшне проміння пронизує їх наскрізь, вони розчиняються у ньому, кожна з них – птаха Фенікс, вони щоразу знову з'являються з того проміння, на кінцях їхніх крил танцює полум'я! Як це дивовижно, Пимоне!
• Я також це бачу, Яремо, але бачу ще набагато більші речі за ці. Випробування, яке ти мав зараз, я проходив дуже давно, коли ще світ був такий молодий, а славні Орії тільки но поселились на землях Даждьбога, провівши виснажливу війну із всесильними Ніватакавачами у чужій для себе водній стихії, завдавши цій славній расі нищівної історичної поразки. Ця велика війна дійшла й до наших днів як історія Великого Потопу. Лише деякі наші пращури тоді порятувались, коли, Ніватакавачі, зазнавши принизливої поразки, підняли рівень світового океану, щоб знищити людство. Кілька праорїїв осіли тоді на Кавказі, давши початок багатьом новим племенам, в тому числі і нашому з тобою роду. Праорії у подарунок отримали велику силу Даждьбога, поселившись на берегах кількох великих річок Землі, зокрема й нашої Славути, що носила тоді ім'я Жовтої Волги. Інші шість племен зайняли не менш благодатні дельти Ґанґу, Нілу, Амазонки, Місісіпі, Дунаю та Жовтої Ріки у Китаї, давши поштовх початку кількох новітніх цивілізацій, що у процесі розвитку розквітли і панують світом до наших часів. Перелічу їх: Ґанґ – велика Індія як дерево з багатьма гілками, Ніл – джерело майбутньої європейської цивілізації - Єгипет, Амазонка – потужна і дуже багата цивілізація Інків, Місісіпі – індіанська цивілізація нематеріального, Дунай – праслов'яни Болгарії, нарешті Жовта Ріка – могутня Піднебесна Імперія. Тож включно з Жовтою Волгою – сім великих культур, що сформували новітній світовий порядок.


Тут сивий дід зажурився, ведучи розмову про часи давно минулі та остаточно поринув у спогади, забувши про увесь світ навколо себе. Пимон – характерник опустив додолу вуса і надовго відійшов у стан зміненої психіки, в який за власним бажанням та без особливих зусиль могли переходити козаки його рівня підготовки у будь який момент часу. Пимон – характерник згадував довго й багато чого, всього й не перелічити ... і тільки червоні відблиски полум'я танцювали свій одвічний танок на його пошарпаному старому одязі. Так пройшла коротка літня ніч. Наближався ранок, а темна постать сивочолого діда все ще незворушно і застигло виднілась на фоні світло-сірого неба. А сам Пимон зараз перебував вже далеко-далеко звідси, на осяяних жовто-гарячим сонцем квітучих схилах ще молодого світу.