Родина митцiв

“Художник – близький друг природи”, - сказав колись відомий французький скульптор Огюст Роден. Цей вислів якнайкраще характеризує творчість родини, яка подарувала світові не одного талановитого художника, - а саме родини Масиків.
Одному з них, а саме Олександру Масику, портретисту, мариністу і пейзажисту,  члену Національної Спілки художників України, в цьому році виповнилося 62. Свою любов до живопису він унаслідував від своєї родини.
Його батько, заслужений  художник України, Володимир Масик, навчався живопису в Конотопі, у талановитого живописця, Олександра Гофмана, який свого часу закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв, та був членом Петербургського товариства художників, а згодом відкрив у Конотопі художню студію. Чимало його вихованців уславили Сумщину, ставши заслуженими художниками України. Володимир Масик ходив до цієї студії разом з рідними братами, Леонідом та Анатолієм, після закінчення якої у 1937 році вони усі разом вступили до Дніпропетровського художнього училища, таким чином остаточно обравши свій життєвий шлях. Леонід згодом став працювати художником у Конотопському локомотивному депо, Анатолій – вчителював на Вінничині, та, кохаючись в живописі, до кінця життя не полишав обрану мистецьку стезю. Із чотирьох братів лише Альберт не став художником. Він працював на будівництві. Та найбільше у мистецькому плані доля обдарувала Володимира. Після війни він закінчив Київський державний художній інститут, працював директором Київської школи прикладного мистецтва, і згодом отримав звання Заслуженого художника України. Він щиро захоплювався мистецтвом, товаришував з багатьома знаменитими майстрами, і мав цілей музей прикладного мистецтва. Але на цьому дарунки долі не скінчилися. У 1941 році Володимир познайомився, правда, за досить таки трагічних обставин, з своєю майбутньою дружиною. Любов Сергіївна Рєпіна, з якою він з;єднав долю, належала до родини прославленого художника. Її дідусь був рідним братом Іллі Рєпіна.
 Любі було 14 років, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Разом зі старшою сестрою Зіною, вона працювала у Вороніжському госпіталі. Одного разу, коли вони повернулися додому, то замість будинку застали лише глибоку воронку. Тоді дівчинка залишилась сиротою. Після цього була евакуація. Госпіталь перевели до Москви, де її удочерив професор медецини, відомий нейрохірург, Микола Нілович Бурденко.
У тому кривавому 41-му був поранений у боях під Москвою Володимир Масик. Він потрапив у той госпіталь, де працювала Любов Рєпіна. Саме завдяки її турботі він швидко йшов на поправку, та через деякий час, коли молодий художник вже майже одужав, недалеко від їх будівлі вибухнула авіабомба. Скло із вікон потрапило Володимирові прямо в обличчя, і він на деякий час осліп. Але наполеглива Люба знову виходила свого солдата. Через два роки вони одружились.
Після війни, надолужуючи втрачене, Володимир Масик пішов навчатися до Київського державного художнього інституту. Жили у гуртожитку, у тяжких умовах. Тож у голодний  47-ий, коли його дружина завагітніла, Володимир відправив її до своїх рідних, у Конотоп. Там у них народився син, Олександр.
На жаль, у 1949 році Любов Сергіївна померла від туберкульозу.
У 1952 році Володимир Масик одружився вдруге, і в 53-му вже мав ще одного хлопчика, Дмитра.
Дмитро не розвинув художньої жилки у повній мірі, - став спортсменом. Зараз він працює старшим тренером у ЦСК по сучасному п;ятиборству.
Зате старший син змалечку почав радувати татка своїм прагненням до образотворчого мистецтва. Почалося все з досить смішного епізоду. У тому ж таки 49-му Володимир Масик приїхав на літню практику в Конотоп, і одного дня, коли він малював у садку портрети своєї рідні, його дворічний син, бажаючи наслідувати тата, наколупав мазуту з воза, що стояв коло двору, і якоюсь паличкою почав  розмалювати цим мазутом обличчя свого товариша. Хоч портрет вийшов і не дуже вдалий, проте Сашкові він так сподрбався, що він повів показати свій “твір” бабусі. Ох, і влетіло ж тоді Сашкові! Його товариша потім довго відмивали керосином. А Володимир Ілліч зрозумів, що час уже дати синові папір та олівець.
З часом Олександр не уявляв уже свого життя без живопису. З дитячого садка його кращі малюнки забирали на міжнародні конкурси дитячого малюнку, за які він отримав  свої перші премії. Після  четвертого класу Олександр самостійно, без допомоги батьків вступив до Республіканської середньої художньої школи ім. Т. Шевченка. Перед цим він усе літо практикувався в Ялті: писав аквареллю натюрморти та Кримські пейзажі.
В молоді роки Олександр любив їздити разом зі своїм батьком у творчі відрядження то в Карпати, то по Волзі, писали разом краєвиди Конотопу. Володимир Ілліч був інвалідом війни, тому син допомагав йому: робив підрамники, полотна, обробляв цинкові дошки для офорту, наклеював наждачний папір на картон, на якому батько робив пастелі, носив йому етюдники, тощо. З усіх поїздок найбільше враження залишила по собі подорож по Волзі. Від Горького до Волгограду пливли на баржах,  плотах зі швидкістю 5 кілометрів на годину. Можна було цілісінькими днями милуватися мальовничими краєвидами, писати чудові пейзажі.
У 1965 році Олександр успішно складає екзамени до Київського державного художнього інституту, і починає навчання на факультеті живопису. Але згодом факультет розформували і зробили єдиний експерементальний загальнохудожній факультет. Але з часом всіх знову перевели на окремі факультети. Олександр Масик потрапив на педагогічний. Вихований на реалістичному живописі, Олександр навчався у таких відомох майстрів, як Тетяна Яблонська, Карпо Трохименко, Анатолій Пламеницький, Тимофій Лящук. В результаті він з майстерністю оволодів не лише живописом, а й скульптурою, графікою, літографією. Та найбільше уподобання Олександра були офорти, тому мріяв перевестися на графічний факультет. Але ніхто з педагогічного не хотів віддавати свого кращого учня! Тож врешті кілька років свого життя Олександр Масик присвятив викладацькій роботі. Вів студію графіки й живопису при заводі Артема. Й досить успішно. Його учні брали участь у Республіканській виставці “Лубенська весна”, і їх роботи були високо відзначені.
Якийсь час Олександр Володимирович працював художнім редактором газети “Зірка”, але найбільше задоволення отримував безпосередньо від творчості. Спочатку він тісно співпрацював з батьком. Саме Володимир Масик з сином Олександром вперше відтворили панно Києво-Печерської Лаври ХХІІ сторіччя. Одним з найцікавіших проектів для них стало відновлення діарами Лаври 1783 року. То було захоплююче: працювали на 96-метровій Лаврський дзвінниці, писали з висоти пташиного польоту. На цій діарамі вони мали відтворити сто двадцять вісім будівель – історичних пам;ятників, справжніх шедеврів архітектурного мистецтва.
 Та в житті нас вражає не тільки пишність будівель чи мальовничий краєвид. Не менш зачіпає за живе нас і краса людського вчинку. У 1982-му Олександр Масик їде малювати відкриття Чорнобильської АЕС, тож коли через чотири роки на ній сталася аварія, він знову примчався, щоб змалювати робочих, що намагалися врятувати Чорнобильський саркофаг.
У 1991 році Олександр Володимирович мав честь показати свою творчість американцям. Відбувся ряд персональних виставок у Техасі, Аризоні, Тусані. В Лос-Анджелесі Олександр Масик мав дві виставки: у галереї в Пасадені, та в галереї Української діаспори. Після виставки у Гран-Прерії їх з дружиною зробили почесними громадянами цього міста.
З початку 90-х  Олександр Володимирович щороку створює персональні виставки. Дві виставки у Польщі, зокрема в  Кельце, при союзі художників була представлена виставка графіки (офорти); в Болгарії – виставка на Албені; перед Олімпійськими іграми в Греції його роботи подорожували по ряду Грецьких островів, і врешті, повернулися на Олімпіаду. На Україні Олександр Масик неодноразово виставляв свої роботи у Фонді Культури, в музеї-архіві працівників мистецтва (галерея Софія), в Одеській галереї морського порту та інших місцях.
Його картини високо цінуються адміністрацією президента. Зокрема, деякі з робіт Олександра Масика були подаровані президенту Польщі, Олександру Кваснєвському і голові Польської адміністрації; Жаку Шираку, посольству України в Греціїї, та багатьом іншим.
Дуже цікавою сторінкою в творчій біографії Олександра Масика стала творча поїздка до Китаю у 2003 році за запрошенням харчової корпорації Москва-Пекін. Через союз художників він отримав запрошення для того, щоб малювати …європейські пейзажі. У Китаї дуже цінуються наші краєвиди: берізки, річки, Ластівчине гніздо (Місхор). Харчова корпорація знаходилась коло військової Академії, і таким чином українським живописом зацікавились багато військових, зокрема деякі китайські генерали. Окрім них, роботи Олександра Масика високо оцінили посольства України та Росії в Китаї, вони придбали собі на згадку декілька його картин.
Зараз щорічно Олександр Володимирович організовує пленери художників у Гурзуфі, в будинку творчості Костянтина Коровіна. Останнім часом за підтримкою Сумського земляцтва він влаштував кілька пленерів для  для художників Сумщини. Зокрема, у 2006 році цей творчий захід відвідали художники із міста Суми, Ромни, Конотопа, Шостки. Деякі з них вперше побували на морі, і це дало чудову можливість обновити, чи, як кажуть художники, “почистити” палітру. Мені теж вдалося побувати на останньому пленері, побачити власними очима, як відбувається таїнство створення “світу на полотні”.
Кажуть, що твори мистецтва відображають особистість майстра. Роботи Олександра Масика постають перед глядачем чистими, світлими, сповненими жаги до життя. Щоб створити такі картини, треба не просто копіювати людські чи Божі творива, треба вміти ще й побачити справжню красу. У книзі “Погляд художника” М. Гроссер пояснює, що “художник малює очима, а не руками. Він тільки тоді зможе щось зобразити, якщо він бачить це дуже чітко”. В родині Масиків цей дар втілився в повній мірі. Тож будемо сподіватися, що  їхні нащадки подарують світові ще не одного митця!