Легенда

    У дуже давні часи, коли люди ще на знали жодної науки і жодна релігія не чіпала їхнього уявлення про світ, жила собі дуже вродлива, але самотня жінка. Багато хто ходив до неї у свати, але вона усім відмовляла. Тож коли раптом розродилась трьома синами , люди вирішили, що вона відьма, і ніхто до неї більше не приходив.
    Але жінка не переймалася, виховувала синів і, здається, усім була задоволена. Брати були дуже різні, але всі як один красені, дужі і розумні,  сміливі і напрочуд вправні у будь-якій справі – хоч будинок поставити, а хоч і вірші складати. Матір вони любили, в усьому дбали про неї, допомагали по господарству, лише про батька нічого від неї на знали.
    Минули роки. Брати подорослішали, а жінка, хоч і не втратила вроду, але постарішала. І коли одного разу вона захворіла, зрозуміла, що вже не одужає. Тож вона покликала синів до свого ліжка, щоб благословити їх і відпустити у життя. Поцілувала кожного у чоло, обійняла, і щойно вирішила в останнє заплющити очі, як брати одночасно спитали в неї про батька. Не хотіла вона спочатку казати, але брати не відпускали, благали і запевняли, що мають право знати. Тож мати зізналася:
    - Батько ваш – всемогутній творець світу цього і усього, що в ньому є.
    Сказала – і померла.
    Брати поховали її біля хати. Були почали ділити спадок, але кожен відмовився від своєї частини, бо прагнув побачити світ, знайти десь у мандрах своє щастя і, можливо, свого батька. Так розійшлися вони в різні боки, кожен із власною прихованою метою.

    Невідомо, скільки років вони блукали, що робили, що побачили і пізнали, та ось молодший у своїх мандрах натрапив на дивний будинок. Двері самі відчинилися, і хазяїн чекав на нього, і одразу син упізнав батька.
Батько обігрів і нагодував молодшого сина, і тоді син звернувся до нього:
    - Батьку, ти всемогутній, то чи виконаєш ти одне моє прохання?
    - Що ти можеш хотіти, якщо у тебе і так все є?
    Не зрозумів син.
    - Батьку, я хочу літати, мов вільна птаха!
    З сумом подивився на нього батько, але погодився.
    - Нехай так, - і дав синові могутні орлині крила.
    Але як син не махав ними, мало не стрибав – нічого не виходило.
    - Батьку, допоможи мені! Я надто важкий.
    Батько дмухнув у долоні, а коли розчинив їх перед очима сина, той побачив чарівний теплий вогник, та такий гарний, що вже не міг одвести очей. А вогник покружляв навколо, туди, сюди – і почав здійматись вгору. Молодший син так перелякався, що може загубити його, що втратив розум, і тоді нарешті злетів, щезнувши разом із вогником десь поза хмарами. Дехто каже, що на дарованих крилах дістався він так високо, що згорів у сонці, а дехто – що він загубив свого вогника і впав у морську безодню. Але правда та, що більше його ніхто не бачив.

    Наступним батька знайшов середній син. Так само радо зустрів його батько, нагодував і зігрів, і тоді звернувся середній син до батька:
    - Ти всемогутній, батьку, то чи виконаєш ти прохання свого сина?
    - Що можеш ти хотіти? У тебе все є.
    На зрозумів середній син.
    - Зроби мене безсмертним, батьку!
    З розчаруванням подивився на нього батько, але відповів:
    - Нехай так.
    Він повів сина за собою і показав приховане місце, десь у лісі, а де саме – нікому не відомо. І наказав стояти там на одній руці, прямо на землі, серед дерев. І наказав стояти так, доки той не відчує себе безсмертним, а скільки то – не відповів. Син подякував батькові і виконав все так, як було сказано.
    Він стояв там так довго, що навчився пити воду із землі крізь пальці, які тепер були набагато довші і міцніші, і глибоко занурені у ґрунт. Шкіра стала товстішою, щоб не турбували спека і холод, і м’язи затверділи, мов висічені із дерева. Він вже не відчиняв очей або рота, маленькі звірі блукали його тілом, птахи будували на ньому гнізда, і, наостанок, мов справжнє дерево, він вкрився зеленим листям дивної форми. Кажуть, він і досі чекає там свого безсмертя.

    Останнім прийшов старший син. Як і двох перших, батько зустрів його дуже гостинно, добре нагодував, а після вечері син звернувся до нього:
    - Батьку, ти всемогутній, тож чи виконаєш ти одне моє прохання?
    - В тебе і так усе є. Що ти хочеш?
    Син не зрозумів.
    - Батьку, ти - великий творець цього світу, то чи не маю я, твій старший син, бути його володарем?
    Розгнівався батько, але відповів:
    - Нехай так!
    І дав він синові гонг, і відіслав його у холодну порожнечу між світами.
    - На цьому гонгові ти відбиватимеш ритми, і то будуть ритми життя світу, володарем котрого ти тепер є. У твоїх долонях будь-яке людське щастя і горе, усі війни та дива, уся природа, уся історія. Це справа, гідна мого старшого сина. Коли ти знайдеш свій світ, то зможеш перепочити. Якщо ж зупинишся – припиниш існування усього, що є створеного, своїх володінь.
    Так промовив батько і покинув сина на самоті.
    Кажуть, старший син і досі блукає між зірок, шукаючи шлях додому. Ніби від величезного тягаря, осунулися його плечі, все більше занепаду і байдужості в його музиці і все ближчі думки про смерть в його очах.