Кордон. Три пограничных поэта. Рецензия

З певної точки зору цю книгу можна вважати розгорнутою на двісті п'ятдесят сторінок дешифровкою метафори, використаної Сергієм Жаданом в збірці “Ефіопія”, - ось цієї:
“Море дихає чорним теплом,
розгортається, мов полотно.
І три комерсанти сидять за столом
і порівну ділять тепле вино”.
Тобто збірка “Три пограничных поэта” - видрук їх розмови, котра, очевидно, тривала, з невеликими перервами, не один рік; протягом котрої ніхто не перебивав співрозмовника, про що б не йшлося в його страшній, смішній, трагічній чи комічній історії. Найсуттєвіші деталі розмови, незрозумілі евентуальному четвертому, в сенсі, - читачу, через той чи інший мовний бар'єр, аккуратно перекладаються, відповідно, на російську, або навпаки, українською мовами.
Описувати кардіограми суспільних досягнень кожного з них, - самітника Андрія Полякова чи гіперактивних в більшості громадських іпостасей Ігоря Сіда та Сергія Жадана, - означає присвятити цій темі всю статтю. Цікавіше спробувати розібратись з досить химерною системою впорядкування текстів, основною метою якої була спроба знайти спільну мову, балансуючи на химерній линві двомовности, котра так сильно налякала  певного часу представників обох сторін російсько-української лінгвістичної барикади. Наразі, гортаючи цю збірку, читач, можливо, впевниться в тому, що перспектива двомовності не є найстрашнішою з усіх можливих, - існують речі значно гірші, і, отже, слід спробувати прислухатись не стільки до того, якою мовою говорять три поети, скільки про те, що саме вони хотіли сказати.
Що може об'єднати кількох поетів? За цілком брутальним в своїй конкретності переліком життєвих обставин, - грантів, видавництв, діяльності спільних редакторів та коректорів, ну, чи літературних агентів, можна навести більш умовні, і, отже, естетичніші категорії, на зразок мови, літературної традиції, країни, міста, чи, скажімо, естетики. Проте насправді, мені здається, поетів не об'єднує взагалі нічого. Їх не об'єднує ніщо, ніколи, ніде, ні за яких обставин. Книга, прочитана одним поетом, справить на іншого поета інакше враження, викличе більшу радість чи спровокує гострішу ідіосинкразію, ввімкне інакші клавіші асоціативного, метафоричного, синтаксичного ряду, відбудеться в якості іншого приватного інтелектуального і емоційного досвіду, зрештою, спровокує абсолютно інші рядки, вірші, поеми чи й цілі книги. Тому об”єднання поетів за етнічною, топографічною, профспілковою ознакою для людей, свідомих абсурдної в своїй суті плутанини підшкірного перебігу літературного процесу, завжди носитиме ознаки умовності, свідомої поступки на користь читача, котрому завжди все потрібно пояснювати, виправдовуючи не стільки належність його, читача, до інших, нетворчих громадських утворень,  скільки відпрацьовуючи гіркий хліб літературознавства, котрим завжди полягав у вмінні перекладати абстрактні форми в цілком конкретні речі; зокрема, коментарі до книг, вщерть переповнених віршами.
Мова Андрія Полякова, згідно влучній репліці Лінор Горалік, “є головною героєм його текстів... його мова, як старша сестра з молодшим братом, - вона тягне, він впирається, присідає, імітує падіння, кривляється, дражниться...” Його герої заговорюються, загоюючи безпідставність абсурду буття випадковим набором слів, ритміка котрих лягає в ювелірної роботи линві силаботоніки над проваллями чорної діри відсутності форми, що її присутності тут, з огляду на відсутність формотворчого  сенсу в усьому і вся, було б дійсно трішки забагато.
  Поезія Ігоря Сіда носить ознаки документальности. Але читач, не надто спраглий цієї риси в мистецтві, може зітхнути з полегшенням, - Ігорю страшенно щастить на абсолютно безумні ситуації та співрозмовників, котрі, зрештою, перетворюються на моделей в довгій дефіляді білих віршів, більше схожих на довірливу, завдяки чому, здається, нескінченну сповідь. Його герої позбавлені ознак героїзації, непрактичні і розгублені, з ними постійно щось трапляється, тому вони нагадують якщо не жвавий голлівудський бойовик, знятий в мистецькому середовищі сімферопольсько-керчинської аркадії, то принаймні  в довготривалу виставку текстового соц-арту, з котрим у всіх вихідців з країни СРСР історично склались дуже непрості стосунки.
Характеризувати творчість Жадана, - все одно що редагувати його вірші: “напрасный”, як чітко визначають подібні процеси за східним кордоном, “труд”, дурного робота, не варта хвилини часу: його твори слід читати, про них можна писати наукові дослідження, про них скоро писатимуть дисертації, але вмістити їх в лаконічну формулу рецензії неможливо, - це все одно що взяти на себе відповідальність літературного судді, з тих навіжених, знаєте, котрі здатні все своє життя присвятити поясненням широкому загалу того, що таке, власне, література.   
А що література означає, серед іншого, - часто - написати ситуацію, в котрій ти згодом житимеш, то закони жанру, мені здається, не підведуть його і цього разу, і те, яким чином слід буде гаяти час на пенсії, Жадан собі уже визначив, уточнив і навіть надрукував: - так і буде сидіти з ними, пити своє вино,
дивитися смерті в просте лице
 з друзями, котрі все знають давно,
знають, але не говорять про це”.
 
"Критика", Сентябрь-октябрь 2009, с. 6