Олег Коцарев. Мiй перший нiж. Киeв, 2009

Збірка поезій Олега Коцарева в певному сенсі може служити показником того, що, вживаючи метафору медичного походження, в тілі сучасної української літератури вважається нормальною температурою. Система координат у будь-якій літературі спирається на архівні дослідження тільки у випадку з закоханими у всі вияви філології ентузіастами; більшість же (мається на увазі більшість тієї меншості, котра не втратила звичку до читання як такого), зважає на книжки, розташовані на фасадних територіях поличок модних книгарень. “Мій перший ніж” Олега Коцарева розташовано саме там; говорити про його поезію наразі дорівнює спробі аналізувати уявлення про нормальну поезію “Факту”, - ледь не єдиного в країні видавництва, схильного до послідовного видання поетичних збірок.
Отже, вірші пана Олега, - послідовні і цілком логічні наслідки харківської школи поезії, характерною рисою котрої була і залишається типологічно подібна до соціалістичного, і нині соціального реалізму послідовна, спокійна і іноді безжурна, а іноді ледь не революційно налаштована послідовна спроба відтворення об'єктивної дійсності. Прикрашати цю дійсність, унаочнювати химерні метафори чи складні малюнки думки, оздоблювати її чимось більшим від найпростіших подій, котрі відбулися з автором у тій чи іншій ситуації, автору зайве і, зрештою, робити це дійсно не варто, - інакше харківська школа, котра, між іншим, є не тільки переліком імен попередників, але й цілком реальними особами, котрих звичайно називають “літературним середовищем”, нічого не зрозуміє і напевне образиться.
Поетам харківської школи, продовжуючи спробу реконструкції контексту, ніколи не бракувало русизмів, і, відповідно,  прихованих цитат з російській поезії, - завжди, навіть у снах:
“ Сволочь Киць посміхається і дивиться вверх а мені
головному героєві
всіх моїх снів спадає в підсоння правильний вихід
я кажу нічого я за все заплачу
й дістаю з кишені
 купу купюр ”
(“У вікнах озер”)
Читаючи його книгу, десь на п'ятнадцятій сторінці помічаєш, що русизми тебе більше не дратують, - і це добре, інакше читати далі годі. Це добре також тому, що, читаючи далі, ти маєш змогу заповнити білу пляму на туманній загалом інформаційній мапі сучасної укр.поезії, обумовленої життям міщанства, а також соціально беззахисних верств населення Слобожанщини. Зрештою, про це мусить говорити ще хтось, окрім стриманих стрічок новин та перебільшених артикулів жовтої преси, хтось мусить звернути увагу на те, що викликає, окрім відрази, ще багато чого, - щем, печаль, жалість, милосердя, і, отже, безпосередньо наближає тебе, в сенсі ; читача, до тих категорій, котрими оперує не тільки релігія, але й певні жанри мистецтва, - а також те, що з певної точки зору входить до його, мистецтва, “целєполагания”.
Мені шкода, але, у зв”язку з браком місця, навести тут всі особливості книги неможливо. Я б рекомендувала її всем, кому цікавий один з типових (в хорошому сенсі) виявів сучасної української поезії, а також тим, хто має здатність посміхатись, читаючи:
“Це лиш на початках мандрівникові
Карта ; мов екран невідомого щастя”
(“Час з мін”)
 
"Критика", сентябрь-октябрь 2009, с. 12