Про холодну клинкову зброю козацького часу

 
             Козацтво і досі залишається однією з найцікавіших сторінок історії нашого краю, тому багато речей, пов”язаних з козацьким побутом, культурою, озброєнням притягують тисячі відвідувачів до Музею історії запорозького козацтва, що розташований на  Хортиці. Окрім одягу, різноманітних побутових речей (таких, як скринька-підголовок, таця, люльки-носогрійки тощо), часи козацтва у Музеї яскраво представлені і холодною клинковою зброєю. Саме про неї і піде розмова у цій публікації.
            Найбільш поширеним видом холодної зброї у наших войовничих пращурів була шабля. Шабля (назва походить очевидно від угорськ. SZABLYA-різак,хоча українська вимова назви йде з польськ.SZABLA)-це окремий вид холодної  зброї з кривим клинком, який призначався для рублячо-ріжучих і для колючих ударів.
             Шаблі були найуживанішою та найповажнішою зброєю серед козаків, про що свідчили Гамберіні, Левассер де Боплан та інші сучасники запорозького козацтва [1,с.168]. В українських історичних піснях і думах шабля навіть асоціювалася із жінками: ”шабля-сестриця”, „ ненька рідненька „ ,” панночко наша шаблюка” і тд. На думку Ю.Фігурного таке ставлення козаків до шаблі і до зброї вцілому тісно пов”язане з традиціями первісних чоловічих військових громад куди жінкам доступ був заборонений. Протягом XVI-XVIIcт. в Україні утворився своєрідний сакрально-мілітарний культ шаблі (подібно до культу  меча-акінака в скіфів), шабля стає синонімом таких понять  як „права”, ”привілеї”, ”вольності”.Так, наприклад, коли Богдан  Хмельницький поскаржився польському королю Владиславу IV Вазі (1632-1648) на утиски з боку магнатів, король натякнув йому, що оскільки в нього є шабля, то нею Хмельницький може вибороти права і собі і всьому Війську Запорозькому [2,с.223].
   На теренах сучасної України шабля була відомою вже у VIII-Xст.   і потрапила сюди вона із Сходу разом з тюркомовними кочівниками [3,с.349-350]. Переваги шаблі над мечами були очевидні. Її клинок був легшим, і в той час як мечем наносили, переважно, важкий рублячо-роздроблюючий удар, то відносно легкою шаблею, витративши набагато менше зусиль, можна було завдати більш серйозної рани. Для цього вершникові необхідно було лише привстати на стременах та зачепити клинком шаблі ворога, а потім потягнути руків”я на себе і шабельний клинок своєю кривизною плавно розрізав обладунок супротивника, завдаючи при цьому поранення. Крім того тонке вістря  шаблі при прямому штовхаючому ударі проходило у тіло ворога значно глибше, ніж вістря меча при аналогічному ударові.Тому не дивно, що шабля була дуже поширеним  зразком холодної зброї серед хазарів, печенігів, половців (кипчаків), монголо-татарів та інш. кочівників.
Шаблі цього періоду зазвичай мали вузький і довгий (більше метра) клинок ,звужений до вістря, малої кривизни з лезом на вигнутій стороні і обухом на вгнутій. Проте зустрічалися і короткі шаблі. Більш ранні шаблі (VIII-1 пол. Xст.) нагадували собою швидше пізньоєвропейські палаші, ніж класичну шаблю. Їхні клинки були прямими, або майже прямими, з ледве помітною  кривизною. А от ефес їхній був  стандартний, шабельний-простий і відкритий: складався він з руків”я, вкритого з боків дерев”яними щічками-плашками (котрі утримувалися заклепками), металевого ковпачкового навершя –голівки (інколи з отвором для темляка), з примітивної брусовидної хрестовини з кулькоподібними кінцівками . Перехрестя  ромбічної форми на той час було ще великою рідкістю, поширеним воно стає у XI-XIIст., та й то було ще слабовираженим . Піхви шабель VIII-XIIIст. були дерев”яними, вкритими шкірою (рідше-берестою). В нижній їхній частині завжди розташовувався металевий наконечник, що являв собою овальну в розрізі трубку [4,c.170].
    В XIII-XVст поширюються шаблі, криві клинки яких вже мали  слабовиражену єлмань (перо) –дволезове розширення нижньої частини клинка, чи багнетоподібне вістря. Хрестовини частини шабель кін XII-поч. XIVст.  були асиметричними із зігнутими у бік клинка  кінцями, один з яких був довший за інший. Це, очевидно, під час двобою дозволяло захоплювати  і вивертати клинок  ворожої шаблі. Центр тяжіння таких шабель був значно віддалений від ефесу, що у поєднанні з кривизною клинка  збільшувало силу удару і площу вражаючого простору. Шабля в цей час стає переважно рублячо-колючою зброєю . Крім того, багнетовидне  вістря азіатських та північнокавказьких шабель дозволяло проколювати кільця кольчуги без особливих зусиль з боку воїна. В Музеї історії запорозького козацтва можна побачити дуже цікаву шаблю  XVIст., так званого  киргизько-татарського (або черкеського) типу. Вона своїми розмірами і формою клинка дуже нагадує шаблі X-XIIIcт. Її вузький довгий клинок  малої кривизни якраз і має таке рідкісне вістря  багнетовидної форми (для пробивання кольчуги). Руків”я обтягнуте галюшею (шкірою акули), а на фрагменті піхов і досі можна розгледіти бересту. Шаблю цю знайшли гідроархеологи Національного заповідника „Хортиця” біля острова Байда у 1990-х р.р [5,c.6].
               В XVI-XVIIIст. шаблі стали набувати певних національних ознак, що сьогодні дуже полегшує фахівцям їхню атрибуцію.
               Щодо України, то тут ,нажаль, власний національний тип шаблі так і не сформувався. Протягом XVI-XVIIIст. українські козаки використовували різноманітні  типи як східних так і  європейських шабель. Так, в Україні за козацької доби поширилося кілька типів такої клинкової зброї. Одним із них був іранський  шемшир (шамшир, шамшер) 2 пол. XVII-XVIIIcт. Слово «шемшир» і перекладається з іранської буквально як «шабля». Іранські шемшири зазвичай  мали сталевий клинок довжиною  670-890мм (в середньому 820-840мм), шириною 28-36мм, були плавно закривлені і нижня третина їх була  набагато вужчою за верхню . Ефес шемширів складався з металевого, майже конічного (граненого) навершя, зігнутого у бік леза  практично під прямим кутом , з руків”я , вкритого кістяними (рідше - роговими) плашками , хрестовини (з ромбічним перехрестям) , кінцівки якої були гудзикоподібними  чи приплюснутими. Саме такі два шемшира зберігаються в Фондах  Національного заповідника „Хортиця” . Часто клинки шемширів були булатними і мали на своїх голоменях  специфічний візерунок.  Булат - це особливий вид литої сталі, який отримували шляхом розігрівання руди ,вугілля і графіту. Під час охолодження відбувався процес кришталізації і з”являвся характерний для булату  хаотично-зернистий  візерунок.
               В Азії (Туркменістан та ін. ) шемшири використовувалися впродовж всього  XIX ст. і, навіть, на початку XXст. Справа в тому, що після підкорення Росією  в 2 пол. XIXст.  Бухарського та Хівінського ханств  з частини туркменів було утворено  Туркменський кінний дивізіон,  на озброєння якого був прийнятий шемшир, але під назвою  „ шашка Туркменского конного дивизиона  образца  1895 года”. Дивуватися тут не слід, бо в Російській імперії  на межі XIX-XXст. слово „шашка” було синонімом  до слова „шабля”, яке вже майже не вживалося  в цей час. Серед туркменів  шемшири і досі дуже цінуються, але вже як предмети антикваріату. Інколи шемшири та їхні репліки  використовують у якості подарунків. Так, наприклад, один з таких шемширів було презентовано Туркменбаші- президентові   Туркменії   Сапармурату  Ніязову (1985/1990-2006р.р.).
              Іншим розповсюдженим у козаків типом  східної холодної зброї  слід вважати  турецьку шаблю (килич, клич). Турецькою шаблею традиційно  називають клинкову рублячо-колючу зброю  з єлманню і майже прямим біля руків”я  клинком,  кривизна якого починалася  з другої третини. Виробництво шабель не стояло на місці і вже у XVIIст. в Османській імперії з”являється якісно новий вид  шаблі – широка „ пала”(ширина її клинка сягала до 55мм, а довжина складала  600-700мм) [6,c.90-91]. Трохи згодом  серед поляків та запорозьких козаків  поширюються турецькі  (або іранські) „орлині” киличі, головною особливістю яких було  руків”я з навершям  у формі профілю  орлиної голови . Клинки таких шабель при цьому  могли бути будь-якого типу  (турецького, іранського чи польського). В Польщі та в  Україні ці шаблі отримали назву  „карабеля”  і з часом стали  „білою”- парадно-церемоніальною  ( на відміну від  „чорної” –робочої, бойової) зброєю шляхти [7,c.62-63]. Доречі, з писемних джерел  достеменно відомо, що  парадною шаблею гетьмана  Б. Хмельницького (1648-1657) була саме карабеля.
              У XVIII-1  пол.       XIXст.   поширеними стають турецькі шаблі,  що мали сильно вигнутий клинок  з чітко вираженою єлманню (або взагалі без неї, за іранським зразком ) та рогове руків”я  з краплевидним навершям-голівкою з отвором для темляка, перехрестя та продовгувату  вузьку  хрестовину  з шишкоподібними (мигдалевидними)  кінцями. Причому найголовнішою з перелічених ознак цієї шаблі була саме краплевидна голівка. Саме вона дозволяє правильно датувати та атрибутувати  турецьку шаблю.  Турецькі „ краплевидні” шаблі  були дуже поширеними серед запорозької  та задунайської козацької старшини .
            В  Фондах  Національного заповідника „Хортиця”  є два зразка турецької шаблі  XVIIIст . Один з них має сталевий клинок довжиною  780мм, кривизна якого розпочинається з другої третини. Хрестовина цієї шаблі сталева, з шишкоподібними кінцями. Голівка руків”я має стандартну  для цього часу краплевидну форму.  Інша турецька шабля майже повністю  ідентична першій  (за виключенням хрестовини з перехрестям, які не збереглися).

              У XVII -1 пол. XVIIIст.  серед запорозьких і компанійських  (охочекомонних)  козаків поширюється східна шабля типу ординка (чечуга, татарська шабля,  вірменка, смичок). Ординка мала вузький (довжиною до 900мм) слабо вигнутий  клинок, який  надавав їй схожості із давніми  шаблями  X -XIIIст . Форма самого  руків”я ординки  одразу вказувала  на її степове походження.  Видовжене,  вкрите галюшею  руків”я ординки увінчувалося  граненим, металевим  наперстком,  злегка нахиленим у бік леза. Хрестовина з перехрестям у ординки мали просту форму  та були прямими і короткими.
            Про шалену популярність  ординок-чечуг  і карабелі свідчать  численні польські народні приказки.  В одній з них йдеться про  те,  що: „Поки мечі, палаші носили і корди - не боялися Орди, а як з карабелями прийшли чечуги, не  орють на Україні  і на Поділлі плугом».
          Протягом  XV-XVIст. остаточно  сформувалася шабля угорсько-польського типу. Свій початок  вона бере в Туреччині. Саме звідти в роки правління  угорських королів Матьяша Хуньяді  (І458-1490), Уласло ІІ (1490-1516) і Лайоша ІІ (1516-1526)  Ягеллонів клинок цієї шаблі потрапив до  Угорщини, а потім, очевидно у часи короля Речі Посполитої Стефана Баторія (1576-1586) – до Польщі.
          Шаблі угорсько-польського типу мали слабо вигнутий клинок (довжиною 700-850 мм) з розширеною нижньою частиною – пером (єлманню), а також просте перехрестя з „вусами” (хрестовиною). Навершя руків”я являло собою характерний металевий наперсток, а на перехресті часто було кільце-перстень („палюх”) для пальця правої руки. В шаблях угорсько-польського типу, окрім гусарських, гарда  (захисна дужка), як правило, відсутня. Польські гусарські шаблі ХVІІ ст. мали клинки довжиною 700-940 мм з загостреними перами. Їхній ефес складався з руків”я і гарди, що спочатку не з”єднувалася з навершям. Схожими на них були і польські гусарські палаші. Тільки на відміну від шаблі палаш являв собою рублячо-колючу холодну зброю з прямим і довгим клинком полуторної заточки. Гусарську шаблю, але російську, другої половини ХУІІІ ст. можна побачити в експозиції Музею козацтва.
          Протягом ХVІ-ХVІІІ ст. в джерелах стосовно польських шабель часто зустрічаються такі назви як „баторувка”,  „зигмунтувка”, „янувка”,  „августувка” та інші. Вони тісно пов”язані з пануванням польських королів, таких як : Стефан Баторій, Зигмунт ІІІ Ваза (1587-1632), Ян ІІІ Собеський (1674-1696), Август ІІ Сильний (1697-1706, 1709-1733) і Август ІІІ (1733-1763) Веттіни. Їхні портрети, імена з символікою і титулами були зображені  (витравлені чи вигравірувані) на клинках шабель, поширених у роки їхнього правління [8,c.69]. 
          Окремо хотілося б розповісти про ще один вид клинкової зброї козацького часу – про ятагани. До шабель вони не відносяться, але наряду із шаблями були найпоширенішою зброєю козаків в другій половині ХVІІІ ст.
Ятаган – це окремий вид холодної зброї, пристосований для сильних рублячо-ріжучих ударів, а інколи і для колючих. Характерною особливістю більшості ятаганів був клинок з вгнутим лезом і вигнутим вістрям. Руків”я його теж було нетиповим  для шабель. Складалося воно з двох плашок виготовлених з моржового бивня (рідше з слонової кістки чи з металу). Навершя руків”я мало специфічне роздвоєння – „вуха”. Перший відомий нам ятаган прийнято датувати 1 пол. ХVІ ст. Він належав одному з найбільш визначних султанів Османської Туреччини – Сулейманові ІІ Кануні (1520-1566). Сьогодні його можна побачити в Стамбулі у палаці Топкапи.  Це  єдиний відомий нам ранній ятаган, усі інші ятагани  відносяться до другої пол. XVIII-1пол.  XIXст. ( доречі, на більшості з них стоїть рік виготовлення).
          Масове виробництво ятаганів розпочалося в Туреччині  у часи султанів Мустафи ІІІ (1757-1774) та Абдул-Хаміда І (1774-1789) і тривало до 1825- 1826 р.р., доки не був ліквідований яничарський корпус. Справа в тім, що з самого початку ятаган був особистою (нестроєвою) зброєю виключно яничарів. Тому після кривавої бійні 1826 року, яку яничарам вчинив Махмуд ІІ  (1808-1839) ятагани були швидко витіснені з ужитку шаблями [9,c.118].   
            В експозиції Музею історії запорозького козацтва зберігаються два турецьких ятагана XVIII-XIXст. Вони мають сталевий однолезовий, плавновгнутий клинок (довжиною 600-660мм), клеймо майстра-виробника. Один  з цих ятаганів прикрашений рослинним орнаментом .
              Сьогодні серед зброєзнавців  точаться дискусії, стосовно того, що ж стало прототипом ятаганів. Є, навіть, дуже оригінальні думки. Наприклад,  Б. Трубніков вважає, що ятаган використовувався ще  в Стародавньому Єгипті  як великий метальний ніж. Ми  не збираємося полемізувати з цього приводу. Додамо  лише, що  на нашу думку реальними прототипами ятаганів могли бути  давньогрецькі криві мечі  з вгнутим лезом – копіси ( махайри) V-IVст до н.е. [10,c.55].  Їх і досі  знаходять археологи  на території Південої України.
Щодо турецьких ятаганів, то їхня поява очевидно була обумовлена тим, що у мирний час  задиркуватим яничарам  було заборонено ходити із шаблею вулицями міст. Тоді яничари знайшли цікавий вихід з цієї ситуації: вони почали носити ножі-ятагани, поступово подовжуючи їхні клинки. В результаті до початку ХІХст. ятагани мало не потіснили шаблю  в Туреччині. Доречі, окрім ятаганів,  зброя з кривим клинком  ( в якої заточена частина вгнута) поширена і в Непалі  серед  гуркхів. Маємо  на увазі знаменитий  кхукрі (кукрі), який очевидно як і ятагани походить з  ІVст.  до н.е. від копісів воїнів македонського царя  Александра ІІІ Аргеада (336-323 р.р. до н.е.) .
Повертаючись  до шабель нагадаємо, що в Україні так і не виник  національний „український” тип шаблі, хоча польські джерела ХVІст.  неодноразово згадували  тип „козацької шаблі”.  Згадки про „ козацькі шаблі”  є у відомостях про краківських мечників (шабельників) 1549 р. і в описі майна  князів Острозьких.  Ці  шаблі  в російських джерелах  XVI-XVIIст.  були добре відомі під назвою шабель  „черкасского дела”  і користувалися в Московській державі великим попитом [11,c.9]. Проте  детального опису „козацьких шабель” не збереглося.  Ми вважаємо, що названий термін  включав у собі швидше за все поняття  шаблі  угорсько-польського типу.  Хоча можливо під „козацькими” розуміли   і східні  (іранські, турецькі та ін.) шаблі.  В сусідній Московії, доречі, також не утворився місцевий тип  шаблі. Московити у XVI-XVIIст., подібно запорожцям,  користувалися польською чи східною  холодною зброєю.



ЛІТЕРАТУРА

1. Голобуцький В. Запорозьке козацтво.-К., 1994.-539с.
2. Мицик Ю., Плохій С., Стороженко І. Як козаки воювали .-Дніпропетровськ-К.,1991.-302с.
3. Мартынов А. Археология .-М.,2002.-439с.
4. Археология СССР : Степи Евразии в эпоху Средневековья .-М.,1981.-304с.
5. Добрянський В. Крешуть коні копитами , а козаки – шабельками...//Запорозька Січ, 9 червня 2007р .-№107.-8с.
6. Аствацатурян  Э. Турецкое оружие .- СПб, Атлант , 2002.-336с.
7. Квасневич В. Польские сабли .-СПб, Атлант, 2005.-224с.
8. Добрянський В. Про деякі аспекти атрибуції польських бойових наголів”їв козацької доби //Музейний вісник .-Запоріжжя, 2007.-№7.-190с.
9. Введенский Г. Янычары.-СПб, Атлант, 2003.-176с.
10. Окшотт Э. Археология оружия .- М.,2004.-398с.
11. Сидоренко В.  Зброя  XVI-XVII століть на Україні – пам”ятка історії та мистецтва .-К.,1970.-20с.

ПРИМ.: На фотографии я изображен с классической "татарской саблей" 17-18 вв.