Кленовий листок

Кленовий листок так гарячково тріпотів, ніби намагався якомога скоріше зірватися з місця і полетіти десь далеко-далеко у холодну невідомість за покликом осіннього вітру. Його рідною домівкою давно уже було холодне похмуре небо, що кожного дня ставало все нервовішим і плаксивішим. Але ця обставина давно вже не турбувала листок, а іноді він навіть із великим нетерпінням чекав холодної пронизливої мрячки і різкого подиху вітру: плекав надію зірватися з місця і полетіти слідком за іншими листками у далеку і невідому подорож. Але приходив новий ранок, кожен подих вітру ставав усе сильнішим і злішим, а листок як палахкотів на гілці вчора, так палахкотить і сьогодні; і ніяка сила не в змозі відірвати його від насидженого місця. Бо залишився він останнім, більше на дереві не було жодного листочка.
Несамовиті пориви вітру зривали з перехожих капелюхи, намагалися розірвати і пошматувати на них одяг, люто налітали на парасольки, ламаючи їх. А потім скажена хвиля зі сміхом відкочувалася для наступної атаки. Здавалося, що ще було спасіння нікому і нічому в цьому несамовитому королівстві вітру. На вулиці майже нікого не було. Лише коли-не-коли швидко пробіжить хтось у терміновій справі,  затуляючись непотрібною парасолькою. І знову подув вітру розганяв усіх по домівках.
Саме в таку пору відбувається щось незвичайне. Сьогодні в одному з будинків не ввімкнули світло, хоча двері квартири перед цим звично із жалібним скрипом відчинилися, впускаючи всередину жінку середніх років. Потім щось тихенько пошаруділо і настала тиша.
На вулиці пустився несамовитий дощ. Він бився у вікно, благаючи пустити його у квартиру, плачучи і погрожуючи. Але ніхто не розумів його страждань. Ніхто, крім самотньої жінки. Вона підійшла до вікна, широко відчинила його і простягла руки у безвість. Дощ ніби тільки цього і чекав. Миттєво ввірвавшись до кімнати, він безжально бив жінку холодними струменями води. Вона не злякалася, це її приводило до тями. Холодні струмені збігали по її стану до ніг, обплітаючи їх ніби плющ. У неї було таке відчуття, що саме на нього вона давно-давно сподівалася. Жінка дуже змерзла, але не могла навіть поворухнутися, щоб зачинити вікно. Та й не хотіла цього робити. Дощ був її продовженням, її проявом єства, був втіленням її бажань і мрій. Розплющивши очі, вона побачила самотній кленовий листок, який заглядав у вікно. Простягла руку – і він влетів до неї у кватирку, покружляв над головою і, легенько доторкнувшись до щоки, ліг на підлогу. Тепер жінка могла зачинити вікно. У неї вистачило наснаги навіть дійти до канапи і сісти на неї. Ноги інтуїтивно знайшли м’які капці і почали заспокоюватися в м’якому хутрі.
- Доброго вечора, - раптом почула жінка тихий грудний голос, який чомусь не злякав її. – Щиро дякую за прилисток. Я давно чекав на Вас, але все ніяк не міг звернути на себе Вашої уваги. Ви чарівна жінка, і мені б дуже хотілося з Вами познайомитися… Ні-ні! Будь ласка, не вмикайте світло. Дуже Вас прошу. Не лякайтеся. Сядьте біля мене і вислухайте. Якщо Ви не захочете мене слухати – я відразу ж піду… але я Вас дуже прошу – вислухайте.
Жінка здивовано стояла біля вимикача і не знала на що їй наважитися. Все це було так несподівано. Що ж їй робити? Вислухати таємного гостя? Але ж більше їй нічого не залишалося. Вона тихенько підійшла до канапи. Чиясь тепла і м’яка долоня ніжно взяла її за руку.
- Не бійтеся, сідайте ось тут. Ви дійсно вирішили вислухати мене? Я не заберу у Вас багато часу. Моя поява тут досить дивна. Але інакше і бути не могло. Річ у тім, що я один із тих, кого люди називають охоронцями будинків. Я підтримую і зберігаю сімейне вогнище, доглядаю дітей, слідкую за порядком. Так сталося, що віднедавна я не можу виконувати свої обов'язки через те, що відчуваю у своєму серці якийсь безлад і неспокій. Взявши відпустку, я на всю весну і все літо оселився на сусідньому кленові. Здавалося, що вже можу повернутися до виконання своїх обов’язків у ту сімю, де раніше працював… але на кленові почало облітати листя, і я побачив Вас. Моє серце не заспокоїлося. Ні! Воно почало тріпотіти ще несамовитіше. Мені б дуже хотілося залишитися з Вами, чарівна жінко, але без Вашого дозволу я не можу цього зробити. Чи дозволите мені охороняти Вас?
Жінка нервово захрустіла пальцями.
- Я зараз увімкну світло. Мені не хочеться говорити напомацки із собою. Я, мабуть, божеволію.
- Ні! Благаю Вас, не робіть цього!
- Чому?
- Я не можу з’явитися серед людей у своїй дійсній подобі. Я загину.
- Що ж , нехай буде по-Вашому. Як же мені Вас називати?
- Називай мене Охоронцем.
- Чудно. Охоронець чужого життя, який не в змозі зберегти своє. Що ж, нехай і так. Врешті решт, все життя складається із несподіванок і протиріч. Але охороняти в мене немає кого. Та й мене не потрібно. Якщо я не помиляюся – Ви хотіли сказати, що небайдужі до мене. Це цікаво. А як Ви, Охоронець, може покинути ту сімю, за яку несете відповідальність? Я сама подбаю про себе. Вибачте, але я втомилася і хочу закінчити нашу розмову. Ідіть собі. Охороняйте того, хто цього потребує.
Жінка повільно встала з канапи, підійшла до вимикача.
- Я зараз увімкну світло. Мені не хотілося б стати причиною чийогось нещасного зникнення. Прощавайте…
- Коли Ваша ласка – відчиніть вікно і викиньте на вулицю кленовий лист.
Жінка ввімкнула світло. На підлозі у калюжі дощової води самотньо лежав кленовий листок…