Про Пончика, Батончика та бiлого слоника. Ч 1

Светлой памяти Павла Глазового...
Данное художество является гнусной и злостной переделкой милой детской сказочки Павла Глазового, которую мы с братом читали в детстве. Читали, потом я пошла переделывать... Оригинал здесь А сколь хороша переделка - судите сами))

На вітрині в магазині,
в самім центрі міста,
з’явилися два хлопчики,
зроблені із тіста.
Невеличкі хлопчики,
Наче два мізинці,
Таких роблять на фабриках
Діткам на гостинці.
Один звався Пончиком,
А другий – Батончиком.
Перший був повненький,
А другий – тоненький.
Їх втулили на вітрині
Мовби для реклами,
І дітей лякали ними
Усі в місті мами…
  Ще стояв там білий слоник
Зверху медом вкритий.
І страждав він не слонячим –
Вовчим апетитом.
Їв усе, що тільки бачив,
Навіть мух, що сядуть
На його медову шкуру –
То ж для них принада.
Слоника медового
Всі звали Гуп-Гупом,
Бо вночі, коли всі сплять,
Він дахами гупав.
Там ганявся за котами
І за горобцями.
Міг комусь на кухню влізти,
Зжерти всю сметану.

Діло було ввечері,
Якраз у суботу.
В магазині продавці
Скінчили роботу,
Двері з гуркотом закрили,
Та й пішли додому.
І сказав тоді Батончик
Пончику малому:
- Скільки нам стояти тут?
Нудота така.
Давай в гості поїдемо
До діда Будяка.
Той дідусь Будяк –
Відомий скупердяк.
Скільки він цукерок має –
Але від усіх ховає
І нікому не дає!
Та у мене ключик є.
В комірчину увірвемось,
Все в мішки пострусюєм.
Ну а що в мішки не влізе,
Хоча б понадкусюєм.

- Поїхали! – Пончик каже.-
Хороша ідея!
Чом же ти мені раніше
Не казав про неї?
Тільки я не відаю,
Чим же ми поїдемо.
Нема ж у нас ні машин,
Ні велосипедиків,
Ні осликів, ні коників,
Ні навіть ведмедиків.
Є он тільки білий слон –
Стоїть, страховидло!
Ач роз’ївся – за щоками
І очей не видно.
Гупотить – земля тремтить!
Ще я розіб’юся.
А як ні – зжере цукерки!
Я за це боюся.
  Слон почув таке і каже:
- Сам роз’ївся, мов кабан!
Буде треба – дійдеш пішки,
Не великий пан!
- То й дійдем,-  йому Батончик
Відповів пихато.-
А тобі ані цукерки
Не дамо, вухатий!
- Що?! Цукерки?!
Згоден! Згоден!
Я вас повезу!
Тільки верхи – це ж незручно,
Краще на возу.

До цукерок є охота –
Швидко робиться робота.
Враз поцупили в монтера
І обценьки, й молоток.
І совок, що тьотя Дуся
Завжди ставила в куток.
У одного продавця
Вкрали рахівницю,
Розламали й насадили
Кісточки на спицю.
То були у них колеса,
Кузов вийшов із совка…
Вийшла дричка поганенька,
Та хай буде хоч така.
…З калькулятора – підніжок,
З рахівниць – колеса.
Продавщиця Ніночка,
Мов якась принцеса,
Завжди щось мазюкала
На своєму личку,
І забула на роботі
Нову косметичку.
Хлопці викинули все,
Що було всередині,
І зробили з косметички
М’якеньке сидіння.
Потім фарбами і тушшю
З тої косметички
Ще й як слід розмалювали
Свою колісничку.
Тінями й помадами –
У новій манері.
Та як вибратись назовні?
Замкнуті всі двері!
На важезнії замки,
Ще й на вікнах ґрати.
Здогадайтеся-но, що
Вчинили хлоп’ята?
Двері їм самим не вибить,
Це марна затія,
А от вікна – то будь ласка,
То кожен зуміє.
Так за швабру – і вперед!
За роботу, друзі!
Розлетілася вітрина
першою на друзки.   
Потім вікна – усі вісім,
Дзеркала…та й досить.
Бо сигналізація
Он уже голосить.
Запрягли мершій слоняру,
Біля входу стали.
Приїхала міліція –
Двері поламала.
Кинулась злодюг шукати,
Наче вітра в полі…
Так от наші розумники
Вирвались на волю.
*     *     *
Гуп-гуп – їде колісничка,
Гуп-гуп – їде невеличка.   
Раптом плюскіт попереду,
Перед ними – річка.
Неширока, та стрімка,
І бурхлива, мов гірська.
Пончик каже,- оце капость!
Як же нам тут перебратись?
Був колись там, далі, міст,
Та три роки тому
В річку впав, хай йому біс!   
Повернем додому?
- Слухай, ти хіба не знав?
Уряд міст відбудував.
- Так і той через три тижні
В річку знов-таки упав.
Ще маленький, металевий,
Потім там чіпляли –
В першу ж ніч його п’янюги
На брухт відпиляли.
- Ти гадаєш, я не знаю?!
Так, це відбулося,
Але потім будівництво
Знову там велося.
- То, можливо, він ще цілий!
Промчимо по ньому!
Будем їхати по мосту,
Ще й сигналити: ту-ту!
- Скажеш «гоп», як перескочиш.
Не спіши сигналити,
Бо від отого «ту-ту»
Знову міст обвалиться!
- Та я – що? Я – нічого…
  Приїхали – справді міст
Звівся над рікою.
А на мості – мордобій,
Курява стіною.
- Ну діла! – промовив Пончик.-
Тепер мені ясно,
Чого міст у цьому місці
Валиться так часто.
Гей, ви, там! Не можете
Перекур зробити?
Щоби нам проїхати,
Й вас не зачепити!
 Де там! Б’ються, мов скажені,
Б’ються смертним боєм.
Напилили, мов кіннота,
Хоч їх тільки двоє.
- Глянь, Батончику, носатий
Непогано б’ється.
- Йому б бути самураєм! –
Батончик сміється.-
Але жирний все одно
Його переможе:
Зразу видно, що у нього
Витримка дай Боже!
- Хто? Отой тюхтій, що схожий
На футбольний м’ячик?!
Та він і малій дитині
Дать не зможе здачі!
- Слухай, невелика честь
Здачі дать дитині.
Глянь он, твого носатого
Вперіщив по спині!
- А носатий його – в вухо!
- А мій твого – в пику!
- Та набив об неї руку –
Зараз буде крику!
- Буде, буде, мій твого
Штурхонув добряче!..
- Ну ж-бо! Бий скоріш його!
- Давай йому здачі!
- Так його! К такій-то мамі!
- Гей, мочи заразу!
 Та під’юджування зайві,
Оба злі до сказу.
Врешті вирішив і слоник
Уставити слово:
- От провалять зараз міст,
То буде чудово.    
 Пончик ріпу чухає:
- Рознімемо, може?
- Та не варто! Зараз мій
Твого переможе!
- Оте жирне опудало?!
Це коли рак свисне!
- Сам ти жирне опудало! –
Та у лоб як трісне.
- Що?! Ах ти!.. От я тобі!...–
Хлопчики зчепились,
З коліснички випали 
Й на дорозі бились.
Слоник хоботом махнув:
- Ще два ідіоти!
 З коліснички випрягся
Й взявся до роботи:
Спускався бережком до річки,
У хобот набирав водички
Й медвяним дощиком полив
Оскаженілих двох бійців.
Тоді Пончик і Батончик
Враз протверезіли,
Помирились, вибачились
І взялись за діло.
Розтягти тих хуліганів –
Нелегка задача.
Хлопчики було полізли,
Та схопили здачі.
Спробували голоблею –
Теж не дуже діє.
І тоді Батончик рявкнув,
Як він це уміє:
- Стояти! Міліція! Руки вгору!
  Уявіть – допомогло!
Стали, мов солдати.
Один круглий та товстий,
А другий – носатий,
Вищий на дві голови.
Пончик тоном діловим
Запитав: - В чім діло?
Що не поділили?
Й хто ви, зрештою, такі?
  Ті вклонились чинно:
- Я, панове, Колобок.
- А я – Буратіно.
  Тільки тут згадали друзі,
Де вони їх бачили.
На картинках в книжечках
У садку дитячому.
Тільки там вони були
Мирні і чистенькі.
Буратіно в ковпачку,
Колобок пухкенький.
  А ці двоє на них схожі,
Як орел на курку.
В Буратіни ніс набік,
Розірвана куртка,
В голові сміття і листя,
Все лице в пилюці,
Ковпачок узагалі
Он лежить в багнюці.
І не краще виглядає
Колобок хоробрий –
На нім сліди черевиків,
Вимазався добре.
І його, напевне, з’їсти
Вже ніхто не схоче…
- Хіба можна так із хлібом?! –
Вигукнув Батончик.-
Хліб потрібно берегти,
Шанувать, любити,
А футбол ним не ганяти,
Й ногами не бити.
Де тебе виховували?
Втім, про виховання
Твоє добре усі знають,
Нечема останній!
Та які б там не були
Витребеньки модні,
Знають всі, старі й малі –
Хліб – добро народне!
- Що, блохастий, зрозумів? –
Колобок озвався.
  Буратіно аж скипів:
- Ну ти знов нарвався!
  І пішов би мордобій
Із новим запалом,
Але Пончик і Батончик
Поміж ними стали.
- Стоп, панове, зачекайте!
Ви ж не розповіли,
З чого виник ваш конфлікт!
Може ми б зуміли
Вирішити діло миром?
- Ти помовч, вареник з сиром! –
Буратіно обізвався.-
Я тут по мосту гуляв,
Думав тільки про прекрасне,
Вірші подумки складав.
Звідкіля це чмо взялося,
Не берусь казати,
Заходилось слідом бігать
Та з такту збивати.
«Я від діда втік, я від баби втік…»
Мої вірші поламались,
Перехнябились набік!
Я хотів їх врятувати,
Якось склеїти хотів,
Та як став їх римувати -
Влізла купа матюків.
А почав я їх писати –
Аж папір почервонів.
Та я стримався, мовчу.
Сів, соломинку кручу.
Аж якась нахабна муха
Всілася мені на вухо.
Звісно, я її зігнав,
А цей гад заверещав,
Закричав він, що я лох,
Що на мені повно блох,
Ще й витрушується, гад!
От я й дав йому під зад…
Далі самі бачили!
  Пончик втішив: - Ні, земляче,
Блохи по тобі не скачуть!
- Утекли, як він валявся,-
Миттю Колобок озвався.
- Все! Мені урвавсь терпець,
І тепер тобі капець!
  Хлопці втрутились одразу:
- Він наніс тобі образу?
Слід за себе постояти,
Та при цьому гідність мати.
Не принизити себе
Хамським мордобоєм,
Захистити свою честь
В чесному двобої!
Вимагай у нього сатисфакції!
- Вимагати кого?.. Чого?..
А…це саме…є у нього?
- Не…немає…- стушувався
Колобок зухвалий.-
Як і було, то десь ділось,
Чи злодюги вкрали.
  Буратіно – руки в боки:
- Що, покрали, значить?!
- Виклич його на дуель,-
Пончик розтовкмачив.
Тут обидва згодились:
- Оце справжнє діло!
Бо в обох уже від бійки
Кулаки боліли.
Колобок пита: - На шпагах,
Чи на пістолетах?
- Ти крутий в нас фехтувальник?!
На гранатометах!
- Добре,- Колобок крутнувся,
Зник і швидко повернувся.
Коротенькі його руки
Ледь тримали дві базуки.
- Де ти взяв їх, товстопузий?!
Це ж я того…жартома!
- Із вогнем погані жарти,
А де взяв, там вже нема!
  Бути секундантами
Хлопці згоду дали.
Слоник щось сказать хотів,
Та його послали.
Обсудили всі умови,
Немудрі та прості.
Стрілятися ж вирішили
Як усі, на мості.
За п'ятнадцять кроків стати.
- Цур по носі не стріляти!
Колобок промовив: - Що ж,
І по голові також!
  Білий слоник захотів
Знову щось сказати…
- Ти помовч! Твоя робота –
Возика тягати!
  Білий слоник онімів.
Охопив слоняру гнів,
І не став він говорити
Те, про що сказать хотів.
  І на мосту рівно о п’ятій
Посходилися дуелянти.
Буратіно в хокейній масці,
А Колобок в німецькій касці.
- Ти б ще кольчугу начепив!
- А ти – багнет на носа!
- А памперсів не захопив?
- Не знав, що ти попросиш!
  От дуелянти на мосту
Свої місця зайняли,
І  по команді Пончика
Базуки враз підняли…
Знов слон хотів сказати щось,
Забувши про образу,
Та матом послали його
Всі четверо одразу.
Прицілились. Раптом крик
Слоника роздався
(мабуть, уже бідному
Терпець увірвався):
- Та погляньте ж хоч тепер
На бузок, що ззаду!
  Озирнулись – ойкнули:
Там була засада.
Там спецназівців загін
Заховався в квітах,
І крім слоника ніхто
Його не помітив.
Вони бачили, як в них
Вкрали дві базуки,
І слідили, щоб всю банду
Захопити в руки.
Знову думали, теракт
Готується, значить…
А такого навіть сивий
Полковник не бачив.
І полковник у ту пору
Вийшов: - Стійте! Руки вгору!
Піднялися вгору руки
Піднялися і базуки.
Та як стрелять з мосту в небо!
Так робить було не треба…
Бо опори затремтіли,
Тріщини пішли, мов стріли,
Пончик із Батончиком
Від ляку зомліли.

БАЛАДА ПРО ВІДВАЖНОГО
БІЛОГО СЛОНИКА

Побачив із берега білий слон,
Що не минувать біди,
То впрягся у колісницю він
І друзів поклав туди.

І поки начальник спецназівців
Оговтатись не успів,
На другий берег слон кинувся,
Аж вітер в вухах свистів.

Рятуючи друзів знесилених,
Він, як вірний кінь, скакав.
Стріляли по мосту з берега,
Та вміло він куль уникав.

Слон клич бойовий сурмив хоботом
І, гордо задерши хвіст,
Досяг-таки того берега,
А ззаду валився міст.

А от Буратіні не повезло,
Так само і Колобку:
Не встигли втекти, ошелешені,
І впали з мостом в ріку.

Пізніше обидва вибрались
Живими на другий бік…
Від мосту ж опора лишилася
Із написом «Алекс – бик».
*     *     *
Може, менестрель сортирний
Щось і перебільшив,
Але зовсім небагато –
Так усе і вийшло.
Він хіба що з порівнянням
Трохи помилився:
Слон скакав скоріш як кіт,
По дахах навчився.
*     *     *
Слоник собі гупає,
Колісничка рипає,
Пончик із Батончиком…
Давно з неї випали.
Випали на полі,
Близько до гребель,
Там, де насадила
Баба конопель.
Конопель та анаші,
Та від щедрої душі
Трошки маку для краси.
Хлопці підняли носи:
- Де ж наш слоник?
- Десь від’їхав. Треба наздогнати.
Й поки зовсім не від’їхав,
Із поля прогнати.
  Раптом чують – плач та крик!
Зирк – аж клятий пасічник
Вибирає в бджілок мед!
Хлопці кинулись вперед.
Хоч були вони відважні,
Та нерівні сили.
Що ти зробиш з таким зростом
Товстому мурмилу?
І тоді герої наші
Накосили стіг анАші,
Ой, пробачте, анашІ,
Й запалили на межі.
Дим потягся по долині,
Линув в небо ясно-синє,
Засміявся пасічник,
Теж полинув вгору й зник.
Бджілки раді, підлітали,
Стіл багатий накривали,
Тост підняли – «За побєду!»
І налили хлопцям меду.
Пончик мед їв вилкою,
А Батончик – гілкою,
Слоник мед на себе вилив
І накривсь тарілкою.
Майже півгодини
Його витягали.
Потім півгодини
Руки відмивали.
А потім повісили за вуха сушитися.
Його оси як обсіли,
Та й поприліплялися.
Сиділи й дзижчали,
І мед наминали.
А як весь мед з’їли,
То поодліпилися,
І жирні-жирнючі
Назад полетіли.
Які полетіли – які поповзли,
Бо летіти з таким пузом уже не могли.
Ну а слоник став тоненький,
Неначе тростинка,
І легенький-прелегенький,
Як ота пушинка.
Знявся з гілки й полетів,
Вухами махаючи.
Ну а Пончик і Батончик
Бігали, горлаючи:
- Та куди ж ти полетів,
Отака тварюка?!
  Ну а слон собі летить,
Капосна звірюка.

Добре політалося
Слонику медовому.
Приземливсь комусь на дах –
Провалив два поверхи.
Бо той білий слоник
Був важкий на вдачу,
І вагу мав, хоч маленьку,
А таки слонячу.
  От він знову вухами
Почав лопотіти.
Але скільки не старавсь –
Не може злетіти.
Бо він утомився,
Трішечки забився,
А в розвалинах кухні
Ще чогось наївся.
То ж сидить він і горлає:
- Подайте драбину!
Ой рятуйте, ой рятуйте
Мене сиротину!..
*     *     *
Пончик і Батончик
У дричку впряглися
І самотні по дорозі
Ледь-ледь потяглися.
Ну а день стоїть жаркий,
Сонце припікає.
Дуже пити хочеться,
А води немає.
  Раптом чують – щось летить!
Щось гуде, аж гуркотить!
Глянули праворуч,
Глянули уліво.
Що воно за дивина?
Що воно за диво?
З-за далекого пралісу,
Де зламають ногу й біси,
Вилітає щось чудне –
Чорне, хиже і страшне!
Хлопці дричку покидали,
Поховались і гадали –
Що воно таке?
Може який «месершміт»
Із війни лишився –
Над великими лісами
Колись заблудився?
Чи то може «стелс» летить
Визволять народи
Від тиранів, хліба, нафти,
Миру і свободи?
(Ні, відкину я одразу
оцю версію дурну –
уряд наш купить дешевше,
ніж розпочинать війну)
Чи то може НЛО?
І таке у нас було.
Чи прокинувсь птеродактиль,
Та піднявся на крило?
Чи орел? Колись орли,
Кажуть, в цих краях були.
Чи то ловлять браконьєрів –
Й таке може статися.
Або президент з візитом –
Краще заховатися.
- Ні… То інший наш знайомий! –
Закричав Батончик. –
Президентом, може, й стане,
Та не орел – точно.
Це той самий пасічник,
Що бджілок грабує!
В бік кордону полетів –
Кудись помандрує.
  Пончик руками розвів,
Й дуже сумно відповів:
- Полетить по заграницях.
Це в нас знає кожний:
Нам туди з тобою – зась,
А бандитам – можна.
- Слухай, Пончику, у мене
Є одна ідея.
Побіжімо, по дорозі
Розповім про неї.
Нам би телефон знайти –
Й той далеко не влетить.
  Знали друзі – є в селі
Телефонна будка,
Тільки виявилось, там
Одірвана трубка.
Але хлопцям повезло –
Щойно вийшли за село,
Коло лісу там в тіньку
Пара цілувалась,
А поруч на килимку
Мобілка валялась.
Пончик привітався,
Ґречно вибачався,
І з мобілки подзвонити
Дозволу питався.
Але парі не до того.
То й пішли ви к бісу!
Ухопив він ту мобілку
І подавсь до лісу.
  Прикордонної застави
Хлопчик номер набирав,
І на тім кінці озвався
Якийсь сонний генерал:
- Алло!
  І тоді Батончик гримнув
Командирським басом:
- Ви там на своїй заставі
Не попухли часом?!
В вас горілку лише пити
Кожен добре знає,
А через кордон нехай
Хоч Гітлер гуляє?!
Мо-овчати!!!
Перебіжчик он летить
В небі до кордону!
Як втече, то полетять
І ваші погони!
До пенсії будете
Мітлою вимахувать!
Що?! Хто я?!! Ти не впізнав?!!
От уже допився!
Як приїду – то впізнаєш! –
Зв'язок відключився.
  Поки бідний генерал
За серце хапався,
Прикордонників загін
До місця добрався.
Вистежили літуна,
Кинули аркана,
І стягли на грішну землю
Того наркомана.
Привели – доповідають:
- Пане генерале,
Перебіжчика цього
Ми із неба зняли.
Не шпигун, не диверсант –
Наркоман обкурений.
  Зрозумів тут генерал,
Що його надурено.
Розлютився, що й казати…
Та немає винуватих –
Як завжди.
З люті він пасічника
Хотів віддухопелить.
Але той обдовбаний
Ні кує, ні меле.
Лиш як ідіот, регоче,
Та безладно щось белькоче,
Та помахує руками –
Мабуть знов летіти хоче.
  Кинули його за ґрати,
Допоки проспиться.
Та пролинув він крізь ґрати,
Й полетів, як птиця.
От куди, того не знаю.
Може й за границю.
  Хлопці бачили, як його
Із неба стягнули,
Мстиво посміхнулися
Й назад повернули.
Повернули на шосе,
Де дричку лишили.
По дорозі повсякчас
З мобілки дзвонили.
Хуліганили, дзвонили
Всім, кому попало.
Всім, кого лиш тільки знали –
А знали чимало.
Подзвонили в вісім шкіл,
Всіх інформували,
Що в підвалі терористи
Бомбу заховали.
«І якщо не викреслите
«Муму» із програми,
То підірвем вашу школу
Ік бісовій мамі!
Ач, садисти, вигадали –
Сльози витискати!
Краще ви якусь страшилку
Розкажіть малятам».
Викликали на заставу
«Швидку допомогу» –
Там, мовляв, у генерала
Не все слава Богу.
Алексові подзвонили,
Лохом обізвали,
І всіх тих не полічити.
Кого обматюкали.
Гендиректору Зайцеву
Подзвонили разів п’ять.
Все питали, чому з трубки
Вуха заячі стирчать.
І дідусю Будяку
Капость скоїли таку:
Спершу Пончик заговорив
Голоском тоненьким:
- Суньте штепсель собі в ж…-
Й відключивсь швиденько.
Подзвонив тоді Батончик
І басом звернувся:
- Алло! Це міліція!
Дідусь відгукнувся:
- Ой, міліція, рятуйте!
Кляті хулігани
Все дзвонять, уже дістали!
- Що вони казали?
- Щоб я штепсель сунув…ну,
Як би мовить, не збагну,
Ну, в те місце, на яке,
Ми сідаєм.
– В ж…?
- Так! 
- Ну все, ми зрозуміли,
Ми ж не остолопи.
Дякуєм, ви помогли
Банду нам спіймати.
Ну, а штепсель можете вже
Звідти витягати!
…Так із діда наглумившись,
Стали реготати.
А дідусь пішов той штепсель,
Пардон, витягати.
Із розетки, звісна річ –
А ви що подумали?
-…Гей, міліція, алло!
Приїздіть до нас в село!
Упирі та вовкулаки,
Голоднющі, як собаки,
Й здоровенні, як слони,
Готуються до атаки!
Не приїдете ВИ вчасно –
То ще НАС з’їдять вони!
  В трубку їм відповідали:
- То вони ще не напали?!
Чому тоді дзвоните,
Та наш час марнуєте?
От як злочин уже скоять –
Зателефонуєте.
Ми тоді до вас приїдемо,
Місце злочину дослідимо,
В протокол усе запишемо –
Вас без захисту не лишимо.
Розберемося!
  Так дзвонили і дзвонили,
Поки батарейки сіли.
Отоді вони мобілку…
На місце поклали!
Споночіло вже. У лісі
І заночували.
*     *     *
Повен місяць плив над лісом,
Між деревами світив.
Десь опівночі Батончик
З люттю Пончика збудив:
- Що, придурку, додзвонився?!
Гад! Накаркав, напросився!
Подивися навкруги –
Оточили вороги!
  Пончик глянув – справді, зграя
Вовкулаків визирає
З непролазних темних хащ,
Слина аж тече із пащ!
Пончик встав, зневажливо
На друга поглянув,
І такеє слово мовив,
Чи, вірніше, ляпнув:
- Що потрібно вам, лохи?
Ми ж із тіста, лопухи!
Спробуйте понюхать тільки –
Вам розірве тельбухи!
  Вовкулаки остовпіли,
А один, що головний,
Підійшов, нюхнув щосили –
І упав, як неживий.
- Ну й гидота…- простогнав
І, мабуть, кінці віддав.
Решта вшилась, миттю зникла
В непролазній хащі.
- Що робити? Ми ж не кинем
Тут напризволяще? –
Друга Пончик запитав.
- Через нас він постраждав
Ні за що, невинно.
Зробим домовину.
- З чого й чим?
- Це не проблема,
Тут поблизу пан Степан,
У котрого хата скраю,
Поставив новий паркан.
Там дощечки – заглядіння.
У сараї є начиння.
  Як сказали, так зробили,
До зорі якраз успіли.
Мов на виставку труна,
З візерунками вона,
Хоч царю в такій лежати,
Шкода в землю заривати!
Упиря туди поклали,
Стрічками перев’язали.
А от далі що робити –
Довго не гадали:
- На цвинтар тягти далеко,
Яму лінь копати,
Та і жаль таку красу
В землю заривати!
Ти поглянь на візерунок –
Не труна, а подарунок!
- Може, спробуєм комусь
Це подарувати?
- Ще тягти…
- Навіщо? По пошті послати!
- Кому ти його пошлеш?
  Стали підбирати:
Того шкода, цього шкода –
Нікому послати.
І до того ж подарунки
Не дарують просто так,
Для цього потрібний привід:
Іменини чи свята.
Іменини є в кожного,
Та й свят не бракує,
Але такий «подарунок»
До них не пасує.
- Слухай, є у місті секта
«Свідки Ієгови»,
В них свята заборонені…
- То до чого мова?
- Є лиш свято в них одне:
Щось про смерть ідеться…
- Клас! Це те, що нам потрібно, -
Батончик сміється.
  Підняли вони труну,
Поклали в пакунок,
І відправили на свято
Гідний подарунок.
А коли здали на пошту,
Пончик аж заплакав
- Ти чого?
- Від жалощів!
Шкода вовкулаку…
  Ой, признаюся, й мені
Вовкулаку шкода.
Що з ним в секті тій зробили,
В них своя метода,
Тільки він тепер у місті
Дівчат переслідує.
Та, спіймавши, кров не п’є,
А лиш проповідує:
Що переливання крові
Бог не дозволяє…
А як тільки повен місяць –
З секти хтось зникає…
  Ну, щасти йому! А хлопці
На шлях почвалали.
Шукать свою колісничку,
Як її не вкрали.
Ні, не вкрали. Тільки матом
Густо розписали,
«Помий мене» вивели,
І колеса зняли.
Ну, колеса – не біда.
Є колес до біса.
А от написи стирати –
Прийшлось повозиться.
А колеса за годину
Нові роздобули:
Розповім, як на духу,
Всі свідками були.
Стояв біля повороту
Пост ДАІ із рання.
Їх авто – за пагорбом,
А самі в чеканні,
Що хтось вилетить з-за рогу
На великій швидкості.
І, як справжнії мисливці,
Вже свого не випустять.
Наші хлопці, як мисливці,
Теж підкрались ззаду,
І в кущах біля авто
Зробили засаду.
І поки одні мисливці
Лохів штрафували,
Інші з їхньої машини
Всі колеса зняли.
Та й бігом – до коліснички.
Миттю причепили,
Запряглися у ярмо
Й далі покотили.
  Дивляться – сидить їх слон
На вершечку хати,
І кричить: - Зніміть мене!
Не буду більш літати!
- Чорта з два, тепер літай! –
Крикнув йому Пончик.
- Щоб ти впав, і в землю встряв! –
Додав ще Батончик, -
Та кого ж нам запрягти
В нашу колісничку?
  Узяли, та й запрягли
Драну чорну кішку.
Ну а кішка понесла,
Ледь не врвавши віжки –
По деревах, по паркані,
По траві, по бруді,
По карнизах, по балконах,
По громовідводі…
Та й заперла аж на дах.
Там вже розпряглася,
Пирхнула сердито
І геть подалася.
  От сидять вони на даху,
Та й сумно зітхають.
Ну а день стоїть жаркий,
Сонце припікає.
Зі слоника мед потік
У дрібні патьоки.
Ну а Пончик і Батончик
Голодні нівроку.
Та давай той мед лизати,
А коли наїлися,
Зирк – аж їхній слоник
Знову став худенький.
То вони подумали:
«Може вже легенький?»
Узяли його, впрягли,
Слон змахнув вухами,
Й як пушинка, полетів
Аж понад дахами.
Колісничка ж вниз висить,
Та об дахи грюка.
Пончик і Батончик
Ледве держаться за дрюка.
Глянули вони униз –
Висота дай Боже!
Та давай тоді кричати:
- Рятуйте, хто може!
І ще крикнули слону:
- Гей, давай спускатися!
Підемо вже пішки,
Не хочем кататися!
  Слоник вуха склав, і вниз
Каменем спустився,
А той їхній драний віз
Гепнув, та й розбився.
Слонику нічого –
Впав в копицю сіна,
Ну а тим двом їхня ж дричка
Шваркнула по спинах…

От вони в лікарні, в гіпсі,
Лежать та зітхають.
Коли плачуть, коли стогнуть,
А коли – співають:
- Їхали у гості – поламали кості,
Але плачем не від болю,
А скоріш від злості!
Бо той клятий слоник
На лугу пасеться,
Ми тут мучаємося,
А він там сміється!
  Дід Будяк і Будячиха
Їх прийшли провідати,
І на двох одну цукерку
Принесли поснідати.
В коридорі сіли,
Самі її з’їли,
А хлопчикам фантика
На пам'ять лишили.
З-за кордону пасічник
Меду надіслав стільник,
Та іще бананів –
Двадцять кілограмів.
І мішок прислав порожній.
Нащо – здогадатись можна.
На чужині за кордоном
Скучив він за рідним домом,
За дружиною й за нею –
Рідненькою анашею.
Ще приходив вовкулака –
Дві труни приніс, собака!
- Як здоров’ячко, хлоп’ята?
Не збираєтесь вмирати?
  Пончик лаятись хотів,
Та Батончик зупинив:
- Хай стоять! Зростуться кості –
Ми поїдем знову в гості.
Щоб цукерок нагребти,
Слід дарунки привезти.
Будяки – і баба, й дід,
Подобрішають тоді,
І дадуть цукерок – гору,
Будем жить, не знати горя.
- Що ж, спасибі, вовкулако!
Чесне слово – нам ніяко,
Та вмирати ми поки що
Не збираємось. Навіщо?
- То я так, простіть на слові.
А могили вже готові,
Пам’ятник зготовлено
Й музика замовлена.
Надумаєте – то кажіть,
Усе вам зробим в одну мить!
  Ще заходив Буратіно,
Сухарів приніс торбину.
- Смачні! Де взяв? – Не відповів.
Лиш відвернувсь, почервонів
І розпрощатись поспішив.
А вже тоді, як він пішов,
Батончик зблід і похолов:
- Я…я, здається, здогадався,
Чому так швидко він змотався,
І звідки взяв ці сухарі…
- Мені про це не говори!
Тепер казать – не діло,
Як ми їх вже поїли.
Народна мудрість так звучить:
«Хто менше знає – краще спить»
  Аж раптом входить Колобок,
Заносить чималий мішок.
А що у тім мішку – овва!
Сухі березові дрова.
- Ти що – живий?! – спитав Батончик.
- Чи може, привид?! – скрикнув Пончик.
- Живий, не привид. А як ви?
Що то в кутку за дві труни?
- Та ми…до діда й баби в гості
Збирались, як зростуться кості.
На подаруночок вони.
- Ви що – дурні?!!
Та ті, як цеє отримають,
Вам кості знов переламають,
В ці домовини покладуть…
- І нам цукерок не дадуть?!
Тоді не будем дарувати.
Але куди ж нам їх дівати?
Викинути шкода,
Бо ж такі гарненькі:
Наче іграшкові.
Маленькі-маленькі.
- Одну, - мовив Колобок, -
Можна Буратіні.
Я от зараз сам її
Віднесу на спині.
- А він що, хіба помер? –
Запитав Батончик.
- Ні. Та як мене побачить,
Лусне з люті точно.
А до другої колеса
Можна причепити,
І малятам на забаву
По місту возити.
  Розпрощались з Колобком.
Він узяв труну – й бігом.
А до другої труни
Знайомі коліщата
З коліснички причепили
Кмітливі хлоп’ята.
«Гробом на колесиках»
Медсестер лякали,
А вночі труною тою
Двері підпирали,
Щоб їх зранку на уколи
Не дуже ганяли.
*     *     *