Вiн, Вона i пiстолети

(трагіфарс, згадуючи класику)


Вона – у ліжку. Він – у масці на обличчі, коло ліжка, наводить на неї пістолет.


Вона. От тобі маєш. Невже не доведеться й кави випити? Як нецікаво. Без кави – нецікаво.

Він. Ні. Бо в мої плани це не входило.

Вона. Тоді роби це швидше, може там (показує на стелю) уже зварили каву, і, поки ти тут тягнеш резину, вона прохолоне. Як гадаєш, а палити там дозволено?

Він. Попадеш – побачиш. Як на мене, в пеклі все дозволено.

Вона. Тоді я тебе там убиватиму кожного дня. Ні – тричі на день. На сніданок, на обід, і на вечерю.

Він. І їстимеш?

Вона. Ні. Різатиму дрібненькими шматочками та собакам кидатиму, або стерв’ятникам.

Він. Ти думаєш, я відроджуватимуся кожного разу?

Вона. А де ти дінешся? Звісно.  Це і будуть твої пекельні муки. Скількох ти уже на той світ спровадив?

Він. Не рахував.

Вона. Брешеш. Брешеш, собако. Бо такі, як ти, дуже полюбляють рахувати свої жертви. Та забери свою пушку. І дай мені кави напитися, бо снитимуся тобі кожної ночі.

Він. Ти що, відьма?

Вона. Звісно. А ти не знав?

Він. Ні. Мене тільки попередили, що ти – божевільна.

Вона. Ха-ха-ха. Оце – правда. Уже не один з вас наклав у штани від мого божевілля. У тебе вони як, дуже нові?

Він. Що?

Вона. Твої штани. Вони дуже нові? Не жаль буде викинути?

Він. Навіщо мені їх викидати?

Вона. Бо прати чоловіки люблять ще більше за жінок. Чи може… Може у тебе жінка є?

Він. Не твоє собаче діло. Що треба, те і є. Вари швидше каву, як хочеш встигнути випити її. Бо мені вже скоро терпець увірветься.

Вона повільно варить каву, запалює сірника та прикурює сигарету. П’ючи каву, поволі присувається ближче до нього.

Вона. Хочеш кави? Чи може сигаретку? Ой, людино добра, може ти взагалі голодний? То я нагодую. Холодильник – повний, під зав’язку.

Він. Недоїдками з панського столу не ласую. Пий швидше. Мені нема коли тут з тобою базікати.

Вона. А куди це ти так поспішаєш? Невже ще є замовлення? Вибач, ти, напевне, кілер-багатостаночник? От тепер мені цікаво.

Він. Пий швидше і не мели дурниць.

Вона. Так значить я – одна у тебе. Принаймні, сьогодні. Це не так цікаво, але дуже тішить моє жіноче самолюбство.

Вона випліскує йому в обличчя залишки кави і ногою вибиває з рук пістолет. Наступним прийомом збиває його з ніг. Зриває з обличчя маску. Підіймає пістолет і поціляє у нього.

Вона. А тепер, хлопчику мій, розказуй, що тобі знову від мене треба?

Він. Ти що, самбістка? На це я дійсно не розраховував.

Вона. Ну, як там у штанях? Ще сухо? Чи, може, вже бігти по памперси?

Він. Дивись, щоб у тебе все було гаразд.

Вона. Як бачиш, у мене - все гаразд. Хто ж тобі мене замовив? От питання. Як вважаєш, цікаве питання? Так. Зрозуміло. Нервова система зазнала певного пошкодження. Вставай. Вставай-вставай. Так. Он там у барі – пляшка віскі. Можеш налити собі з неї. Бокал візьми з серванту. Обережніше. Тепер – пий.

Він підвівся з підлоги, налив та випив віскі. Поставив спорожнений бокал зверху на сервант. Вона – стріляє, поціляючи в бокал, але пістолет виявляється незарядженим.

Вона. Нарешті цікаво. Виходить ти не вбити мене прийшов. Тоді – навіщо?  Весь оцей спектакль. (починає схлипувати) Навіщо ти весь час знущаєшся з мене? Тобі що, інших жінок не  вистачає?

Збирається кинути у нього пістолетом, але, пильно подивившись на нього, передумує, кладе пістолет на сервант і  тоді починає кидати всім, що під руки підвертається. Він старанно намагається відхилитися, але не всіх літаючих тарілок йому вдається уникнути. Вона реве дедалі голосніше і обзиває його, як може. Це триває деякий час. Тоді вона, стомлена, підходить до бару, бере пляшку з віскі і випиває з неї, просто з горлечка. Сідає на підлогу і плаче.

Вона. Все, все тобі пробачила. Все тобі пробачила. І душу свою спаплюжену. І  безглузде життя. І бездітність. Одного не подарую ніколи. Чуєш? Ніколи-ніколи-ніколи тобі цього не подарую.

Він. Що? Чого ти мені не подаруєш? Ну що, кажи вже.

Вона. Ніколи тобі не прощу, що ти не був першим. Ніколи тобі не подарую що ота потвора, що спочатку зґвалтувала тебе. Мовчи! Зґвалтувала, я знаю! Зґвалтувала й мене. Господи, чи він уже здох, чи ні?! Бо не можу дихати, коли думаю, що це те саме повітря, яким і він дихає!

Він. Здохне він, як же ж. Він усіх переживе. І ще на нашому похованні застудиться, і нас у тому звинуватить. Та заспокойся заради бога, не рви душу. Чи то він один такий на цьому світі? (пауза) Стривай. Може хоч це тебе заспокоїть. Це він хотів би тебе вбити. А ще він хотів би, щоб це зробив саме я.

Вона. (одразу перестає рюмсати) Чому саме ти?

Він. А ти хіба не здогадуєшся? Бо він найбільший заздра в усьому світі.

Вона. Знаю. Що з того?

Він. Він заздрить мені.

Вона. Тобі? Ти що, не сповна розуму? У нього ж все є. Він іще тоді, здається, міг купити собі літака. Але тоді їх іще будь кому не продавали. Він же на наркотиках піднявся.

Він. Уже і відсидів тричі. Нині рветься в депутати.

Вона. Туди йому й дорога. Там усі такі. То ти у нього на побігеньках?

Він. А що маю робити?

Вона. Гаразд, гаразд, любий мій. Чому ж він тобі заздрить?

Він. А ти не здогадуєшся?

Вона. Зовсім.

Він. А ще кажуть у жінок інтуїція розвинута.

Вона. Кажи, бо зараз я таки знайду, з чого тебе застрелити!

Він. От дурепа.

Вона. Що? Що ти сказав?

Він. Вибач. Це так, просто зірвалося з язика. Я не те мав на увазі.

Вона. А я маю на увазі, що зараз тебе вб’ю.

Вона підводиться з підлоги, одним махом підстрибує до нього і збиває з ніг. Сідає зверху і з усієї сили б’є  з обох рук по обличчю. Він врешті скидає її з себе і притискає до підлоги.

Він. Кажу ж – дурепа. Він заздрить мені, тому, що я тебе кохаю, а він не розуміє, як це.

Вона. (перестає борсатись під ним, затихає) Що він не розуміє?

Він. (відпускаючи її) Що я тебе кохаю. Він не знає, що таке кохання. І чому його не можна купити за гроші.

Вона поволі підводиться, не дивлячись на нього, повільно іде вздовж стін кімнати.

Вона. Він мене кохає. Він мене кохає. Він мене кохає. Господи, я збожеволіла. Мабуть, наврочено. Я ще сон сьогодні такий бачила, немов би мене вбили і я потрапила в рай. І подряпалася об колючий кущ. Але мені зовсім не боляче і – ані подряпин, ані крові. Так смішно було. Так смішно буває, коли в дитинстві лоскочуть. Аж заходишся від того сміху. Тебе лоскотали в дитинстві?

Він. Напевне.  Я не пам’ятаю. До чого це ти ведеш?

Вона. Навіщо йому вбивати мене?

Він. Стерти минуле. Хоче бути білим та пухнастим.

Вона. Йому що, в дитинстві не дісталося зайчиком бути на Новий рік, так він у такий спосіб?

Він.  Звідки маю знати, що там було з ним у дитинстві? Здається, у нього було двоє вихователів: дитячий будинок і колонія для підлітків посиленого режиму.

Вона. Бідолаха. Де ж йому було дізнатися, що то таке – любов? Він – як зламана лялька, ніхто не хоче нею гратися. Зламану ляльку викидають на смітник. (пауза) Його треба вбити, щоб не мучився. Ти міг би це зробити? (він мовчить) Звісно. Ти завжди був ганчір’ям. Це доведеться зробити мені. Але ти допомагатимеш мені.

Він. Ні, не допомагатиму.

Вона. Так само, як він, хочеш бути білим та пухнастим?

Він. Ні. Просто не вмію вбивати.

Вона. А я вмію. Я вмію вбивати! Ще тоді навчилася. Як ви мене всі одностайно зґвалтували. Гарне слово „одностайно”, чи не правда? Мовчиш? Мовчи, бо все одно не маєш що сказати. Невже ти не хочеш знати, кого першого я вбила?

Він. Жартуєш.

Вона. Зовсім.

Він. Кого?
 
Вона. Власну дитину.

Він. Брешеш.

Вона. Ні. Довго вагалася. Між коханням і ненавистю. Ненависть перемогла.

Він. Чому? Навіщо? Як? Ти?!

Вона. Я. Я! Я!!! Убила власну дитину! Через те, що не ти був першим. Стривай. Виходить – ми разом її  вбили.

Він. Тьху на тебе, навіжена. Я тут при чому?

Вона. При тому, що ти завжди не при чому. Коли настане кінець світу -  він-таки настане – це буде саме через таких, як ти. Через вас, які завжди і всюди не при чому. Байдужість – от що вибухає сильніше від будь-якої атомної бомби. От що знищить нас усіх врешті. От що знищило моє кохання. Моє кохання і мою дитину. Я не знала, від кого вона у мене. Я не знала. Але тепер це не має значення. Просто тоді скінчилося моє життя. Відтоді я нічого не боюся. Врешті, так виховують самураїв. Їх з дитинства переконують у тому, що вони – мертві. А мертвим нема чого боятися. От вони і не бояться.

Він. Саме тому. Ти навіть не зблідла, побачивши націлений на тебе пістолет.

Вона. Дурненький хлопчику, я бачила, як ти вилазив на балкон, як переховувався за шторою. Як роздивлявся кімнату. Бачила, як ти схилившись наді мною, дивився на мене. Що я? Постарілася?

Він. Ні. Зовсім.

Вона. Брехло. Мені твої компліменти – до задниці. От і встроми їх собі туди.

Він. Ти ніколи не була такою різкою та грубою.

Вона. Може, ти навчатимеш мене правил гарного тону? Як вилизувати сідниці покровителям?

Він. Мовчи, бо задушу.

Вона. Руки короткі! Душитель знайшовся. Чи ти ще не зрозумів, з ким справу маєш? Я можу вбити одним рухом одного пальця. Дякуй, що впізнала тебе одразу, інакше давно уже потрапив би до трупарні. Досі уже б і захолонув.

Він. Що, навчалася на самурая?

Вона. Майже. Була у найманих військах. Там ніхто нікого не жалів. Тому треба було цілодобово пильнувати. За всіма. Закон джунглів. Або ти, або тебе.

Він. Убивала?

Вона. Звісно.

Він. І як воно?

Вона. Спочатку – страшно. Тоді – нудотно. Надалі – мерзотно. Кажуть, що врешті стає байдуже. Але я до цього не дійшла. Слава богу. Наїлася всього того досхочу. Отримала внутрішню рівновагу. Задовольнилася. І звільнилася.

Він. Була одружена?

Вона. Не твоє діло.

Він. Значить – не була.

Вона. Психолог сраний, врешті я-таки тебе застрелю. Зійди з моїх мозолей, трясця твоїй матері!

Він. Вибач, я не хотів тебе образити.

Вона. А тоді ти також не хотів мене образити? Чи ти свого духовного пастиря не хотів ображати? Чи він просто пан тобі? Скористався правом першої ночі? А тебе поставив замість канделябра свічку тримати? Не втомився?

Він. Ти ніколи мені цього не пробачиш?

Вона. О, а я і не знала, що ти єврей.

Він. Чому це, раптом, ти вирішила, що я єврей?

Вона. Бо відповідаєш запитанням на запитання. Бо хитрий. І занадто розумний. От тепер, занадто розумний, скажи мені, що ти тут робиш? Навіщо я тобі тепер? Тільки не треба казати мені, що твоє полум’яне кохання з часом перейшло у плазмове і випліскується з тебе протуберанцями. Бо то є брехня. Чоловіки не вміють так довго таке тримати в собі. Бо їм, насамперед, сперма на мозок давить.

Він. Невже тобі конче треба розчавити мене? Невже тобі не цікаво, що зі мною було? Як я жив оці всі роки?

Вона. А я по тобі все бачу. Одразу побачила, як тільки ти схилився до мене, коли обличчя роздивлявся. Так схиляються тільки блазні та плазуни. Тобто - догідливі натури. Господи, я ж колись молилася на тебе. Впізнавала по кроках. Навіть настрій. Ти ще тоді був людиною. Де тепер та людина, бо бачу тільки оболонку? Краще б не бачила і надалі. 

Він. Я ще й досі кохаю тебе. І весь цей час кохав. Я так само ніколи не одружувався. Так само не маю дітей. Не маю навіть коханки.

Вона. Невже ходиш до повій? І СНІД тебе ще досі не наздогнав?

Він. Не наздогнав, бо я до них також не ходжу.

Вона. То ти, по хлопчиках? Чи сам за хлопчика?

Він. Припини мене розтинати, бо я за себе не відповідаю!

Вона. Це – погроза?

Він. Це – попередження.

Вона. Он як. У тебе є ще зброя?

Він. Може і є, може і нема.

Вона. Знов резину тягнеш. Ну, що там у тебе, розповідай. У мене обмаль часу. Маю власний бізнес. Сьогодні аж три важливих зустрічі.

Він. Я кохаю тебе.

Вона. Що ти завів, як папуга: кохаю, кохаю… Я вже чула. Далі давай.

Він. Ти натепер зовсім не любиш мене?

Вона. Зовсім. Що ще?

Він. Цього просто не може бути.

Вона. Може, може. У тебе все?

Він. Ти плакала.

Вона. Зачепився за п’яні сльози? Так тобі і треба. Я розіграла тебе. Що, боляче? Так тобі і треба.

Він. Ну, тоді вбий мене.

Вона. Чи не з твого пугача маю тебе убивати?

Він. Ти ж казала, що маєш зброю.

Вона. Я казала, що маю, з чого застрелити.

Він. Це – не одне й те саме?

Вона. Та я тебе з рогатки застрелю. Так ти мені впікся.

Він. Ти служила, стріляла, таке дарма не проходить. Ти маєш зброю. Покажи мені її.

Вона. Розбіглася. Може хоч скажеш, навіщо?

Він. Ніколи справжньої зброї в руках не тримав.

Вона. А, так ти ще й базіка. Геть звідси. Мені набридло. Забирайся. Йди-йди. Нема чого. Багато вас таких до „комісарського тіла”.

Він. Нікуди я не піду.

Він швидко роздягається і лягає у ліжко. Вона здивовано дивиться на нього.

Вона. Ти що, погано чуєш, чи погано бачиш? Я кажу: геть звідси!

Він. Які у тебе сексуальні парфуми. Ними пропахла вся білизна. Можеш убити мене тут, я нікуди не піду.

Вона. Ще чого. Викидати улюблене ліжко тільки тому, що якась потвора схотіла у ньому вмерти?

Він. Можеш ображати мене, як завгодно, я нікуди звідси не піду.

Вона. Тоді я викликаю міліцію.

Він. Я ж казав, що ти дурепа. Дурепа і є. Міліції наказано до тебе на виклик не виїздити, бо ти – несповна розуму. Можеш викликати. Перевір. О боже, ніколи не спав на шовковій білизні. Це й насправді можна збожеволіти. Іди до мене. Не бійся, кохана моя. Я нічого поганого тобі не зроблю.

Вона. Ти. Ти нічого не зробиш, бо все, що міг уже зробив. Я-таки вб’ю тебе.

Вона виходить з кімнати. Він підводиться, навшпиньках добігає до бару, з горлечка відпиває віскі. Так само навшпиньках повертається у ліжко.
Вона входить до кімнати в розкішній шубі з натурального хутра, високих чоботах на високих підборах. В одній руці – мобілка, у другій – пістолет. Розмовляючи по телефону, на ходу стріляє  в стелю. Сиплеться штукатурка.

Вона. (у мобілку) А. Нічого. Тут поряд роботи ведуться. Ні, не хвилюйтеся. Тимчасово. От самі і побачите. Вибачте, нажаль моє авто потрапило в ремонт. Так, просто замість мене буде інша людина. Там само. З собою. А ви з ним бачились. Такий. Так, він. Гаразд. До побачення.

Він. Ти вирішила убити мене?

Вона. Я. Моя білизна ще чиста?  Вибач, але мені привозили її  на замовлення. І не хотілося б позбутися таким чином.

Він. Поки що я поводив себе головним чином пристойно. Але я можу, наприклад, порвати твою улюблену білизну. Якщо ти і надалі так глузуватимеш.

Вона. Врешті у мене є ще одна переміна. Але у мене зовсім немає часу.

Він. А ти, мабуть, маєш непогані гроші. Тут у тебе шикарно. А яке хутро. Невже коханець подарував?

Вона. У незаміжньої коханців нема. Є лише кохані.

Він. Ой. Вибач. Я невірно висловився. То йди ж до мене, кохана. Я увесь – саме бажання.

Вона. Знову брешеш. Думаєш я нічого про тебе не знаю? А напився ти тепер, щоб соромно не було, чи бридко?

Він. Якщо ти все про мене знаєш, навіщо питаєш?

Вона. Бо ще не поховала останню надію на твою людську гідність.

Підходить до бару, виливає залишки віскі у фужер і повільно випиває, дивлячись на нього. Скидає шубу, лишаючись у шкіряному вбранні, немов з картинки „Плейбою”. Виймає з-за поясу хлиста і гучно ляскає ним у повітрі.

Він. Невже це ти? А було таке сором’язливе янголятко. Боже мій, як час руйнує жінку!

Вона. (ляскаючи хлистом по простирадлу, яким він встиг накритися) Що ви, паскуди, робите з жінками? До чого ви нас доводите?  Що ти зробив зі мною? На кого ти перетворив мене, віддячивши за моє кохання?

Вона зовсім забула про пістолет в іншій руці, який  раптом вистрелює. Вона зупиняється, кидає хлиста і дивиться на пістолет, піднісши його близько до очей.
Він визирає з-під простирадла.

Він. Навіщо в одному будинку стільки небезпечних іграшок? Пристойні дівчатка не граються зі зброєю.

Вона. Ти замовкнеш врешті, чи ні?

Вона кидає у нього пістолетом. Він ловить пістолет на льоту, роздивляється і ховає під подушку. Вона йде навколо кімнати.

Вона. (сама до себе) Навіщо я йому? На світі так багато молоденьких дівчаток. Вони гарні, як ляльки, нічого не вимагають, крім грошей. І завжди на все згодні. А на мене тепер не вгодиш ні в чому. Та й дивитися з кожним днем все бридше і бридше. І все ж таки іншої такої нема. Можна і не шукати. То може – навіщо він мені? Хіба він мене гідний? Мене тепер ніхто не гідний. Остогидли всі. Набридли. Чорт їх усіх забирай. Боже, як я втомилася. Хіба ти не бачиш? А як бачиш, чому не даси ніякої розради?

Вона схлипує кілька разів, сідає на скинуту шубу. Надалі – простягається на ній і затихає, наче засинає.

Він. (знову виймає пістолет з-під подушки) Озброєний і дуже небезпечний. Справжній. Справжній-справжнісінький пістолет. Аж усередині все захололо. Від захоплення, а чи від остраху?  Він же може і сам вистрелити. Невже я став таким боягузом? Я раніше ніколи таким не був. Я ж кохаю її. Я точно знаю, що кохаю її. А вона каже, що більше мене не кохає. А раніше кохала. Дуже кохала. Я про це хоч на біблії присягнуся. Таке маленьке нікчемне дівчисько зі смішними тоненькими ніжками та розпатланим волоссям. Руде дівчисько із зеленими очима. Навколо неї завжди був гурт. Вона верховодила. І всюди потрапляла мені на очі. Я не одразу зрозумів, що то було навмисно. А коли зрозумів, уже було пізно. Я уже був закоханий у неї по самі вуха. І все було б гаразд, якби не той наркобарон. В одну мить, однією дозою спаплюжив усе. Каменя на камені не залишив від повітряного замку нашого щастя. Бо позаздрив. Він завжди і всім заздрив і отримував все, що хотів. І заздрив знову. (пауза) Це ж скільки років ми не бачились? Вона – така сама. Я пам’ятаю, бо встиг вже прийти до тями, як вона плюнула йому межі очі. І - диво – він тільки витерся. Буває ж таке. Ні, такого більше не було. Ніколи. Отаке було дівчисько.

Чухає потилицю пістолетом. Пістолет вистрелює. Він падає. Вона підводиться і повільно наближається до нього. Він – нерухомий.

Вона. Гей, що з тобою? Чи ти живий? Крові не видно. (нахиляється над ним і прислухається) Серце стукає. Невже з переляку знепритомнів? Догрався. Став таким нікчемою. Злякався звуку пострілу. А зайшов таким бравим. Куди там. Усього й сміливості, поки в масці. А в дитинстві він здавався  мені таким відчайдушним. Навіть дещо зухвалим. Такий впевнений, розсудливий. Одним словом – дорослий. Тепер – ніби ролі перемінились. Тепер у мене до нього тільки жаль і лишився. Почуття. Щось таке подібне, як до меншого братика. Хіба що опікуватися ним не дуже хочеться. (роздивляється його) На наркомана не схожий. Ні, якби він тоді став наркоманом, уже досі і перевернувся б. А випити любить. У служках значить. У свого наркобарона. Докотився. Я б краще не жила, ніж дозволила понукати собою, та ноги витирати об себе. Те саме високе чоло, яке я так кохала колись. Ті самі очі. Вуста. Ось тільки зморшки. Та нічого, нехай собі зморшки. Так, навіть, краще. Так важко бачити те позиркування замість погляду. А коли непритомний – майже красень. (лягає коло нього) Стільки разів промовив, що кохає. Напевне, бреше. Але так хочеться у те повірити. І що коханки не має, так само бреше. Він і тоді закохувався часто і швидко. А тепер. В такому віці їх усіх тягне до молодих. Бажання продовжити молодість власну. Невже ревную? Ревную. Ревную, і ніхто не заборонить!

Він рвучко підводиться, лягає на неї і вкривається простирадлом. З-під простирадла інколи чуються уривчасті звуки. Через деякий час дзвонить мобілка. Вона визирає з-під простирадла і очима шукає телефон.

Вона. Ти не бачиш, де він, падлюка?

Він. (під простирадлом) Тут немає.

Вона. Так знайди, де він є!

Він вилазить з-під простирадла і чимчикує навколо кімнати, дивлячись кудись угору.

Вона. Куди ти дивишся? Він у мене не літає! На підлозі шукай, або десь коло бару.

Він знаходить телефон і простягає їй.

Вона. (у телефон) Так. Я. Так. Не прийшов? Прийшов? А, не сподобалося. Гаразд. Наступного тижня подивимось іще два варіанти. Добре. Добре. Добре. Здзвонимося.

Вона випростовується під простирадлом. Він починає одягатися.

Вона. Ти кудись поспішаєш?

Він. Так. Ні. Поспішаю.

Вона. Конкретна відповідь. То, може, у тебе жінка є?  І діточок двоє?

Він. Навіщо питаєш?

Вона. Хочу хоч раз почути правду з твоїх вуст. (пауза) Гаразд, мовчи, боягузе. Правду я і без тебе знаю. То хоч, врешті, скажеш, навіщо приходив? Не соромся. Не битиму.

Він. Навіщо бити, коли можна одразу вбити?

Вона. Ти про пістолет?

Він. Хтозна, може у тебе ще кулемет є.

Вона. Хлопчику ляканий-переляканий, заспокойся, не збираюсь я тебе вбивати. Хоча б тому, що клопоту потім не оберешся. З трупом, з органами, з братками твоїми. Та не тягни, кажи вже, що там у тебе?

Він. Земля. Тільки не у мене, а у тебе.

Вона. Яка земля?

Він. Ділянка твоя. Територія.

Вона. Ах, територія. Яка саме? У мене їх багато.

Він. Коло річки.

Вона. Можеш не продовжувати. Твій шурин попереджав мого адвоката, що вживатиме будь-які заходи, щоб відібрати її у мене.

Він. А що йому робити, як ти заломила ціну.

Вона. Бідолашний. Грошиків бракує. Ще не всі згріб. Ха-ха-ха. Стривай, треба обміркувати. Це він тебе сюди направив, як останню надію, чи як важку артилерію? Ха-ха-ха. І в тому, і в іншому разі значить кепські у нього справи. Цікаво, хто ж йому хвоста прищемив? Хочеться потиснути дружню мужню руку.

Він. Хто, хто… Інтерпол. От хто.

Вона. Ого. Оце розмах. Невже на наркоті попався?

Він. Давно полишив.

Вона. Тоді на чому?

Він. На дівчатах.

Вона. Як? На яких дівчатах.

Він. Продавав наших дівчат за кордон. Звісно, не один. У них там цілий, так би мовити, концерн підпільний був. Розкрили. Ледве відкупився.

Вона. Господи, ну от хто скаже, що я нещаслива? Та просто ж у сорочці народилася!

Він. Про що це ти?

Вона. Так він тоді, якби цим займався, міг і мене продати. Була б тепер десь… Боже, як страшно. Навіть подумати. Ой, дівчата, дівчата… А що йому моя земля? Чи, може, тільки тому, що саме моя? Що йому з неї, як у нього тепер ані маку, ані конопель? Чи там нафтове родовище?

Він. Нема чого глузувати. Ось дивись, покажу. (виймає з потайної кишені здоровий аркуш, згорнутий гармошкою.) Ось його територія, ось твоя. Зібрався будувати гольф-клуб. Європейського рівня. А розміри не дотягують.

Вона. І тому він вдався до таких тонкощів, як наше минуле кохання. А ти знаєш, я його розумію. Я ж тепер сама в бізнесі. Доводиться інколи і до хитрощів вдаватись, і до нахабства. Буває, буває. А от тобі який з того зиск?

Він. Пообіцяв мене директором у той клуб.

Вона. Обіцянка – цяцянка. Дурневі – радість. І ти одразу за його наказом побіг мене убивати.

Він.  Не збирався я тебе вбивати, бо то і не пістолет зовсім, просто пугач.

Вона. Це він тобі сказав?

Він.  Звісно, що він, не ти ж.

Вона. От у тому й справа, що не я. Бо я тобі ніколи б не збрехала. А пістолет він тобі дав найсправжнісінький. До речі, в ньому, навіть, є одна куля. Ти щось чув про „російську рулетку”?

Він. Щось чув. Колись. У кіно, мабуть.

Вона. А мені бачити доводилося. Там, у найманцях. Повір слову: жахливо.

Він. Навіщо це йому?

Вона. Мабуть, охочий до адреналіну. Або, знову ж таки, у дитинстві не награвся. В солдатиків, козаків-розбійників… Що там іще у нас було? Не пригадаєш?

Він. Хрестики-нулики.

Вона. То що ж ти тепер, любий, чи хрестик, чи нулик? Ой, щось мені здається, що нулик.

Він. Замовкни.

Вона. Правда не подобається? Ти такий не один. Вона взагалі мало кому подобається. Люди воліють жити із заплющеними очима. У світі власних ілюзій. Так спокійніше і затишніше. А найголовніше – зручно. Отак пристосувався десь, щоб зручно, і сяк-так проживеш. Нікого не займаючи, і щоб тебе не займали. Придивись круг себе – самі нулики. Байдужі замкнені кола. Хтось схоче дати їм свободу. А навіщо вона їм? З нею стільки зайвих турбот. Колотнеча. Відповідальність. А так все просто. Прийшов до колишньої коханої, пристрелив. Всі питання вирішено. Хазяїн задоволений. Цукерку дав. Подивитися.

Він. Замовкни.

Вона. Скоро, скоро замовкну. Потерпи ще трошки. Може хочеш іще чогось випити? Бери там, що бачиш. Я майже зовсім не п’ю. Добре, що воно не скисає, бо роками там простоює. Чи, може, жінка лаятиме? Вона у тебе як, слухняна? Чи це ти у неї слухняний?

Він. Замовкни.

Вона. Ну, це вже зовсім не цікаво. Дійсно, як папуга. То все було: кохаю, кохаю. Тепер: замовкни, замовкни. Чи вже накохався? Аж досхочу. Тільки ліжко перекуйовдив. І тут від тебе ніяких радощів. Жінку хоч раз задовольнив? (підіймає подушку) О, мій пістолетик. Знайшовся. Доречі, він стартовий. Гарненька іграшка. Колись на змаганнях подарували. У мене тоді були дуже близькі стосунки з головним тренером. Ото були стосунки. Жодного промаху. Все – в ціль.

Він. Замовкни кінець кінцем!

Лунає постріл. Вона поволі осідає на підлогу коло ліжка. Він підбігає до неї. Вона бере у нього з рук пістолет.

Вона. От і все. Давай його сюди. Нехай все буде по-твоєму. Я завжди знала, що гратиму цю роль. Нехай не в театрі. У власній хаті. Тільки для одного глядача. Безприданниця. Ти тут ні при чому. Це я сама. Я сама. Дякую.


Завіса