Self-imjury

Коли біль, наче тиски, здавлює тебе, коли ти вже нічого не можешь вдіяти, коли опустилися руки та кругом йде голова... береш його... холодне, маленьке... простий шматок металу, але такий гострий. Тримаєш його в руці, дивишся на нього. Думаєш,що ніколи в житті не зробив би цього... але все вже дістало, немає сил тримати це в собі. Наближаєш гострий край до зап'ястку та повільно починаєш проводити  по руці... Краплинки болю, наче сльози серця починають крапати на підлогу. З ними втихає  біль. А фізичного болю не відчуваєш. Його немає, не було і не буде. Серце вже не болить, душа заспокоюється. Простий шматочок металу здатен звільнити тебе від страждань.
...і кожного разу ти повертаєшся до цього помічника. Кожного разу біль стає сильнішим, а сліди від нього ще помітнішими.
А у кого балагти про допомогу? Хто тебе зрозуміє? Щось підкаже? Треба сподіватись лише на себе.
Ти просто хочеш бути вільним!
І все заради чого? Що штовхає тебе на цей крок? Яку мету ти переслідуєш? Чи думаєш про наслідки?
Тобі не важливо все. Потрібне лиш воно, твоя рука і краплинки болю, які всже сильніше крапають на підлогу. А при світлі місяцю здаються чорними.
У темряві ти ховаєшся від світу, від почуттів та емоцій, боїшся накоїти чогось, що неможливо виправити...
Страшно потім дивитись на наслідки... і розумієш, що такі рани залишилися в твоєму серці, в твоїй душі, в пам'яті... НАЗАВЖДИ!
Але ти знаходиш в собі сили припинити це, зізнатися собі у всьому. Розібратися в собі.

Я все одно посміхаюсь... незважаючи на біль та сльози...