Про неи

…Вона розумна, як 100 мудреців, і довірлива, як дитина. Чекає, коли стане тепліше, а в серці настане весна. Безмежно любить своїх рідних, друзів та близьких. Тих, хто поруч. Те, що поруч. Та не просто поруч, а десь в районі серця. Вони змушують її мріяти. Поки вона жива, буде літо. І головне, що ти не взмозі думати ні про що, коли вона поряд… Обожнює, коли до неї звертаються за порадою… Завжди каже, що буде робити тільки те, що захоче, а робить завжди те, чого хочуть інші… В неї багато друзів, але вона почувається самотньою. Каже, що здатна кинути все і почати заново… але розуміє, що ніколи так не зробить.

Вона непостійна:  іноді тане, іноді тоне… Дихає несерйозно та обережно.
У думках лиш дим від цигарок, замість совісті.
В римах – почуття провини й гордості.
Вночі не спить… Дивна якась. Мабуть вродлива. Вічна.
Не вистачає повітря. Задихається.
Пише, що щаслива… Прикидається.
Любить вітер, посмішки, зустрічі, глінтвейн та шоколад.
Виходити з дому під вечір.
Так краще ховати очі від перехожих
та бути на себе не схожою.
Засинає під ранок. Мріє прокинутись біля шести.
Звісно, погано виходе вставати
і в безладі непотрібних речей свій мозок шукати.
Кава на сніданок, багато цукру… Запізнюється. Збирається на літу, вдягається в ліфті, а мокре волосся сушить на вулиці холодним ранковим вітром. Мабуть, дорослішає… Але постійно забуває щось вдома. Вміє читати чужі думки.
Ходить босоніж по мокрій підлозі…
Сни не навчилась розгадувати й досі…
Зовсім не вірить в прикмети, точніше, не хоче вірити.
Їй залишається тільки про щось нездійсненне мріяти.

Не любить сонця, щаслива, мабуть, тільки в пахмурний день. Вечорами чай з лимоном зігріває її тіло, а спілкування по «асі» - душу. Бризки крижаної води з-під крану не дозволяють зовсім піти на дно. Вона губиться в днях\числах, не може запам’ятати закони Ома і зачитується Ахматовою.

Прокидається серед ночі,
Йде, не розплющивши очі, з аркушем паперу, записувати свої думки… Римує їх. І кожного разу впевнюється, що вона – поганий поет.
Залишається тільки проза.
Сльзи... Очі, наче скло на морозі..
Сама собі ставить завдання з безкінечною кількістю невідомих…
Пахне карамеллю та туманом…
Дивиться кіно про психів та лікарні.
В кумедних капцях, сидячі на підлозі. Вміє чесно брехати… плакати… щиро і без упину. Просто хочеться плакати. Шаленіє від боязких, бездонних очей та добрих казок.
Годинами сидить на балконі, очима рахуючи поверхи.
І, якщо новий знайомий знову не принц,
посміхається, знизує плечима і шепоче під ніс: «Жизнь…»

Така вродлива… Недоступна. В душі сумна, але сміється.
В житті відчуває самотність.
Ні, не покинута! Лише невизначеність.
Зі своїми тарганами в голові… Не засинаючи ввечері, не прокидаючись зрання… Життєво забезпечена шоколадом та цукерками… Велелюбна і довірлива... Швидкоплинна і витримана... Самостійна і позапланова...  Осінньо-весняна вдень і зимолітня вночі... Майже невагома і ніжна...сліпо віруюча в Рай... Вічно закохана...©