Sолнце Lуна

Ми не разом. А так хочеться!
Ніяк не можемо знайти той день або ніч, або будь-який проміжок часу, коли будемо разом, поруч. Ніби сонце й місяць.
Кохаємо один одного до безтями, до забуття, мучимся від цього, але це до болю приємно.
Наче від яскравого сонця, прокидатися під звук прийнятих СМС-ок. Радіти!
Сяяти від побаченого чи почутого. Наче сонечко сяяти від улюбленого огляду, дотику руки, сказаного слова, приємної усмішки, томного дихання. Радіти!
Наче місяць, сяяти неймовірною красою, загадковістю, таємничістю, містичністю. Мати в собі плями нерозгаданості. Дати тобі можливість видалити їх. Зробити непомітне - помітним. Відкрити інший бік місяця.
Ми не разом... І чи будм колись? Прикро повертатися до цього питання, думати над ним та брехати собі, наче все гаразд. Боляче стає від цього, наче від сонячного опіку. Потім стає холодно й лячно, наче при повному місяці.
Коли радію я - тобі сумно, коли щасливий ти - я нещасна. Чи знйдемо ми колись середину? Чи буде такий час, коли Сонце й Місяць зустрінуться? Так хочеться в це вірити. Вірити в яскраве майбутнє, мріяти та намагатися, щоб ці мрії здійснилися.
Ми не разом... Жах, як хочеться, щоб Сонце й Місяць були на одному небосхилі в один і той же момент. Розумію, що виникнуть незворотні катаклізми, але як їм буде гарно вдвох.
Якщо такого не станеться, проблем стане ще більше. Або згасне Сонце, або Місяць вже не буде таким цікавим.
Ми не разом. А так хочеться!