Час вийшов

Знову питання. Знову шукати на них відповіді. Забивати й без того хвору голову дурним та безглуздим. Але тим, що так давить.
Час вийшов. Треба йти... І ти йдеш. Куди? Під вечір? До кого спішиш із надією в серці? Темно, погано бачиш без окулярів. Все змішується в великі яскраві плями: вогні магазинів, люди, шум дороги... А ти йдеш. З думками про нього. Навіть гучна музика в навушниках не здатна перекрити ті думки. Ти сьогодні його побачиш. Зараз! Хоча б кілька хвилин, але ви будете сидіти поруч, він буде дивитися тобі в очі, говорити до тебе, тримати твою руку... В ту мить ти будеш найщасливіша... і найнещасніша водночас.
Час вишов. Твій час пройшов... Тепер вже інші музи. Вже іншим присвячують вірші. Іншим вклоняються. Вже інші сняться вночі... Інші. Не ти. Ти - в минулому. Як стара, цікава книжка. Тебе прочитали, тобою похворіли, поклали на полку. Будуть до тебе повертатися, щоб загади щось, знайти відповіді на питання.
Ти все сидиш! Чекаєш на нього. "Піти", - крутиться в голові. Ні... Тіло не підводиться. А очі в натовпі шукають його обличчя.
Він прийшов. Радієш! Але краще тобі крізь Землю провалитися, бо біль в серці та шрами починають нагадувати про себе.
Між вами все так же тепло...
Ти бачиш його, а душа плаче. Він щось говорить, а ти не слухаєш, бо не хочеш цього чути. Ти не хочеш його відпускати! А треба...
Треба йти. Твоя рука - в його руці? Біль ще більше. Але приємно, як ніколи. Поцілунок на прощання? Як завжди, не хочеться, щоб він закінчувався: солодкий, гарячий, приємний... Серце зараз розірветься! Але... Час пройшов. Треба йти.
Ти ідеш додому і плачеш. Згадуєш, як біло тобі добре.  Що потім буде? Байдуже. Просто зараз дуже боляче. Зараз хочеться просто плакати.

Просто час вийшов. Твій час пройшов.

by Sonya Sunshine

10.12.2009.