Без назви

Просто я вже не знаю, як це назвати... І не хочу давати ім'я. Назва - це банально, нецікаво та шаблонно.
Та й не в ній головне.
Головне в мені. В моїй сутності, в моїй реальності, в моїй дійсності. В моїх незрілих думках, ще гарячих почуттях, наївних діях та цілком безглуздих питаннях.
Чому при згадуванні про тебе, мурашки йдуть шкірою? - Тому що душа ще рветься до тебе. І все тіло разом із нею. І не спинити цей дует. Він наче є... реальний, але такий невидимий.
Чому при зустрічі з тобою захоплює дихання? - Тому що серце ще живе тобою. І я живу. Для тебе, заради тебе. Іноді це просто непотрібне існування. Коли переповнюють почуття власної непотрібності, самотності, коли здається, що про мене всі забули. Але я все одно є.
Чому після твоїх дзвінків мені хочеться плакати? - Тому що вуха хочуть постійно чути твій незрівнянний голос. Він як стимул до неспинних реакцій. Дзвінок-Розмова-Голос... і почалось....
Чому я не можу казати свої думки вголос? - Мені написати легше. Папер, ручка, монітор, клавіатура вже звикли до солоного. Останнім часом вони є пересолені. Занадто часто я розповідаю їм, як мені... зле. І зараз я годую їх черговою порцією неспинного потоку думок, питань, відповідей, перемішаних із гірко-солоними сльозами.

23:01

23.01.10