В шалка чи пов я?

Третя сигарета за цей ранок, відкрите вікно та чашка кави без цукру. Холодне зимове повітря б ’ є в її лице, волосся, наче хвиля, роздуває. Вона щуриться. А він підходить до неї зі спини з великою плетеною хусткою, загортає її напівоголєне тіло та цілує у шию. -          Добрий ранок. -          Угу… -          Щось трапилось? -          Ні… -          Мила… -          Та я не твоя мила! -          Чому ти так вважаєш? Сьогодні ти була моєю! -          Але тільки сьогодні, і тільки вночі. Вона пройшла, тепер я знов сама своя… Він пригортає її до себе. Дивиться в її великі карі очі и цілує   кінчик носу. Він полюбляв дивитись на реакцію її обличчя. Міміка грала в такі моменти та могла відкрити більшість того, що не можуть сказати очі, коли вони закриті. Вона наче маленьке кошеня згорталась у клубок, закривала очі, посміхалась і саме у цей момент можна було побачити її природну, її маленькі мімічні зморшки, які трапляються лише тоді, коли людина від душі і серця посміхається… Вона подобалась йому такою. Але ніч заповнювало сонячне сяйво, наступав ранок, і все мало закінчуватись. Вона знов входила у своє повсякденне життя, знов надягала маску вішалки і ніхто не міг зрозуміти, що в тієї дівчини на думці. Здавалося б йому повинно буди байдуже, він платить гроші, нічого особистого… Але серце його каже: «Не плач, сонце своє пробач!»