Ведмедик на долонi

Уздовж базарних рядів швидко йшла молода жінка і тягла за руку маленьку дівчинку, яка озиралася на щойно пройдений ряд з іграшками і примовляла: “Такий гарнесенький, такий ма-лесенький ведмедик, він навіть помістився у мене на долоні”. Але мати думала про щось своє і не чула дочки. Дома за обідом мала все згадувала ведмедика: “Ну такий чудовий ведмедик, оченята блискучі, а маленький…”
— І коли ти встигла все це помітити, адже ж ми так швид-ко йшли, — з подивом сказала мати. — Ну добре, купимо вед-медика.
Коли на другий день мати з дочкою прийшли за ведмеди-ком, то його вже не було.
— На жаль він був останній, і його купили якійсь малень-кій дівчинці. Але не сумуйте, мені ще привезуть ведмедиків, — сказав продавець.
Дівчинка почала щодня водити маму на базар, але ведме-диків не привозили.
Якось вони йшли з базару, і дівчинка раптом побачила со-року, яка хотіла щось схопити дзьобом, але в неї нічого не ви-ходило. Коли дівчинка підбігла до неї, то від подиву не могла вимовити жодного слова. На траві лежав знайомий ведмедик. Дівчинка радісно показала його мамі. Але мама сказала, що ве-дмедик не їхній, його хтось загубив і вони не мають права його брати.
— Так що ж робити, його все одно хтось візьме, — сказа-ла дівчинка.
— Ми зробимо так: повісимо на дереві об’яву з нашими адресою та телефоном, і якщо з’явиться хазяїн, ми повернемо іграшку.
Дівчинка ніяк не могла намилуватися ведмедиком, трима-ла на долоні, пестила, вкладала спати. На об’яву приходили ді-ти, але за описом то були інші загублені ведмедики.
Якось, коли мала вже і не чекала господарів іграшки, прийшли мама з донькою. На жаль, ведмедик був їхнім. Донька почала бити ведмедика, примовляючи: “Ти чого втік від мене?”
— Не бий його! — невдоволено сказала Оленка (так звали дівчинку).
Якось вночі вона почула хлипання біля свого обличчя. Вона підвелася, увімкнула світло і, о чудо, на подушці сидів ве-дмедик і гірко плакав, а його передня лапка ледь-ледь тримала-ся.
— Хто це таке зробив з тобою і як ти тут опинився? — здивовано запитала дівчинка.
— Це все та злюка зробила.
Дівчинка швидко залікувала ніжку липучою стрічкою і розбудила маму.
— Я не іграшка, я зачарований справжній маленький вед-медик.
Мати з донькою схвильовано подивилися одна на одну і - увійшли у казку.
— На жаль, мене чомусь вважали гарненьким , і всі звірі часто милувалися мною, лише змія, яка жила поблизу, шипіла на мене бо її злими дітьми ніхто не милувався. Якось, сидячи біля своєї хатинки, я почув зміїну розмову: “Дуже дратує мене, що вихваляють це бридке ведмежа, тому я перетворю його на іграшку, і ніщо вже йому не допоможе”, — шипіла стара змія. “Але ж ти казала, що від чар допомагає мед з медуниці, перемі-шаний руками дуже доброї маленької дівчинки”, — втрутилася молодша зміїна дочка. “Дурна, та на всьому білому світі зараз не знайдеш жодної доброї дівчинки”, — зло зареготала доросла змія. - Я так злякався, що спочатку не міг поворухнутись, а коли побіг, то вона побачила мене, і не встиг я покликати маму, як вмить опинився в іграшковій крамниці, на полиці, поряд з таки-ми самими ведмежатами. Ось тільки й вмію, що ночами розмов-ляти. Позбавити мене ще й цього в неї не вистачило сили. Коли мене купили для тієї злої дівчинки, я справді вже повірив, що добрих немає, але потім мене знайшла ти, така лагідна, і в мене з’явилась надія. Ось чому я і прибіг до вас.
— Добре, ти залишишся у нас, а ми спробуємо тобі допо-могти. Але спочатку треба повернути гроші продавцеві з про-ханням віддати цій дівчинці за іграшкового ведмедя, коли вона буде там проходити.
Сказано - зроблено. Довелося про все розповісти продав-цеві, той дуже уважно вислухав і також увійшов у казку. Він сказав, що в нього є вулик, і навіть знає місце де ростуть меду-ниці, але ще рано їм квітнути. Мабуть десь тижнів за три вони й розквітнуть, якщо буде багато сонця. Сонця, як на зло було ма-ло, і майже щодня йшли сірі, мляві дощі. Оленка з мамою були дуже стурбовані і кожного дня з нетерпінням чекали сонця, а його все не було.
Колишня ведмедикова господиня якось проходила вздовж іграшкових лавок, і їй дали маленького ведмедика, але не спра-вжнього. Вона схотіла ще одного, і тільки зробила крок у казку, як двері перед нею зачинилися.
Якось гуркіт розбудив Оленку. Вона визирнула у віконце. По небу шкутильгав старий зелений місяць (мабуть якесь нероз-важне деревисько загубило на ньому своє листя). Він спотикав-ся об чорні пихаті хмари, які невдоволено буркотіли, плюючись вогняними блискавками. Вони хотіли знищити нахабу, але не склалося, і тому полилися злостиві сльози. Мала весело посміх-нулася. “Ніколи хмарі не вдасться знищити місяця”, — сказала вона ведмедику. Через деякій час дівчинка знову визирнула у віконце. Хмар не було, ясно зблискували зірки, а старий місяць наче помолодшав і гордовито посміхався, сяючи золотим світ-лом.
— Ой хмар немає! — радісно вигукнула Оленка. — Може й сонечко вже буде.
Після грози настали чудові сонячні дні, й невдовзі розкві-тли медуниці. Старий продавець навіть на базар не ходив, а за-ймався бджолами.
Який чудовий, який прозорий мед! Оленка, хвилюючись, підійшла до глечика з медом і почала перемішувати його. Вона робила це довго і дуже старанно, але її не залишали сумніви, що може вона не та дівчинка, і чи здатна вона допомогти. Нарешті настала важлива мить: слід було скуштувати меду.
Куштували його вчотирьох. І раптом всі опинилися у лісі. А де ж іграшка?! Її не було. Поряд з ними стояло живе ведмежа. Скільки було радощів!. Як всі зустрічали ведмедика і як усі дя-кували рятівникам! Велике свято було у лісі. Воно тривало декі-лька днів. А змію з дітьми відправили на якийсь острів, де не живуть ні звірі, ні люди.
Настав час рятівникам повертатися додому і незабаром вони опинилися вдома.

Промайнув час. Дівчинка подорослішала. А на телевізорі стоїть іграшковий маленький ведмедик на згадку про перебу-вання у казці.