Малюнок на асфальтi

Вірочці присвячую

Стояла тепла осіння погода. По дорозі, весело підстрибу-ючи, бігла зграйка жовтого листя. Її наздоганяло, дзвінко гав-каючи, так само жовте цуценя з довгими вухами. На лаві сиділа маленька дівчинка і, посміхаючись, подумки говорила: “Ой, яке ж гарне цуценятко! Воно майже одного кольору з листям. Я ду-же хочу мати таке собачатко.”
І відтоді вона не давала спокою своїм рідним. Все просила зробити їй живий подарунок. Але дарма! Батьки не погоджува-лися, бо були дуже зайняті і не зовсім вірили, що у дівчинки ви-стачить терпіння займатися собакою.
Пролетіли осінь з зимою, вже й літо підганяло весну чер-воною палицею. Було дуже тепло. Дорослі й діти гуляли зі свої-ми собаками. А мала дівчинка заздрісно дивилася на них. Рап-том її оченята дивно зблиснули. Вона дістала з кишені жовту крейду і швидко намалювала цуценя з довгими вухами, якого мріяла мати. Темною крейдою пофарбувала оченята та ще й зо-бразила білі блискавки. Дівчинка довго милувалася своїм тво-рінням, аж доки її не покликали додому.
Всю ніч хазяйнувала гроза. “Мабуть змило цуценя”, — сумно розмірковувала дівчинка. І знов поклала в кишеню крей-ду. Опинившись на місці, вона дуже здивувалася. Цуценя весело дивилося на неї і виглядало так, ніби його щойно намалювали. “А тепер гайда гуляти!” — вигукнула дівчинка і побігла. А коли зупинилася, то з подиву їй забракло мови.
Поряд з нею на асфальті посміхалося намальоване цуценя. “Ну й диво!” — промовила дівчинка. Вона почала схвильовано розповідати про це друзям, але ніхто не поділяв її радощів та подиву, бо ніхто цуценяти не бачив.
Дівчинка вирішила, що вони прикидаються і образилась на них.
Щодня день вона бавилася з цуценям. Йшли дощі, а цуце-няті хоч би що!
Нарешті настав Настусин день народження. Коли вона прокинулась, то побачила, що вдома нікого немає. “І куди ж во-ни всі поділися, і чому не вітають мене?.” — здивувалася дівчи-нка. - Привітаюся з цуценям, - вирішила мала і побігла на зна-йоме місце. Але цуценяти не було, а лише мокро виблискував асфальт. Дівча гірко заплакало: “І ти мене зрадив у мій день на-родження”. Плачучи, вона повільно пішла додому. А у відчине-них дверях їй радісно посміхалися мама, татко, бабуся і малень-ке жовте цуценя з великими вухами й оченятами її намальова-ного друга. Мала продовжувала плакати, але вже від радощів — нарешті здійснилася її мрія.
А час минав.
І знову осінь.
Знов по дорозі бігли навздогін
Шурхотливе жовте листя,
Веселе цуценя
І дівчинка з блискучими  очима.