Альбатрос

Біля великої калюжі лунав веселий дитячий гомін. В цьо-му містечку не було ні моря, ні річки, навіть ставка не було. І тому улюбленим місцем для ігор була калюжа. Вона ніколи не висихала. (Дорослі з цього приводу дуже дивувалися.) Діти по-тайки по черзі приносили до неї воду. Хлопчики пускали по ній кораблики, і майже всі мріяли стати моряками. Може ще й тому, що ніколи в житті не бачили моря. Лише малий Андрійко мріяв стати лікарем, який лікував би звірів та птахів. Особливо він любив птахів. Тому й назвав свого білого кораблика “Альбат-рос”. А на запитання, чому він так назвав кораблик, відповів:
 -Альбатрос — це чудова велика біла птаха-мандрівник, яка часто супроводжує кораблі. Я багато читав про неї, але ні-коли в житті не бачив, от би побачити.
Якось вночі Андрійко прокинувся від якогось дивного за-паху. Увімкнувши світло, малий аж завмер з подиву. Вікно було відчинене, а на підлозі лежав величезний біли птах. Він був по-ранений, його розкішне біле крило червоніло від крові. Нещас-ний ледь-ледь дихав. “Це ж альбатрос! І що за чудо, як він до мене потрапив?” - “Мене приніс до тебе вихор, який сказав, що тільки ти вилікуєш мене”, — почув хлопець. Не марнуючи бі-льше часу на подив, Андрій взявся до діла. Руки йому тремтіли від хвилювання. Але він швидко опанував себе. Вже спокійно він промив рану, змастив ліками і перев’язав. Коли мати відчи-нила двері до кімнати, то не дуже й здивувалася. Мабуть Анд-рійкова мрія оселилася у нас.
Мати допомагала синові. Вона купувала у крамниці рибу, а хлопчик годував птаха. Це було їхньою таємницею, ніхто про це не знав. З кожним днем птахові ставало все краще й краще. Нарешті настав час, коли хлопчик прокинувся, а кімната була порожня. Дивного запаху не було, запаху моря, як здогадався малий. Він був дуже щасливий, що вилікував птаха, і ще більше захотів стати лікарем…
 Час минав своїм чином. Діти гралися біля калюжі, все було б як завжди, якби якийсь нікчема не підпалив сміття, де була отрута. Полум’я згасили, але над містом завис отруєний смог. І ніяк не можна було його позбутися. Люди почали хворі-ти та задихатись. І знов малий прокинувся від дивного запаху. На підлозі стояв знайомий альбатрос. “Мені відома ваша біда, — сказав птах, — але ми з тобою зможемо зарадити цьому ли-ху.” Я знаю таке місце на морі, у якому якщо під час великої бурі зняти шумовиння з найвищої хвилі, і з висоти неба скропи-ти місто, воно поглине отруту, і всі будуть врятовані. Я можу тебе принести в це місце, якщо ти не злякаєшся великої бурі бо муситимеш збирати шумовиння на льоту. Хлопчик замислився. - “Якщо чесно, то мені дуже страшно, але я вдячний тобі за до-помогу і обов’язково полечу.”

Буря на морі не вщухала багато часу. Над хвилями літав альбатрос з хлопчиком на спині. Ризикуючи життям, малий зби-рав шумовиння у прозорий, легкий пакунок.

- “Чудо, чудо, величезний птах літає з хлопчиком на спи-ні!” Надвір вийшло все населення міста, подиву не було кінця. “Хлопчик щось розбризкує, мабуть він хоче всіх врятувати! Та то ж морська піна. Ви чуєте запах моря?” І справді щез отруй-ний смог, його змінив чудовий запах моря. Дихати стало легко. А птах з хлопчиком розчинилися у повітрі, і ніхто їх більше не бачив. Запах моря так і не покинув місто. Цей чудовий запах лікував людей. Вдячне населення встановило в центрі міста пам’ятник, який зображав величезного білого птаха з хлопчиком на спині.
Чутка про дивне місто розлетілася світом. І тому багато людей приїздять туди. Як велику пам’ятку вони всім показують пам’ятник і розповідають його історію.
Рятуючи місто хлопчик підхопив тяжку хворобу — любов до моря. Але альбатрос допоміг йому.
Розповідають, що на одному з квітучих островів живе з батьками відомий лікар, який лікує звірів, птахів і навіть людей і кажуть, що звуть його Андрій. Хтозна, може то і є наш колиш-ній хлопчик-рятівник?.