Собака з туману

Людмилі — найкращому другу
та наставнику моєї доньки

— Який сильний туман, майже нічого не видно, — сказа-ла маленька Оленка.
— Головне не заблукати в ньому, як колись заблукало ма-леньке цуценятко, — промовила розумна та серйозна Катруся.
— Яке цуценя, про що ти говориш? — почали здивовано питати подруги.
— Та це казка, мені її розповіла бабуся. Колись велика чорна собака народила п’ятьох цуценят. Всі вони були чорні, подібні до своєї матері, крім одного біленького, немов сніг. Ду-же жвавим було те цуценятко і трішки неслухняним. Застерігала мати цуценят: “Не бігайте, дітки, у тумані, заблукаєте.” Не по-слухалось мале, вибігло і поглинув його туман. Бігало цуценят-ко, бігало і заблукало. Захотіло до мами і гірко заплакало…
— Катрусю, Катрусю, йди додому! — погукала мати.
— А як же казка? — невдоволено запитали подруги.
— Коли повернуся, тоді й закінчу.

Узвозом йшла дівчина з великою сумкою. Раптом погляд її зупинився на дрібничках, які продавала вже немолода жінка. Серед них була срібляста каблучка з блискучими краплинками. Вона й прикувала погляд дівчини. “Ця каблучка зветься “Краплі з туману“, — сказала жінка, помітивши погляд дівчини, — її подарувала мені мама. Вона казала, якщо її носити і мати гаряче серце, то можна зустріти білу собаку з туману. А зустріч з ним приносить щастя. Скажу відверто. Скільки я не носила каблуч-ку, але так і не зустріла білої собаки з туману. Мабуть не виста-чило тепла в моєму серці. А може, все це вигадки…” Дівчина простягла руку жінці. На пальці виблискувала така сама каблуч-ка. “Ось воно що. Ні, це не вигадки. Декілька років тому до ме-не вийшла з туману велика біла собака зі сріблястими вухами. Вона лизнула мені руку, потерлася об ноги і щезла. А коли я подивилась на руку, то побачила цю дивну каблучку. І справді, з тих пір натхнення не покидає мене. А картини мої всі нарозхват купують. Не продавай свою каблучку. Якщо в тебе скрутне ста-новище, то продай краще ці дві мої картини, я дарую їх тобі.” Дівчина дістала із сумки дві картини і простягла жінці.
Не продала жінка ні каблучку, ні картини. Вона дивилася на картини кожного дня і якесь дивне тепло линуло від них. Во-на почувала, як зігрівається її серце. І нарешті,  в неї виникла  потреба зігріти ще когось. Через деякий час велика біла собака терлася її об ноги.

— Катруся повернулася, Катруся повернулася!  — радісно вигукували маленькі дівчатка. — Продовжуй казку, продовжуй!
— Плакало цуценятко, плакало, доки не почуло: “Не плач, маленьке, я, туман, не ображу тебе. Мені так холодно і само-тньо, не кидай мене. В тебе маленьке, але таке гаряче серце, во-но зігріє й мене.” І туман заплакав. У щенятка було дуже добре серце, і тому воно з дозволу рідних залишилося з туманом. Цу-ценя виросло і стало великою білою собакою зі сріблястими ву-хами. Її серце й досі зігріває туман, але коли вона сама починає мерзнути, то виходить з туману до людини з великим гарячим серцем, лиже їй руки, треться об ноги і зігрівається надовго. А вдячний за це туман-чарівник робить людину щасливою.
— Нам би зустріти собаку. Ми  були б тоді щасливі і що-дня досхочу їли морозиво. — мрійливо казали малі.
А туман зник.
— Жаль, дуже жаль...