Болеро

Стояло тепле літо. Я сидів на лавці, примруживши від задо-волення очі. Навкруги стояв дитячий гомін. Почувши з дитячих вуст слово “Болеро”, я почав прислухатися до розмови. “Я вчора дивилась по телевізору чудовий танець, зветься болеро.” — ка-зала маленька білява дівчинка років шести. “Його танцювали в дуже гарному одязі. Я запам’ятала цей танець, і зараз буду вчи-ти вас.” - “А хіба ти вмієш танцювати?” — недовірливо запитав один з товаришів. - “Звісно, вмію. Я вже два місяці ходжу до хореографічного ансамблю “Зернятко.” Всі вже з повагою по-дивились на неї.  І урок розпочався.
Повненькі і трохи клишоногі малята надзвичайно старанно виконували те, що казала мала вчителька. Видовище було дуже кумедне. Від сміху я ледь не впав. Але хвилі спогадів підхопили мене й понесли далеко, далеко...
Мені 16 років. Я навчався у передостанньому класі коле-джу. Нас повели на екскурсію до музею. Не можу сказати, щоб з дуже великою увагою я роздивлявся усі картини. Лише одна притягла до себе мій погляд. На ній були зображені дівчата та юнаки у якомусь дивовижному танці. “Болеро”, — прочитав я назву картини. Намалював її дуже давно якийсь невідомий ху-дожник. Але більш за все мені сподобилась одна з дівчат. ЇЇ кра-са вразила мене у самісіньке серце. До цього часу я зовсім не звертав на них уваги. І ніяк не міг відійти від картини, а віді-йшов лише тоді коли мене погукали.
Я почав ходити до музею кожного дня. І простоював біля улюбленої картини до закриття музею. На своє нещастя я зако-хався у неіснуючу дівчину. Вона почала щоночі снитися мені.  Ми танцювали з нею болеро, незважаючи на те, що в дійсності я зовсім не вмів його танцювати. Бігали, взявшись за руки вули-цями незнайомого міста. Прокидався я зовсім знесиленим. Я марнів і марнів з кожним днем. Ніхто не розумів що зі мною коїться, але я ні кому нічого не розповідав, навіть близьким дру-зям: боявся, що засміють. Рідні водили і возили мене по лікарях. Але нічого не допомагало. Я продовжував ходити до музею. Мені почало здаватись, що дівчина якось дивно посміхається до мене. Я заплющував очі і бачив її біля себе. Сни змішалися з дійсністю. Я вже не був певен, що сплю взагалі. Нарешті лікарі порадили моїм батькам змінити клімат. І ми виїхали далеко від того міста. Це було для мене великою трагедією. Мені здава-лось, що я вже ніколи нікого не покохаю. Але зрештою я все ж таки покохав дівчину, і навіть не схожу на те перше кохання.
Час минав, у мене вже були не тільки діти, а навіть онуки. Але чомусь більш за все хотілося мати ту картину, або копію з неї. Я приїхав до міста свого дитинства і прийшов до музею. Але картини не було. Я почав розпитувати працівників музею і описувати картину. Всі здивовано дивилися на мене і говорили, що такої картини у них взагалі не було ніколи. Дивно, а жаль.

— Підійми ніжку вище, — командувала маленька танцівниця, — ну ніяк не можу вас навчити.
Ми вже втомились, — похнюпились учні.
— Гаразд, завтра продовжимо.