Спiвчуття

На березі чудової річки разом з батьками у невеличкому будинку жила дівчинка років дванадцяти. Вона вважала річку своєю подругою і дуже любила біля неї проводити час у всі по-ри року. Найпоганішою порою року дівчинка вважала літо, бо саме влітку збиралось на березі багато люду. Вони купалися, засмагали, а найголовніше — смітили, жах, як смітили. Малій дуже шкода була річку, і тому ввечері або вранці вона збирала сміття у велику торбу а потім його палила. Всі на березі вважа-ли її прибиральницею, і ніхто не звертав на неї уваги. А вона ходила з торбою і невдоволено бурчала.
«І скільки тобі за це платять? — якось поцікавився немолодий чоловік, кинувши на пісок недопалок, — І чому ти весь час бур-чиш?»
«Мені за це ніхто нічого не платить, річка — моя подру-га, я живу поруч з нею, і мені дуже її шкода, а бурчу тому, що не знаходжу слів, щоб сказати хто ви всі є.»
Чоловік непомітно накрив недокурок ногою, обличчя його від сорому стало багряним. Він перестав смітити сам і те-пер соромив інших, але дарма — ніхто його не слухав.
Пісок дивився на все, дивився, шкода йому стало ріки та дівчинки, вирішив він допомогти.
Вийшла мала вранці на річку, а на березі чисто і нікого нема, окрім старого чоловіка, який їй співчував.
- Дивно, і чому нікого немає? — запитала дівчинка.
- Бачиш вдалині велику юрбу людей, вони кричать і сваряться, але пройти сюди не можуть, бо пісок на пляжі став сипучим, та схоже не для всіх…»

***