Навеки вечные

 Марина й досі не могла зрозуміти як так сталося. Хіба це можливе? Цього дня вона чекала, мабуть, все своє життя. Весілля. Так, це мало бути її весілля. Хіба було про що ще мріяти? Коли двоє кохають одне одного без тями. Так, вона кохала його більш за все. Він за неї був ладен віддати життя. От і віддав. Вона й досі не може повірити, що його вже немає. Як? Немає її Сергія? Того, хто ще вчора ніжно стискав її руку у своїй і лагідно промовляв: «Навіки вічні».
   Вона вже годину сиділа у ванній кімнаті. Моментами їй здавалося, що  нічого цього не було і зараз пролунає дзвінок і на порозі стоятиме Сергій. В новому костюмі, який вони разом вибирали й купляли. З кремовим метеликом, якого вона йому подарувала минулого тижня. В одній руці він триматиме пляшку шампанського, а в іншій коробку цукерок. Її улюблених. Він завжди їх купляв, навіть якщо не було ніякого свята. Просто купляв, бо знав, що Марина їх обожнювала і хотів зробити їй приємне. Здавалось, ніде у світі не було такої людини, як Сергій, яка б так шалено кохала таку дівчину, як вона. Багато хто їм заздрив, але не намагався зіпсувати їхні стосунки. Бо ніхто не вірив, що це можливе.
   Колись Марічка запитала в Сергія, що буде, як хтось із них помре. Що робитиме інший? Як він житиме? Та Сергій відповідав, що це станеться дуже й дуже не скоро, коли їм буде вже за п’ятдесят, а може й більше. Та вона йому повірила, бо сама це знала. Вона міцно притулилась до нього і, здавалось, була ладна провести отак весь залишок життя. В його обіймах.
   Та тепер вона зрозуміла, що ніхто й ніколи не обійме її так, як Сергій. Ніхто більше її так не кохатиме. Вона сиділа отак на підлозі до самих сутінок. В новій весільній сукні. Німим поглядом вона дивилась на поличку на стіні. Там лежала його щітка, зубна паста, бритва. Все ще тримало в собі його запах. Ще вчора він до всього цього торкався, навіть не підозрюючи, що він робить це в останній раз.
   Марина мовчки встала, та почала збирати все це до купи. Зібрала, та викинула у смітник. Вона вмилась холодною водою і відімкнула двері.
   Її мати весь цей час сиділа на кухні, та прислухалась до ванної. Чи жива ще Марічка? Чи не вбила вона себе з горя? Та побачивши доньку, знов заплакала та обійняла її.
- Все буде добре, доню. Все буде добре…