Марсиянин

(моно-реалізм  від першої особи)


Коли їси лимон, очі робляться вузькі-вузькі, мов у китайця. Ще кажуть: Москву видно. Може було б видно, але, думаю, для цього треба видертися на дзвіницю. Краще на ту, що у Печерській Лаврі. Залізти на дзвіницю, з’їзти лимона і побачити Москву.
Але вона тебе не побачить. Вона тебе не побачить, навіть якщо ти з’їси лимона на Красній площі біля Спаських воріт. І якщо не їстимеш лимона – так само не побачить.
Коли я був малим, таким малим, що сам я цього не пам’ятаю, в наш город упав метеорит.
Дід казали, що  було схоже на бомбу. Тільки не зірвалося, а дуже сильно гепнуло.
Дід казали, що тоді все село і навіть із сусідніх сіл, ходили подивитися на те чудо. Витоптали город і взимку сім’я мало не вимерла від голоду.
А тут іще я малий. Дід казали, що я не плакав – сили не  було. Гикав: гик-гик, гик-гик... Тоді мені розмочували сухарика, замотували його у шматочок ряднинки і зав’язували мотузком. А іншим кінцем той мотузок прив’язували до колиски. Отак я харчувався.
Дід казали, що вони всією сім’єю вголос проклинали того метеорита.
Але серед зими в село приїхало якесь ученство з міста досліджувати той метеорит. І, хоч жили вони не в нас – в районі, але товклися у дворі цілодобово. Так трохи підгодовували і нас, і худобу. І дровець підвезли...
Тоді дід уже почали молитися на того метеорита. От як підуть з двору приїжджі, дід виносять з хати образ, ставлять зверху на метеорит, стають навколішки і б’ють поклони. Довго б’ють, поки зовсім не втомляться. Їх питали: діду, кому молитесь? Дід казали: марсиянам.
На той час мені уже стало потроху перепадати молока, і я, нарешті, навчився плакати.
А навесні, тільки-но дороги прочахли, метеорита відвезли до Москви. Тоді, якось, все відвозили до Москви. Я, як трохи підріс... Дід казали: доріс до власних думок. Так от, коли я, врешті, доріс до власних думок, я почав уявляти собі Москву як такий великий-великий сарай, що то в ньому сила-силенна всякої всячини – і їсти, і пити, і взути, і одіти... А ще – повно всього цікавого, бо ж дід все торочили про метеорит, навіть записалися до бібліотеки і вишукували у книжках про всілякі такі ненормальні речі та явища.
Яма лишилася від метеорита. Дід закопувати заборонили. З весняного паводку в ямі вода збиралася. Колись батько хотів карасів розвести. Запустив малих – всі подохли. Тоді - ще раз. Знов подохли. То він полишив це діло. Тільки обгородив, щоб ми з хлопцями не шубовснули раптово або навмисне.
Отака в городі весь час була небесна калюжа. Небо в ній дуже гарно відбивалося. Блакитне-блакитне. З хмарками. Зоряне - вночі. А як птахи повз неї летіли, то – зверху і знизу. Чудно. Дивишся-дивишся, тоді – голова тобі закрутиться, аж, бувало, запаморочиться.
...Отак, мабуть, дід і втопли.
Мабуть, задивилися на зорі і голова їм запаморочилася. Пропав з ночі. Третьої доби виплив. Домолився. Як ховали, то труни не відкривали. Хтось із селян бовкнув: метеорит забрав. Ще хтось додав: марсияни, мабуть.
Згодом прозвали мене марсиянським онуком, а пізніше – просто – Марсиянином. А я не дуже й ображався. Погодьтеся, краще ж бути Марсиянином, ніж Ненажерою або Перепердиченком. Бо є в селі і такі прізвиська. Люди ж у нас завжди були дотепні.
То ж так відтепер завжди і казали: а Марсиянину вчора батько з району новенького паска привіз, або: а Марсиянина крапниста корова так боднула, що мало лобом власні ворота не протаранив, або що.
Яму з-під метеорита засипали. Гарною землею. Родючою. Але там все одно нічого не росло...
Коли восени п’ятдесят третього батько повернувся з війни, мене прийняли до комсомолу. Останнього з класу.
Після школи забрали в армію. Як водиться – у танкові війська.  Там я і «промазутив» механіком три роки. За той час тричі був у Москві – на парадах до 9 Травня. Тільки того й бачив, що Красну площу, та прилеглі вулиці, якими дивізія пересувалася до параду, а решти так і не побачив. Хоча, добре усвідомив, що Москва – місто, а не сарай, навіть, - дуже велике місто. Аж заблукати можна, як у лісі.
І нічого мені не треба було в тій Москві, тільки дуже хотілося побачити нашого метеорита. Я якось про це комдиву сам на сам сказав. Так він мені нагнув таких... триповерхових. Астроном ти, каже, довбаний, сиди у танку і пику не виставляй. Чи мені до тебе супроводжуючим чіплятися? От дембелем станеш, візьмеш у колгоспі відпустку, і тоді їдь хоч до Москви, хоч до Нью-Йорку, хоч до Парижу. Хоч на Марс лети. Це вся моя тобі відповідь.
В село повернувся, наче тих трьох років і не було. Тим самим Марсиянином на той самий трактор. Згодом одружився. Дітей народили. Село, звісно, хрестило їх Марсияненками.
І все б нічого. Але кожен вечір мене, мов магнітом тягло до тієї засипаної метеоритної  ями. І, оскільки молитися я вже давно розучився, то просто стояв і дивився на небо, або – у простір перед собою.
Спочатку це когось дивувало, або ж дратувало. Тоді – звикли.
Інколи мені здавалося, що те неправильне коло починало світитися. Я спробував зайти у нього. Воно мене якось одразу обійняло. Так, наче тепла вода у ставку. Чи теплий вітерець літньої ночі. Мені, навіть, здалося, що я не стою на землі, а зависнув у повітрі. І перед очима пішли рядами якісь видіння чудирнацькі. Як у кіно. І у кожному тому видінні мене охоплювали певні почуття. Страху та відчаю, або – радощів та щастя. Дуже різні почуття, але дуже певні, яскраві, справжні.  Кожного вечора все те повторювалося. Але - все яскравіше, натуральніше.
В селі почали базікати, ніби я  змінився. Став тихим, задумливим, дещо забудькуватим. Я й справді дуже схуднув, зблід, став слабшати. Поїхав у район до лікарів. Але вони всі тільки плечима знизували: нічого. Поки не замкнуло всю апаратуру в рентгенівському кабінеті, а потім – на кардіограмі. Перевірили на гейгерівському лічильнику – зашкалює. От тобі і метеорит.
Це було в районі. Повезли в область – те саме. Так я знову потрапив до Москви.
Але знов Москви не побачив. Бачив численні лікарняні коридори, білі халати, прибори, приборчики, антени, проводочки. Мерехтіння, блимання, цокотіння. Ахкання, зойкування, прицмокування. І знову – ліжка, палати, коридори...
Тим часом із села повідомляли, що город наш знову потоптаний, воронку з-під метеорита знов розрито приїжджим вченим людом. Проб понабирали, поїхали... аналізувати.
Потроху все те вгасало і врешті зійшло нанівець. І, коли я одного ранку вистрибнув з вікна лікарні, першим трамваєм доїхав до вокзалу і першим ліпшим потягом попхався додому, цього просто ніхто не помітив. Викреслили з раціону – і все. Шкода, що знов не довелося нашого метеорита побачити, але що ж поробиш.
Яму засипав сам. Вночі. Саме сніг почав падати. Зламав дві лопати. Щойно закінчив, повернувся, щоб іти до хати, - щось у вухах як засвистить, а тоді – зовсім поряд – як гепне. Я й закляк. Дивлюся:  люди біжать, ледве не з усього села. Повертаюся. Метеорит. Це я одразу зрозумів. Здоровенна така каменюка. Кругла, гладенька, блищить. Ані сонця тобі, ані місяця, сніг іде, а воно, бач, блищить. Чи жевріє? Бо – тепло од нього. І сніг мало не на півсотні метрів розтанув навколо.
Дід казали: в одну воронку бомба двічи не влучає. Так то ж бомба, а це – метеорит. Чи їм тут медом помазано?
Полежав. Охолов трохи. Громада по домівках розбіглася. Ніч на дворі, спати хочеться, та й холодно.
Вранці прокинулися: у дворі та на городі щось гуде і галасує. Вихожу – повним-повно людей. Техніки – безліч. По метеорит приїхали.
Я – не будь дурнем – тишком-нишком. Ніби худобу пораю. А двір невеличкий. Який там у нас двір. Біля курятника набрав у кішеню піску і понасипав їм потроху в їхні баки. А нехай не зазіхають на мого метеорита. Вони – заводитись, а воно все глохне. Пішли розборки. Так дітей же хто зна скільки бігало, мо, хтось і побавився. Покинули метеорита, почали ремонти. Ніч скоро взимку надходить. Покидали все – поїхали в район ночувати.
А до ранку – метеорит випарувався. Вони туди, вони сюди. Голова прибіг. Питає: «Де метеорит? Кажи, бо зараз голови позлітають, а не тільки шапки.» Кажу: «Не знаю. У мене в дворі тихо було. Навіть собака не гавкнув. І, бачте ж,  - жодного сліду. То які до мене претензії?»
Надалі – допити, перепити, погрози. Обнишпорили все – подвір’я, сараї, город, будинок, погреби – чистісінько все. Ну, нема, то де ж йому взятися? Врешті – поїхали.
Вечір настав. Тихо-тихо. Зорі такі великі, яскраві. Морозець. Сніг рипить, та блищить під місяцем. Блакитні тіні. А місяць – повний. Круглий, здоровенний, золотавий. Став я знов біля ями метеоритної і застиг, на місяць дивлячись. Раптом бачу: задвоїлося ув очах. З одного місяця почало двоє робитися. Потроху, помалу – і стало два місяці.
Далі – відчуваю, що і зі мною щось таке саме коїться. Наче і я почав подвоюватися. І не страшно мені наче при цьому, а навпаки – цікаво, якось лоскотно і – щасливо. Таке щастя десь отут, біля серця. А тоді – під горло підходить, що аж задуха бере. Таке щастя – не сказати. Не просто  невимовне, а слів таких нема. Ну, не придумали ще люди таких слів. Бо, може дурні, може затуркані, врешті – нещасливі...
І от лишається одна частина мене на землі, серед городу власного, біля ями марсиянської. А друга – летить, лине до того подвійного місяця в небі. Легко-легко летить. Ніяких крил, ніяких там моторчиків абощо. Сама по собі. Ніби щезло оте одвічне земне тяжіння. Ніби його і не було. Зовсім. Ніколи. І чоботи мої вже мені не важкі, і куфайка, і шапка. І місяць уже ввижається не пласким, як завжди він ввижається, коли з землі на нього дивишся, а  такою кулею здоровезною. Наче тобі її з розпеченого золота відлито. Ну, як це іще пояснити... Як здоровенний розжарений гарбуз. Що то він, начебто, весь із масла вершкового... м’який і добрий...
Бо я-таки у нього увійшов. Всередину. У того вершкового гарбуза... Тобто – у той другий місяць...
Далі – нічого. Не пам’ятаю нічого. Що там всередині. І що там було зі мною.
Опам’ятався знов біля ями метеоритної... Та сама ніч, той самий сніг, той самий місяць. Один, як і завжди. Але відчуваю, що я вже не той самий. Відчуваю, що все можу. Все. Все взагалі. Здійнятися у повітря, без будь-яких зусиль, пройти крізь стіну, побачити, як у землі повзе хробак, почути, що думає мій собака...
І все знаю. Просто, як Бог. Все. Скільки курка наведе курчат весною. Чи повчили діти уроки на завтра. Як вилікувати сусідові його печінку, Скільки на землі залишилося запасів нафти, чи, приміром, залізної руди...
І все відчуваю. Як десь там у Австралії горить земля і палають живцем всі, хто не втекли: трава, дерева, кущі, птахи і оті їхні кенгуру. Як в океані живцем гниє риба від продуктів людського господарювання. Як у Африці люди з темною шкірою розпухають від голоду. Як в Америці шаленіють від грошей, у Європі – від розуму, а на Сході – у нірвані. Кого вбивають, кого гвалтують, кого кривдять, кого нагороджують, кого оспівують, кому співчувають, кому болить, кому сумно, кому радість... Все-все-все відчуваю.
І так воно оте все мене розтинає на всі боки. І роблюся я таким великим, наче увесь всесвіт – чорний та безмежний. І розумію, що нікуди мені не подітися від усього отого. Що те все – я сам. Тіло моє. Душа моя. Серце моє. Одвічно і довіку. Назавжди тобто.
І лише одного не знаю. Що то воно таке зі мною? Чи то совість моя така невгамовна? Чи мрія занадто захоплива? Чи то, може, такий Бог?  Тому його ніхто ніколи не бачив, що його у себе всередині розбудити треба? Чи хвороба зі мною через той метеорит якась особлива сталася? Чи, може... може... може... Марсияни щось таке зробили зі мною? Щеплення? Досліди?
І скоро, скоро, дуже скоро всі люди ставатимуть такі само, як я. Бо мабуть-таки це передається. Або як звістка, або як хвороба.
І не треба мені тепер їсти лимона та видиратися на дзвіницю, щоб побачити Москву. Та що там Москву – найдальший окраєць всесвіту.
І єдине, що мені тепер байдуже: а чи побачить мене Москва, чи довго шукатимуть, тягатимуть-допитуватимуть мене та відбиратимуть у мене мого метеорита. Ой, як вони Бога боятися навчені... або Небога...
А мені... навіщо мені боятися? Бог, він – всередині. Так само, як і Небог. Не тільки у мене - у кожного. Обирай і живи.