Письменник, Лис та Виноградник

Три в одному – це все роман Мирослава Дочинця

Не знаю, чи є ще на Закарпатті такий зацікавлений читач кожного нового твору Мирослава Дочинця, як автор цієї статті. Ми з Мирославом познайомилися ще в 1975 році в обласному таборі для юних художників та літераторів, де наставниками творчо обдарованої юні були незабутні Золтан Степанович Баконій та Юрій Юрійович Керекеш. Кілька років ми листувалися з Мирославом. Випало навіть гостювати у Дочинців. Не знаю, щоправда, як називається зараз та вулиця, де стоїть їхній будинок, а тоді була Пролетарською. Звідти з ним та його батьками їздили на батьківщину мого батька – в село Новоселицю на Міжгірщині по малини. А до того – що, мабуть, також символічно, - збирати малини нас двох з собою до лісу на Березнянщині якось взяв і Юрій Керекеш.

Нині можна сміливо казати, що наша юнацька малина виявилася природнім гарним засобом творчого й професійного зростання, а ще дала нам стійкий імунітет від захоплення штучним і нетривким. Щиро радію тій обставині, що виявилася провидицею тоді – переконана була, що мого приятеля Мирослава Дочинця очікує блискуче письменницьке майбутнє.

Отже, майбутнє настало. Настало ще вчора, коли Мирослав видав першу свою книжку «Гірчичне зерно», а за нею – низку інших, серед яких, звісно ж, не можна не згадати збірник нарисів «Мукачево і мукачівці» та філігранно довершену збірку новел і мініатюр «Хліб і шоколад».

Майбутнє настало й нині, коли до читача пішов його цілковито несподіваний роман «Лис у винограднику», видрукуваний щойно у київському видавництві «Ярославів вал» і презентований трохи більше тижня тому в обласній науковій універсальній бібліотеці  в Ужгороді. Наклад книжки видавництво не розголошує. Але Лілія Максименко – його головний редактор дала зрозуміти, що він буде навіть вищим, ніж у декого з дуже відомих і популярних в Україні письменників.

Майбутнього у Мирослава ще багато попереду – і в цьому також навіть і не варто сумніватися.

Та повернемося до «Лиса у винограднику». Що ж це за твір? Звісно, роман, причім класичний за побудовою і вимогами жанру. Багато персонажів, яких автор знайомить, зіштовхує в конфліктах, закохує, лікує, збагачує, годує всілякими смачними наїдками, напуває трунками, цілющими настоянками та закарпатськими винами, спонукає до відвертості і філософських розмислів, надихає до творчої праці, нараджує виявляти кмітливість і винахідливість (куди там Маслякову з його КВК!) і вражати під дих того, хто забув, що під Богом ходить. Письменник навіть завдає поранень своїм героям та дозволяє їм природньо, своєю смертю помирати. Проте не вбиває жодного. І це, на мою думку, є мірилом життєствердної ціни Дочинцевого роману.

Зізнаюся: ще не прочитавши роману, але вчувши про нього чимало відгуків, дожидала книжку в полохливих сумнівах. А чи вдався твір Мирославові? Прочитала ж на одному подиху – й з полегшенням порадила одразу ж братися до читання усім своїм рідним. Чому? Бо книжка додає такого оптимізму і бажання не нидіти в сутінковому закуті, що, навіть пишучи ці рядки, ледве змушую себе це робити – кортить взятися за лопату, копачку, перекопати грядку під вікном, розтормошити маму, батька, чоловіка, сестру, дітей, щоб уже давати лад родинному дарабу, зрештою, - бодай вискочити на сусіднього горба, щоб згори подивитися на своє місто і послухати, як по-весняному пробивається трава, як підхоплюють її з лона рідної землі чіпкі промені невтомного сонця-акушера.

В жодному разі не переповідатиму сюжету роману. Сюжет, у даному випадку, – ніщо в порівнянні з ідейною настроєвістю книги. Головний герой – це і Аль Капоне, і Олекса Довбуш, і Дєточкін, і закоханий їжачок на вранішній набережній Латориці, вкритій туманом, - в одній особі. А щодо автора, то він вже знає, що йому мною відведено триєдину сутність – він у цьому творі і Письменник, і Лис, і Виноградник в одній іпостасі.

Такі мої складноконструктивні враження аж ніяк не означають, що роман заважкий для сприйняття читачем, який просто хоче розважитися легкою прозою. Це твір, який із задоволенням читатиме кожен, хто вміє читати. Можна просто стежити за стрімким сюжетом, як це ми робимо, читаючи Жоржа Сіменона чи Юліана Семьонова. А можна шукати підтекст – як у вишуканих сучасних та середньовічних японських авторів. Можна піддатися поетичній магії крупних планів, як у Довженковому кіно. А можна в нічній самоті вдихати музику Давидових пісень кохання. Можна вдосвіта, поки всі сплять, ловити щедру філософічну прозірливість з Діогенової бочки. А можна по-жіночому захопитися і, прочитавши гарний кулінарний рецепт з книжки, взятися до ворожіння над тортом «Дунайські хвилі».

І ось на цій хвилі завершу розповідь про книжку з переконанням, що «Дунайські хвилі» спробувати на смак вдасться не тільки мені.