Виктор Меркушев Мы наш, мы новый мир построим...

«Ми наш, ми світ новий збудуєм ...»

 Звісно, мав рацію архітектор І. Жолтовський, який уважав завданням зодчих не звичайну організацію простору, але й організацію людської психіки. Та правильно, мабуть, і те, що здатність утілити в життя ті чи інші ідеї багато в чім залежить від громадських настроїв, так само як і власне їх змісту. Втомлене від езотеричних концепцій і містики межі XIX-XX століть, суспільство хитнулося в інший бік щодо очікуваних переваг, усе більше тяжіючи до ясності й простоти. За версією мистецтвознавця С. Хан-Магомедова, найзначніший інтерес у такій ситуації становлять «позавчорашні» цінності, і десяті роки минули під знаком пошуку стилю. А вже до середини двадцятих повсюдно утвердився функціоналізм, за яким у Росії закріпився більш зрозумілий термін - конструктивізм.

І. Фомін, який хоч і не був прихильником цього напрямку, та все ж зазнав впливу конструктивізму, писав: «Архітектура наша повинна бути позбавлена зніженості, розкоші, містики і романтизму. Стиль наш має бути простим, здоровим, з суворими, чіткими лаконічними формами, але заразом бадьорим, яскравим і життєрадісним». Якою мірою конструктивізм спирався на попередній досвід? Адже, якщо взяти на віру твердження Хан-Магомедова, то стиль, що прийшов на зміну модерну, повинен бути принаймні споріднений з класицизмом. Але час неокласики настане пізніше - до середини тридцятих, а поки ж усеохопно домінували раціоналістичні принципи побудови архітектурних форм.
Та й чи могло бути інакше?

У суспільній свідомості двадцятих років переважали зовсім інші цінності, ніж десятиріччя до того. Поряд з цим, неабиякого значення і впливу починає набувати наука і матеріалістичний світогляд. Навряд чи такий зміст здатний був знайти втілення в іншій формі.

Але навіть цей, безумовно, інтернаціональний стиль вирізнявся власною місцевою специфікою. Ленінградський варіант мав відмінності, що враховували ландшафт і довкілля, а також природно-кліматичні особливості, що, наприклад, виключало тотальне скління фасадів.
Час цілковито незбагненно відбивається в архітектурних формах, кажучи комп'ютерною мовою, прописується в реєстрі. Конструктивістські будови наскрізь пронизані передбаченням великого майбутнього, чогось великого, світлого, досі нечуваного. Незважаючи на зовнішню пересічність, вони все ж допускали можливість образного прочитання, особливо, якщо брати до уваги період їх створення. Як для них, так і для епохи, що їх породила, характерна певна двоякість: з одного боку - спрямованість у майбутнє, безумовна наявність нового, незвичного, з іншого - присутність відвертої архаїки, форм, стилістично співставних зі старожитностями далекого минулого.

Зміна статусу міста посприяла збереженню багатьох пам'яток від зникнення та руйнування - дбайливе ставлення до культурної спадщини досі явище доволі рідкісне. Брак коштів і ресурсів став потужним чинником у збереженні історичного середовища. На додачу, особняки і палаци, а також будинки, які можна віднести до колишньої «полкової канцелярії» (А. Бенуа), були дуже потрібні класові-переможцю. В них на повні оберти йшла комунізація, ставилися і ламалися перестінки, знищувалися каміни, розбиралися вітражі. Будинки зводили тільки для нової еліти, наприклад, такі, як дім політкаторжан поряд з Троїцькою площею або житловий будинок Ленради на Карпівці. Але переважно радянські керівники мешкали в готелях в умовах, подібних до умов нового побуту, який стверджувався повсюдно. Будинки ці не мали приватних відокремлених зон, разом з кухнями чи підсобками, і були створені винятково для життя комуни.

Не можна стверджувати, що завдання «створити новий організм - будинок, який формує нові виробничо-побутові взаємовідносини трудівників, втілює ідею колективізму» було спущено владою згори. Достатньо переглянути журнали і газети тих років, де тривала відкрита полеміка з читачами, щоб зрозуміти: теми щодо нових форм комунікації, організації відпочинку трудящих, завдання звільнення жінок від вимушеної громадської пасивності перебували в центрі суспільного інтересу. Архітектори-конструктивісти першими визначили мірилом цінності людину та її вигоди. Згодом, через десятиліття, за таким принципом, але вже без максималістських устремлінь і радикалізму першопрохідців, були забудовані всі міські околиці.

Цей історичний період можна порівняти з дитинством людства, але не в біологічному, а в соціальному сенсі, коли людина знайшла потребу зводити навколо себе світ за своїми законами, почасти такими, що суперечать природним витокам. І цей світ, що ледь позначив свої контури і був сповнений внутрішніх конфліктів, обрушився, тягнучи за собою споруди зі скла, фанери та решти бліц-матеріалів, що необмежено використовувалися проектувальниками в ті роки. І як би не намагалися нині нав"язати погляд про тогочасне важке і безпритульне дитинство, воно всякчас дражнитиме нас своєю пустотливою і щасливою посмішкою, вабитиме надіями, мріями і вірою в те, що і на землі можна збудувати Місто Сонця.

Оригинал на странице - http://www.proza.ru/2007/09/17/62