Зустрiч

Пам`яті Леоніда Петровича Безклубого

    Весна повільно захоплювала кладовище. Так само робив і вечір, але, усвідомлюючи свою швидкоплинність, не противився теплим подихам нової пори. Він знав, що завтра Сонце має винести з-за хмар свою радість і пролити її на холодні могили.
    Знав це і я, блукаючи ледве помітною тінню між кам`яними козацькими хрестами й залізними слідами сучасності. Проходив і там, де ще залишилось місце для останнього притулку чиїхось тіл…
     Вже два роки ділив я родючу чорноморську землю з іншими небіжчиками. Вже дві зими ковдрою для мене слугував пухнастий сніг, що ніколи чомусь не оминав тієї дивної кам`яної брили, на якій було висічене моє ім`я. Біля неї гралися, бавилися у сп`янінні квітневою наснагою весняні вітерці, хоча іноді й доносили вони важкі запахи близького звалища… Літні розмови з Сонцем, зоряні ночі південного неба та осінні зливи навіювали цілі припливи спогадів – про численні життя, що промайнули перед очима душі неспинним потоком часу, який іноді, втім, мені вдавалося вгамовувати.
     О, скільки я знав і скільки вмів за життя, скільки очей відкрили мої слова і перекази моїх предків! Та й продовжують відкривати, бо кам`яна брила час від часу бачить зовсім нові обличчя, на яких ясно читається натхненний пошук мудрості, а серця б`ють у такт з Серцем рідної землі. Мабуть, саме через це я не пішов далі у вічній мандрівці, а залишився тут, прийняв на себе роль хоронителя кургану. Це звичаєва честь – спостерігати, як достигають плоди твого життя, втілюються у дії нащадків, розквітають барвами посеред страшної епохи.
     Весна і вечір наступали нога в ногу, аж раптом з`явився він. Я одразу впізнав цього хлопця – він не раз говорив із курганом, з насолодою куштуючи шепіт вітру. Приходив він із дівчиною, такою ж затятою шукачкою ключів від секретів Вічності. Знаю, що з ними трапилося потім… А він шукав мене кожної нової пори року, не здогадуючись, що я йду за його лівим плечем, вивчаючи, посміхаючись. Це не були зловмисні підстави чи боротьба поколінь, я просто давав випробування, а він їх долав, як міг.
     Цього разу я дав йому знайти себе, вивів стежку під ногами хлопця до рідної кам`яної брили, щоб міркуваннями своїми він потішив затхлі могильні плити. Плити ж ці разом заговорили, перешіптуючись за допомогою вітру, десь відчайдушно лаяли собаки, а ми стояли один напроти одного і мовчали. Мовчання наше не було схоже на те, що буває при замиренні двох роздратованих людей, воно було повним і пустим одночасно, за ним ховалося знання каменів цього берегового узгір`я, за ним ховалося невимовне. Мені треба було сказати усього лише одне слово (звідки воно взялося я й сам не знаю, хай хлопець не думає, що ми всемогутні), а всі знайомі звуки мовлення наче щезли з моєї старезної пам`яті. Я озирнувся на брилу, на напис, що вкарбований прадавньою мовою, і, нарешті, розімкнув неіснуючі уста: «Відай!»
     Хлопець почув, постояв ще якийсь час, вклонився і пішов геть, до кургану, який сірів неподалік сумним та самотнім похиленим хрестом.
     Понад селом несміло запалювались ліхтарі, між якими свавільно осідав вечірній присмерк. А я посміхався, бо знав: завтра буде Сонце!

02.03.2010.