Вiршi Олександра Лозикова

Над ланами, над степами, над озерами,
За горами, за лісами, за кордонами,
Живемо родинами, - не селами,
Кожний зі своїма забобонами.
А коли вже заспіває хто про доленьку,
Все село прокинеться й підспівує,
Над степами, над горами, над кордонами
І єднає нас та пісня і підтримує.
***
Жовтим запалали ясени, червоним
Запалали клени, барвами веселки
Сяють на калині ягід грона,
Палахтять долини каганцями спеки.
Вересень на дворі, звідки ж такі барви,
Яблука в садочку не почервоніли,
Вепрі в оцю пору граються з дубами,
Може чимось небо люди прогнівили?
На пожовкле листя падає червоне,
На червоне листя падає руде.
Ходять над ланами чорні гайворони,
А на серці думка: щось воно буде!
***
Подумки ми буваємо святими,
Не був я ані грішним, ні святим,
Не сонцем над хлібами золотими,
Не вітром над ланами молодим.
Якщо повинен, тільки перед нею,
Донецькою батьківською землею,
Я повсякденно в мріях з нею був,
Ні цятки її долі не забув.
Донеччина – полиск вогню в імлі,
Я й сам не знаю, як тебе кохаю,
Я полум’ям бурхливим полихаю
Сірковий подих вчувши на Землі.
***
Віддалася жінка в кущах при дорозі,
Впала з пилу з жару на вогке гілля.
Можна написати про кохання в прозі,
Якщо на кохання глянути здаля.
Тільки ми кохалися з нею очі в очі,
Наче у Жар-птиці билися крила:
Я тебе в обіймах, любий, залоскочу,
Я з тобою в купі тому, що лягла.
Біле моє диво, з карими очима,
Вкутане волоссям чорного крила,
Віддалася жінка, бо була причина,
Бо сама не знала, що вона була.
Довго ми лежали, дивлячись у небо,
Очі в очі з богом, а рука в руці,
Все по добрій волі, коли є потреба,
Поки ми не кволі, поки не мерці.
Ми не жартували, впали з пилу, з жару,
До облуди побуту ми не дотягли,
Так ми цілувалися ніччю під Стожарами,
Що забули де ми, і коли лягли.
Де ти моя лада, де моя порада,
Кароока жінка на вогкім гіллі,
Скільки б я відтоді на гілля не падав...
Ти була єдиною на святій Землі

***
Не кожна людина спроможна
Найти своє місце в житті.
Тим хлопцям, що сплять під горожею,
У світі їм нікуди йти.
Назви волоцюгами, хвойдами,
По духу вони не такі,
Я бачив людей отих гордими,
Спрямованими у віки.
Сьогодні пом’яті, не голені,
Ще й тхне від них прілим сміттям.
А тому вони обездолені,

***
Озерцем під глицями смереки
Твоє око блимає вночі,
Посмішка розціплює щелепи:
- Помовчи, - шепочеш, - помовчи!
Я мовчу. Яглицями багаття
Грає, наче світлом струмина.
Ти ще молодиця плискувата,
Мої скроні вкрила сивина.
Зірка волохата, наче шершень,
На долоню падає мою.
Якщо зірка щось мені набреше,
Ляпасів я зірці надаю.
Ухнув сич, аж серце захололо.
А тобі байдуже, налякати
Гідну жінку може тільки слово,
Та й його ще треба пошукати.
***
Жив я не так, як хотілося.
Жити інакше не зміг.
Рідна Макіївко, змилуйся,
Сина пусти на поріг.
Не за крицевими гратами,
Не у бідноті живу.
Прийду до рідної хати,
Хату нерідну позву.
Тяму не маю, як з’їхати,
Бігти не знаю куди.
В Леті від криги до криги
Чорна безодня води.

«Далекосхідна хвиля» №1.
lozikov@gmail.com
На світлині: Олександр Лозиков читає свої поезії.

*http://kobza.com.ua/content/view/2843/100/