Трипiльський свiтанок

Прокидаєшся в неділю вранці рано… Як в тій пісні… Час світанку, можливо десь п’ята година. Певно сонечко тіло твоє підіймає. Всі ще сплять.

Виходжу з намету з мрією про ароматний чай та озираюся навсібіч. Не враховуючи похідні та ярмаркові намети, бачиш навколо прадавні та мальовничі трипільські пагорби.

Йдеш по стежині до кінця аж до схилу, ніби як урвище, а там бачиш велику сильну річку – Дніпро… І ніби ж так близько, рукою торкнути ніби можна, а насправді, до неї хвилин зо тридцять мінімум ходу.

Небо вранці таке чистеньке, в повітрі хмільний аромат духмяних трав. Стоячи на схилах, відчуваєш весь той зв’язок з давниною, з Родом. Річ тут і не в тім, що на Трипільському Колі проходять всілякі українські забави, не в оточенні, хоча і це дуже велику роль відіграє. Так сильно там мені відчувався зв’язок з рідною землею, не дарма символ цьогорічного Трипільського Кола – Земля. Це та ситуація, той момент, ніби, як за велінням богів прадавня сила з’являється в певному місці та в певний час. Щоби явити чудо, знак…

Знак… потім був знак… знайшовши місце, де мені зробили гарячого чаю, я верталась до місця розгортання нашого наметика. Аж ось я вирішила придивитись до тієї такої трохи степової частини пагорба, і саме в цей момент побачила чудо [:)]

Чудесним знаком був лелека. Ви навіть не уявляєте, як давно я не бачила лелек. Стоїть такий самітній серед поля і споглядає навкруги. Потім бере і повертає свою голівоньку до мене. Дивимось в вічі немов. В цей момент, ніби низ-послане з небес розуміння, що все буде добре, що буде щастя. Згадую дитинство і як розказує мені бабуся, що лелеки дуже, дуже подібні до людей. Тужать, радіють як і ми.

Для наших пращурів лелека (бузько) завжди був птахом святим, ще з часів тієї самої трипільської культури, лелека символізував любов до рідної землі, як символ богині, він ніс щастя та любов. Ми ж бо з дитинства пам’ятаємо, що куди прилетить лелека, там щастю бути. Не дарма „лелека” подібно до звучання імен соняшних богів: Лель, Леля. Вони ж якраз боги злюбу та кохання.

Споглянули ми з лелекою один на одного, отримала я своє особистісне чудо та пішла стежиною далі, з усвідомленням, що все буде так, як треба. А зверху світило прадавнє сонце, в волоссі бігав рідний вітер і десь вже починали співатись українські пісні.

Ось таке воно Трипілля.