Михаил Коцюбинский. Биография

                К о р о т к а - с п р а в к а:
================================
Джерело: Вiкiпедiя.

================================

Миха;йло Миха;йлович Коцюби;нський (*5 вересня (17 вересня) 1864, Вінниця — †12 квітня (25 квітня) 1913) — український письменник, громадський діяч, голова Просвіти в Чернігові, один з організаторів Братства Тарасівців.




                Б i о г р а ф i я


Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, був доброю, чесною і працьовитою людиною, але мав нестримну, запальну вдачу, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.

Мабуть, не від добра Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875 — 1876), де він був дуже старанним учнем.

Потім — навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 р. М. Коцюбинський поїхав до Кам'янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. У 1881 р. родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (у 1886 році) помер батько. Відповідальність за досить велику родину (8 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886—1889 рр. він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а у 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

У 1892—1896 рр. М. Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролися з шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики М. Коцюбинського. Згодом (у 1898 році) Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Спочатку займав посаду діловода при земській управі, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 р. влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911 р. В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом М. Коцюбинський почав мандрувати. Він об'їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися. Бажаючи краще змалювати образ батька, Ірина Коцюбинська використовує не тільки власні спостереження, картини його родинного, громадського і творчого життя, а й розповіді рідних, близьких, уривки з творів письменника, листування, давно забуті спогади його сучасників, які були опубліковані давно чи зовсім не оприлюднювалися, а також матеріали жандармських управлінь та інші архівні матеріали, що зберігалися у Москві, Києві, Чернігові, Вінниці, Одесі, Харкові, Житомирі, Криму тощо.

В іншому аспекті розповідає про видатного чарівника українського слова Леонід Смілянський у повісті «Михайло Коцюбинський» (К.: Молодь, 1968.- 157 с.). Визначний письменник постає перед читачем в усій своїй духовній і творчій величі. Автору вдалося підкреслити незвичайний талант М. Коцюбинського, його людяність, інтелігентність, народність, безмежну закоханість у свій рідний край. У цій повісті, як будь-якому художньому творі, є місце домислу. З надією відпочити, покращити здоров'я М. Коцюбинський залишає Чернігів і оселяється у порожньому сільському будинку доброго знайомого, далеко від гамірних шляхів та трактів. Його оточує рідна багатобарвна природа, яку він так любив і так уміло відтворював майстерним письменницьким словом. Та спокій і відпочинок невдовзі були порушені приїздом Бориса Дмитровича Грінченка, фольклориста, етнографа, літератора. Було в житті таке, на чому схрещували мечі «ці знаменитості». Їхнім суперечкам було принаймні п'ятнадцять років. Не обійшлося без дискусії й цього разу. А в результаті — знову дало про себе знати хворе серце. Відчував втому, а ще так багато хотілось зробити, пережити, пропустити через душу і не зламатись!

Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще «… сестри. І знову в уяві постає прибита своїм горем Лідія, занурена в себе, в свою тяжку муку. І Ольга — за тюремними ґратами…». До того ж — постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної (1880—1973), молодшої за нього на 16 років (понад 300 листів Коцюбинського до Аплаксіної видано 1938 р. Інститутом української літератури АН УРСР; видання рясніло купюрами морального й політичного характеру. Так, викреслено всі згадки про людей, що на той час вважалися ворогами СРСР). Щоденні зустрічі як радували, так і пригнічували. Вихід був один — розлука, адже ж у нього сім'я, діти… У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину.

І серед цих нелегких щоденних турбот — робота. Важка, бажана і така потрібна людям. Уже давно зрів план відтворити свої глибокі та суперечливі враження від подорожі Прикарпаттям: Гуцульщина назавжди лишила у його пам'яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки і пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився ще від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою… Десь приблизно так народжувався задум напоєного пахощами поезії, народними легендами осяяної сонячною красою Гуцулії неперевершеного твору «Тіні забутих предків». За його сюжетом геніальний художник Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.

1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М. Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.

Час відлічував останні дні полум'яного життя. У лікарні М. Коцюбинський дізнається про смерть найкращого друга, композитора М. В. Лисенка (про їхню дружбу докладно розповідає Н. Шурова у книжці «Я весь був, як пісня»). Звістка про те, що десь у селі від голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув талант, співець горя і селянських гірких сліз Архип Тесленко, мучиться хворобою Іван Франко, а у південних краях гине, не в силі перемогти недугу, трагічне серце мужньої Лесі Українки глибоко його вразила…

Навесні 1913 р. М. Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.


                Т в о р ч и й - ш л я х

Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.

Знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.
 
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891 р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця (бухгалтера цукрозаводу) з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий письменник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці «Хо» (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість «Для загального добра» була надрукована в перекладі російською мовою у журналі «Жизнь» (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». На початку 1898 р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.

Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У «Лялечці» Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — «На крилах пісні» (1895) і «Дорогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми «Цвіту яблуні» Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр «З глибини», поезія в прозі «Пам'ять душі», незавершений твір «Павутиння», новели «Intermezzo» і «Сон»). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903 р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata morgana» (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910 р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 р. стає соціально-психологічна новела.

У 1906 — 1912 рр. крім другої частини «Fata morgana» М. Коцюбинський створює новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911).

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».

Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912 р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського буття.

Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.



Т в о р и:

    * Intermezzo
    * Fata Morgana
    * Pack-storm
    * В дорозі
    * Для загального добра
    * Дорогою ціною
    * Коні не винні
    * Нюренберзьке яйце
    * Подарунок на іменіни
    * Ранок у лісі
    * Сім'я Равлюків
    * Сон
    * Тіні забутих предків
    * Харитя
    * Ялинка
    * Сміх
    * Цвіт яблуні


В - к i н о:

Життю письменника присвячено стрічку «Родина Коцюбинських» (1970, його образ відтворив О.Гай) Т.Левчука. За мотивами творів письменника зняли фільми: «Навздогін за долею» (1927) М.Терещенка, «Фата моргана» (1937) Б.Тягна, «Кривавий світанок» (1956) О.Швачка, «Пекоптьор!» (1956) В.Карасьова, «Коні не винні» (1956) С.Комара, «Дорогою ціною» (1957) М.Донського, «Тіні забутих предків» (1964) С.Параджанова, «Тіні забутих предків» Ю.Суярка (1990, відео), «Подарунок на іменини» (1991) Л.Осики, «Тіні забутих предків» (1990) К.Костюкова. М.Коцюбинського показано у фільмі «Правда» (1957, його зіграв В.Черняк) та в науково-популярній стрічці «Михайло Коцюбинський» (1958).


================================
================================

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864-1913) - видатний український письменник

Літературні виступи дали можливість українському письменникові зв’язатися з деякими діячами національно-культурного руху (М. Комаровим та ін); останні і допомогли йому влаштуватися на службу. З 1892-1897 Коцюбинський працює в комісії з боротьби з філоксерою, спочатку в Бессарабії, а потім в Криму. Займаючись у цей період літературою, він одночасно приймає участь у нелегальній націоналістично-культурницькій організації (так зв. «Братство Тарасівців»), яка не виявила себе ні громадською активністю, ні чіткістю платформи і незабаром розвалилася. У ідеалізованому вигляді завдання цього братства представлені у казці Коцюбинського «Хо».

Залишивши через хворобу філоксерну комісію, Михайло Коцюбинський переходить на газетну роботу в якості керівника контори видавництва і відповідального літературного співробітника газети «Волинь» (у Житомирі). Безпринципна і матеріально незабезпечена провінційна газета не задовольняє Коцюбинського, він скоро її покидає і переїжджає на постійне проживання до Чернігова, де насилу отримує місце статистика в губернській земській управі. Там він і служить майже до самої своєї смерті.

У суспільно-політичному житті Коцюбинський безпосередньо активно себе не проявляв, якщо не вважати його діяльності в якості голови в Чернігівській філії просвітнього товариства «Просвіта». Зате він активно проявив себе на літературному фронті як борець зі старими сентиментально-етнографічними традиціями в українській белетристиці.

Михайло Коцюбинський – народник-реаліст на початку своєї творчості, згодом – носій нового напряму в українській літературі - імпресіонізму. Такий перехід обумовлюється тим очікувано-пасивним, – «споглядальним» положенням, в якому опинилася дрібнобуржуазна інтелігенція, що зазнала краху у своїх націоналістично-народних надіях і ідеалах, у зв’язку з швидким зростанням капіталізму. Нові співвідношення сил у класовій боротьбі призвели до розшарування в самій дрібнобуржуазної інтелігенції, яка в боротьбі двох основних сил грала дуже двоїсту і притому не керівну роль. Ці умови відкрили шлях для нових літературних впливів на Коцюбинського західно-європейської та російської літератур (Гі де Мопассан, скандінавци, Чехов, почасти Андрєєв та ін.) В опублікованому недавно листі до найвидатніших письменників, підписаному також його приятелем, письменником М. Чернявським, з яким Михайло Коцюбинський спільно видавав літературний альманах, він підкреслює, що настав час покінчити з обмеженістю і провінційної тематикою української літератури, з описом сільського побуту, взагалі села ; що українському письменникові необхідно взятися за обробку тем філософських, соціальних, психологічних, історичних і т. д.

Втомлива служба, яка була майже єдиним засобом для існування письменника (літературні гонорари його були надзвичайно мізерні), надірвала і без того слабке здоров’я Коцюбинського: він дуже часто хворів. Для лікування і відпочинку йому доводилося подорожувати по Європі (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія); в останні роки перед смертю він лікувався на острові Кіпр, де подружився з Максимом Горьким. Служба і хвороба завадили літературній плодючості Коцюбинського. Тільки в 1911 українське Товариство допомоги українській літературі, науці і мистецтву призначили письменникові двохтисячну річну стипендію, зобов’язавши його залишити службу. Але тяжка хвороба привела письменника до передчасної смерті, не давши йому закінчити ряд розпочатих творів.

Творчість видатного українського письменника Михайла Коцюбинського розділяється на два періоди: перший охоплює повісті і розповіді 90-х рр.., Коли Коцюбинський писав у народному дусі та реалістичному стилі, і другий – від 90-х рр.. до смерті, коли письменник виявив себе великим майстром-імпресіоністом і написав більшість своїх творів. Між цими двома періодами був, зрозуміло, «перехідний» етап, але виділяти його не доводиться. До творів першого періоду відносяться: повість «На віру», оповідання «П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Хо», «Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма» та ін, а також кілька оповідань для дітей («Харитя», «Маленький грішнік» та ін.) Селянин, його побут, морально-етичний і культурний рівень, з одного боку, і завдання національної інтелігенції по відношенню до народу, способи і невдачі дозволу цих завдань – з іншого – ось основна тематика першого періоду.

Нескладний сюжет, реалістично-розповідний, проста розповідь все більш і більш художньо вдосконалюється, мова стає барвистою, мелодічною. Ці якості він культивував під впливом таких українських письменників, як Нечуй-Левицкий, Панас Мирний. Правда, вже з самого початку у Коцюбинського виявляється подекуди характерна для другого періоду творчості манера імпресіоністського листа: зображення природи і більш глибоких психологічних переживань персонажів, зокрема стану безвиході (напр. Олександра у повісті «На віру», Семен Ворон в оповіданні « Ціпов’яз »і особливо Тихович в оповіданні« Для загального добра »).

Стоячи на точці зору народного положення, що кожен селянин селянинові брат, Коцюбинський в той же час помічає і економічну нерівність і взаємну ворожнечу між селянами. Він намагається художньо розкрити в оповіданні генезис цього явища. Доля цього українського письменника зіштовхує в одній сім’ї два протилежні начала селянського життя: батько, колись жив при панському дворі і заразився панською зневагою до мужика і , передає ці свої звички одному з синів – Романа. Останній, закінчивши російську школу, своєкорисливо користувався своїми знаннями. Їм протиставляється мати, колишня кріпачка, яка зберегла почуття ненависті до панів і любов до рідного, національного, до справедливості. Вона прищеплює ці якості молодшому з синів – Семенові. Різне виховання призводить до того, що Роман стає згодом багатієм, а Семен – наймитом зі схильностями до громадської діяльності і до шукань «правди-справедливості». Які ж передумови соціальних шукань Семена? По-перше, несправедливий розподіл землі, що викликав крайню потребу селянства, по-друге, віра у справедливість царя, по-третє, боязнь братнього кровопролиття, тобто революції, в якій може загинути «справедливість». Все це штовхає допитливого наймита звернутися до царя з петицією про землю, про справедливість. У відповідь він отримує від пристава кілька кривавих ляпасів. Ще раніше брат Роман підпалює хату й хліб Семена і за борги відбирає у нього землю. Семен таким чином втрачає віру в царя, а також і брата; його осягає повне розчарування. Коцюбинський не розділяє віри свого героя в царя, але у нього, як і у Семена, – боязнь революції і віра в «правду-справедливість». Крім того у нього є те, чого немає у Семена, – віра в єдину силу, яка могла б допомогти українському селянинові, у молоду народолюбческую українську «національну» інтелігенцію.

Письменника захоплювало внутрішнє психологічне роздвоєння, що визначає поведінку персонажів, і в етюді «Цвіт яблоні» [1902] він аналізує почуття і настрої письменника біля ліжка його вмираючої єдиної дочки. З одного боку, він охоплений почуттям жалю, жахом від свідомості неминучої смерті коханої дочки, а з іншого, він відчуває в собі підсвідомий процес – прагнення всі дрібниці фіксувати в пам’яті, мимоволі мислити образами, фантазувати, спостерігати вмираючу дочку з естетичної точки зору письменника, а не очима вбитого горем батька. І в лірично-драматичному монолозі, сплетений із цих психологічних протиріч, Коцюбинський показує специфічність переживань письменника-батька, який знаходить заспокоєння лише у спогляданні картини ранкової природи і зокрема кольору яблуні. Тут і в інших творах Коцюбинського отримав своєрідне віддзеркалення філософського погляду Л. Фейєрбаха на природу як універсальне джерело зцілення заблукав в суперечностях людської думки. У самій фігурі зображеного письменника не важко побачити художника-імпресіоніста, а ще конкретніше – самого автора.

Насувається революція 1905, сильне загострення класової боротьби в місті і на селі (особливо сильний селянський рух на Україні в 1902 і під час революції 1905-1906) викликали у письменника яскравий відгук, який свідчить про те, що Михайло Коцюбинський у цій боротьбі цілком став на бік революції . Він пише одне з великих своїх творів, неперевершений у літературі художній документ про революцію на селі – повість у селянських революційних настроях «Fata morgana» (перша частина написана в 1903, друга закінчена лише в 1910, передбачалася і третя частина, але передчасна смерть не дала письменникові цього здійснити).

                Т в о р ч и й - ш л я х
=============================
http://www.abc-people.com/data/kocyubinskiy-m/bio.htm
=============================

 

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П'ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам'ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

 У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.
У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”.

Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.
Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.