За крок

За крок
До ілюзорної землі,
За строк,
Що я провів на кораблі,
Я знав,
Що ні в човні не допливу,
Ні вплав,
Ні уві сні, ні наяву
(Бик Олексій)
Все сталось  як і мало бути, і ця гнітюча передбачуваність давила ще більше. Я давно загубив себе і тримався лиш за соломинку надії яка зв’язувала мене в тим примарним Я якого я знав  з яким прожив всі ці роки,  такого близького і такого чужого Я. Але тепер коли я все-таки наважився його відпустити стало зовсім порожньо, це як безодня в яку ти не тільки дивився, а в якій намагався знайти відповіді на питання яким ніколи не буде кінця і яка дивилася уже на тебе, всевидячим конюктивітним  оком.
І я відпустив,  вже…..Його, адже все має свій початок і свій кінець, а кінець свого Я, я старанно відтягував, як муки паралітика, якого як овоча тримають на апараті життєзабезпечення, марно надіючись на його одужання,  чи для того щоб самому плавненько змиритися з думкою  що його вже нема. Але час прийшов...І тягнути було уже  нікуди.
Я старанно вигадував ритуал  для його поховання, але як можна поховати те чого нема….. те що пішло в час незнаними шляхами і можливо десь уже знайшло свое Я. Отже закинувши всю снобіську ритуальність я просто  відпустив Його.