Острiв Самотностi

Хвилини гучно збігають одна за одною. Час йде не швидше стрілки на моєму годиннику. Я бездумно дивлюся на холодний місяць за вікном і навіть не вмикаю світла. Байдужість.

Іноді мій блукаючий погляд зупиняється на дверях, ніби чекаючи, що вони от-от розчиняться. Насправді ж я знаю, що в них ніколи не увійде той, кого я так дожидаюся. Приреченість.

Якась жіночка, посміхаючись білозубою посмішкою з екрана телевізора, розповідає щось, мабуть, вельми цікаве, але я навіть не чую її. Той, інший світ зараз так далеко – аж за дверима моєї кімнати.

Занадто гаряча чашка кави, вже п’ята чи шоста, обпікає мені пальці, та я не помічаю цього. Я вглядаюся в чорнильну рідину, ніби намагаючись знайти відповіді на усі свої питання.

І я рахую хвилини, немов зірки на небі, і рахуватиму їх аж до ранку. А тоді прочиню двері цієї кімнати, заштовхнувши власне безсоння у найглибші куточки свідомості, щоб ніхто й ніколи не дізнався, хто ж так і не розділив зі мною мій острів самотності.