Виктор Меркушев Забытый Петербург

Забутий Петербург

 Є в художника Шиллінговского цікавий графічний цикл: «Петербург. Руїни і Відродження». Місто, важко впізнаване, майже незнайоме, яке пережило війну і соціальну революцію - місто на рубежі нової епохи. Руїни часто сприймалися художниками і архітекторами різних епох як певний романтичний символ. У Шиллінговского цей зміст не настільки очевидний; незважаючи на назву, образи майбутнього невловимі, а якщо й присутні, то лише небо і якась особлива ранкова прозорість вказують на можливість змін і подальшого відродження.

Минуле, на відміну від сьогодення, не може сприйматися з документальною точністю: покликаючись до минулого часу, ми завжди маємо справу лише з тим чи іншим його трактуванням, яке залежить від системи цінностей, особистого досвіду і світогляду людини, що відкрила ту чи іншу його сторінку.

Події минувшини не можуть обійтися без внутрішнього коментаря: їх причинно-наслідкові зв'язки вже визначені, всьому, що відбулося, дана моральна оцінка, стереотипи сприйняття сформувалися і надані. Згаданий графічний цикл можна розглядати як реакцію художньої свідомості на неминучі зміни культурно-історичного ландшафту - свідчення очевидця сучасного йому міського середовища, яке втрачає одні смисли, і набуває інших. Лише цей досвід і дозволяє скоригувати наше уявлення про загублене, те, що відійшло, позбулося  значення, яке воно мало для сучасників.

Таке осмислення за допомогою художнього образу дає можливість приміряти на себе досвід чужого життя, зробивши його своїм. Для міста, на яке нашаровується інший історичний пласт, це єдина можливість вціліти. Що сьогоднішньому городянину промовляють, приміром, кам'яні та чавунні статуї обабіч проїзних арок, почасти схожі на ідолів половецьких степів? А раніше вони виконували приблизно ті ж функції, яка нині покладаються на «лежачих поліцейських», - захищали стіни будинків від транспортних засобів, яким кортіло не вписатися у відведений простір. Або що кажуть городянам дивні споруди на дахах будівель, які чимось нагадують оглядові вежі. Колись ці башточки увінчував позолочений купол із хрестом, і це було частиною домових церков, яких існувало аж ніяк не менше, ніж парафій.

У кожної епохи своє місто, воно трансформується не тільки зовні, але багато в чому зазнає змін його природа і його метафізика. Кожен петербуржець, якому випало жити ще в Ленінграді, може це підтвердити. Особливо це впадає у вічі, коли місто набуває іншого вигляду, зберігаючи при цьому елементи старого.

А старе місто вабить саме своїми втратами, напівпрочитанням, марністю тих складових, що були колись утилітарними частинами нині загубленого цілого, а сьогодні надають міському центру романтичного звучання.

Взагалі романтичне сприйняття припускає внутрішню добудову маловивченого об'єкту з поміччю верхнього регістру нашої душі. Повнота інформації нерідко вбиває подібний стан, залишаючи єдину можливість для незгодних: зростання й поглиблення обширів пізнання.

Усе це й про місто. Неможливо жити в ньому і ставиться до нього нейтрально; чи то пак можна, але цим - позбавляти себе повноти буття. Значно краще - свідомо підтримувати інтерес до міського довкілля, міської історії, всякчас піднімаючи інтелектуальну рейку такого зацікавлення, аби не позбавляти себе задоволення відчувати зачарування таємницею.

Слід зауважити, що досі не існує визначеної думки щодо того, яким чином правильно здійснювати неминучі зміни у міському середовищі, в Москві віднедавна склалася практика розбирання архітектурних пам'яток і зведення на їх місці схожих об'єктів; в нашому місті ще з 80-х років нове будівництво проводилося з урахуванням стилістичних особливостей оточення, архітектори прагнули тактовно вписатися в існуючу забудову, однак тепер, напевно, цього дотримуватимуться не настільки суворо, достатньо поглянути на реконструкцію, що втілюється в районі площі Повстання.

Роззираючи старі світлини, можна спіймати себе на думці, що відчуття часу не так різко впадає в очі як на тогочасних картинах - художник неминуче, навіть підсвідомо, зміщує акценти у бік типового; тим часом як на фотографіях безпристрасно фіксується все випадкове, вся строкатість і різноманітність, що розмивають уявлення про єдине ціле.
Та аби скільки було міських портретів, виконаних усілякими художниками з неоднаковим хистом й у різні часи, в них незнищенно живе щось упізнаване, мабуть, тому, що ми, його жителі, є невід'ємною складовою Санкт-Петербурга, і, розглядаючи ці гравюри, картини і малюнки, в якомусь сенсі дивимося в дзеркало.

Оригинал на странице - http://www.proza.ru/2007/09/03/239