Виктор Меркушев Петропавловская крепость

Петропавлівська фортеця

Коли розглядаєш листівки з міськими старожитностями, Петропавлівська фортеця мимохіть привертає увагу незвичним для такого роду зображень вечірнім освітленням і неосяжним небесним простором, що застиг над лаконічним загостреним силуетом. Підхід фотохудожників до цього архітектурного пам'ятника зрозумілий, але, на перший погляд, щось в такій подачі суперечить її образу похмурого бастіону самодержавства, яким вона неодмінно постає в будь-якому путівнику або довідковому виданні.

Безумовно, фортеця будувалася як фортифікаційна споруда і за задумом творців мала бути надійним прикриттям молодої російської столиці. Але майже всякчас трапляється так, що початкове призначення спотворює час, перевтілюючи загадану справу на свою протилежність. Тавро політичної в'язниці, стіни якої, за словами князя Кропоткіна, мовлять про вбивства, тортури, про живцем похованих, засуджених на повільну смерть або ж доведених до божевілля, тяжіє над цим пам'ятником міської архітектури. А долю Петропавлівки, яка так жодного разу й не зустрілася віч-на-віч з ворогом, вирішив випадок - поміщення царевича Олексія в її Трубецький бастіон. За «літописом цього камінного громаддя, яке вивищується з Неви, навпроти Зимового палацу» можна відтворити не лише історію заколотів і російського визвольного руху, але й історію всієї російської культури. Ув'язненими фортеці в різні часи були Радіщев і Чернишевський, Писарєв і Сєрно-Солов"євич, Достоєвський та Горький і тисячі інших літераторів, істориків, публіцистів, філософів ... За свідченнями багатьох в'язнів, «страшніше за страту» були одиночні каземати - соціокультурний тип інтелігента тієї, не надто й далекої епохи, суттєво відрізняється від сьогоднішнього. Добре відоме висловлювання про трудність перебування в самотності декабриста А. Бєляєва: «Куди подітися без жодного заняття зі своїми думками. Уява працює страшно. Які лишень лякаючі, жахливі помисли й образи вона не створювала! Куди лишень не неслися думки, про що не передумав розум, але й поготів залишалася ціла безодня, яку треба було чимось наповнити!» Стіни, покриті повстяним ізолятором, м'яке нечутне взуття наглядачів, неможливість побачень та листування створювали для арештанта паралельний, населений світ , - ту безодню, куди було жахко заглядати. Найбільш точним зоровим втіленням стану ув"язненого могли бути, мабуть, фантазії Піранезі з циклу «Темниці», що відображають внутрішнє відчуття людини, яка позбавлена зовнішнього світу і поміщена в зону відчуження. Перше, що привертає погляд на цих офортах - це величезний, складно організований простір в"язниць, де легко й безперешкодно можна загубитися, але неможливо його покинути. Будь-який куточок темниці матеріалізує собою якісь вічні, неминущі витоки, супутні людині, споріднені з її природою, але з нею не співвідносні - майже за відомою з філософії формулою єдності та боротьби протилежностей. Під химерним переплетенням планів доречно припускати всю систему суспільних лаштунків, що існувала, мабуть, вселенського світоустрою, де людина ставала дійовою особою у випадку протиставлення себе похмурим важезним стінам і склепінням.

Образотворчому мистецтву притаманна мовчазність. Неможливо озвучити навіть «волаючі» гравюри Гойї чи Мазереля - у візуального свої засоби вираження, власні закони. Але мовчання «темниць» - мовчання особливе, воно надміру емоційно забарвлене. Про вплив тиші, тюремної непроникності одна з ув"язнених Петропавлівської фортеці Віра Фігнер писала: «... вічне мовчання ... Через бездію голосові зв'язки слабшали, атрофувалися; голос ламався, зникав; з грудного контральто він ставав тонким, лунким, вібруючим, як після тяжкої хвороби, слова погано злітали з язика, переривалися. Поряд з цим фізичним розладом органу мовлення змінювалася психіка. Поставав настрій мовчати ... »

Фортеця мала кілька видів охорони. Найбільш старанною, невтомною на вигадки і відданою своїй справі була варта присяжних, що складалася з відставних унтер-офіцерів, які пройшли особливу присягу. Вони у двориках дбайливо висаджували дерева, бузок, декоративний чагарник, облаштовували клумби - всіляко облагороджували територію, аби щонайкріпче і щонайпевніше читався контраст з волею. Дійсно, інтер'єр та екстер'єр фортеці суттєво відрізнялися один від одного. Якщо першого зміни торкалися незначно, хоча новації часу все ж потрапляли й сюди, то з усім, що належало до території Петропавловки, починаючи від ландшафтної складової до архітектурної композиції всього ансамблю, - тут було по-інакшому.

Ще з петровських часів, а Петро I вважав фортецю найважливішою міською спорудою, Петропавлівська фортеця набувала зовнішнього вигляду, який відповідав її пріоритетному статусу. Так само було і після Петра. Парадно оформлялися в'їзди до фортеці, дерев'яні будівлі змінювалися на кам'яні, з'являлися нові, вбиралися в граніт стіни.
При створенні ансамблю, що формувався понад дві сотні років, беззастережно враховувалися стильові особливості домінантної споруди фортеці - Петропавлівського собору. Він будувався за проектом архітектора Трезіні як головний кафедральний собор нової столиці. Силует собору не дарма в ужитку як, мабуть, найпоширеніший міський символ. З петровських часів, незважаючи на вимушені реконструкції, він не змінює свого зовнішнього вигляду. Перша перебудова кам'яної будівлі сталася у другій третині XVIII століття після зруйнування собору від удару блискавки, друга - в середині XIX століття, коли було вирішено замінити дерев'яні елементи конструкції шпилю на металеві. А в середині віку XX-го була проведена наукова реставрація інтер'єрів собору, що повернула йому первісний вигляд, включно з поновленням унікального дерев'яного іконостасу, вцілілого в численних пожежах з двадцятих років XVIII століття.
Згадавши тепер про яскраво-червону сувенірну листівку з фіолетовими стінами фортеці і чорним силуетом собору, в уяві можуть сплинути й інші плани сприйняття, пов'язані і з нашою особистою історією, і з історією міста, а погляд фотохудожника на зображення видасться нам глибшим, аніж він був насправді.

Оригинал на странице - http://www.proza.ru/2007/09/01/108