Нотатки Космополiта

або "Як я став космополітом"...

«У кожного своя доля і свій шлях широкий». Когось цей шлях веде до патріотів, героїв на кшталт «мы за ценой не постоим» чи націоналістів a-la «Україна для Українців». Мене, дуже рано став вабити наш світ, який якимось дивом зачепився за Землю. Він мене вабив як велике місто або велике село, це суттєвого значення не має. Мені подобалося в юності словосполучення «громадянин світу», яке придумали у 18 столітті французькі просвітителі.

Позаяк людина – істота соціальна, то їй хочеться бути частиною якоїсь громади. Найліпшою громадою мені здавався Київ часів князя Святослава, в честь якого мене названо, але він був далеко. Якийсь час, що правда, я жив у ньому, але коли став дорослішати, то з сумом зрозумів, що моє стародавнє місто було вигадане письменником Скляренком…

Громадянином країни «мой адреса не дом и не улица» мені бути не хотілося, хоча серпастий-молоткастий я отримав, як і всі, в шістнадцять років. Не хотілося з багатьох причин, але назву кілька: нудні піонерсько-комсомольські-партійні заходи з їх тотальною брехнею викликали питання «куди заховатися від цього абсурду?», апеляції з боку начальства всіх рівнів «де твоя свідомість?» на фоні тотального позбавлення хоч якоїсь свободи думки та бравурні реляції про наші успіхи на фоні зникнення найнеобхіднішого з полиць крамниць. Але осинового кілка в могилу мого радянського патріотизму забила Чорнобильська Аварія 1986 року. Країна, яка посилає дітей на Травневу демонстрацію, коли в повітрі на Хрещатику вміст радіоактивного йоду перевищує гранично допустимі в кілька разів не могла бути мені матір’ю…

Щоб якось пересидіти «перестройку-перекличку-перестрелку» і не дати себе втягнути в якісь псевдо рухи та тоталітарні секти від кришнаїтів до Білого Братства я зробив втечу в науку та наукову фантастику. І, о диво-дивнеє, твори Івана Єфремова та Кліфорда Саймака зробили мене громадянином світу. Все просто! Коли Земля – це піщинка у Всесвіті, а ми такі малесенькі на ній, то чому ж ми маємо зачинятися у своїх національних чи багатонаціональних комірчинках?

Але останній аргумент, чому я маю стати громадянином світу належить науці. Справа в тім, що, вивчаючи фізіологію ВНД, я подружився з генетиками. Саме вони зробили мені дослідження моєї генетичної приналежності, яке вбило в мені рештки слов’янофільства та пан-слов’янізму. Виявилося, що генетично я набагато ближчий до данців, німців та інших шведів, ніж до любих моєму серцю українців та поляків. Отак, Славцю, сказав я собі і де ж ті німці в тобі понабиралися? І став я цікавитися генетичною історією свого народу. І зрозумів я, що намішано в українцях європейської крові без міри та на додачу ще й іранської та тюркської. І стало мені спокійно та радісно. І почав я серйозно вчити мови, бо громадяни світу на мигах не спілкуються…