Весна на Космiчнiй вулицi

Весна в нашій родині офіційно починається з переїзду в літню кухню і, звичайно, прибирання у дворі. І отут починається найцікавіше. Стільки хламу, виявляється, живе по всіх кутах! Таке враження, що він і є справжнім хазяїном в домі (це я, чесно кажучи, давно помітила, та кожної весни впевнююся наново, ніби знову відкриваю для себе Америку). Намагаюся прибрати або викинути – тато ображається, кричить: «Облиш! То потрібно!» Якісь металеві іржаві штуки незрозумілого походження – «знадобляться», дошки та гілки – «на дрова», банка посеред городу, цеглина і шмат металевого листа – «тим накриватиму відро з добривом, а банкою черпатиму», незрозуміло звідки взята старезна іржава швейна машинка – «віднесу потім на металолом» (та чомусь той «потім» не настає вже років зо три, а то й більше. Такого «потіму», здається, найбільше).

Отак виявляється, що той весь хлам такий потрібний, аж йой. І як я раніше цього не помічала? Одне питання: чого він валяється так несистематично. Ну, то не мого ума діло, «я тут взагалі не живу» (ця фраза мене завше обурює. То шо, вам жити в свинарнику подобається?!)

Мама завжди стає на мій бік, бо їй ті всі «потрібні речі» теж порядком допекли. Та вона із ними бореться все життя. Іноді, коли вже нестерпно, хтось із нас бере і сам все виносить на смітник. І отоді існує два варіанти розвитку подій: або те сміття повертається назад зі скандалом, або пропажа навіть не помічається, настільки вона потрібна. Цікаво: коли залізаєш в найвіддаленіший куточок і витягаєш звідти все, що бачиш, виявляється шо у нас ТАКЕ лежить «про запас»!.. Треба якось залізти в оту дальню шухляду, давно мене там не було…

Тож можу похвастатися: у мене вдома живе власний Плюшкін. Але ж я не настільки люблю російських класиків, шоб тримати їхніх героїв удома…

Ще цікаво гребти листя на дворі. Під листям можна знайти торішні незібрані горіхи і дощових черв’яків. От кілька знайшла під горіхом, де собаче гніздо. Всі, звичайно, знають, шо собаки гнізд не в’ють. Я теж так раніше думала, доки у нас не з’явилася Баба Дінга. Спочатку вона, звичайно, була просто Дінгою, і з’явилася вона, між іншим, вже давненько, мені тоді було років 5. Таке чудернацьке ведмежа боязко тулилося між ніг, коли присідаєш її погладити за космату шерсть (вона була схожа на чау-чау, яке в свою чергу, схоже на волохатого доброго ведмедика із чорно-бузковим носом і язиком). Та згодом всі жінки перетворюються на баб, то неминуча, нажаль, традиція. Баба Дінга завше вила собі гніздечко під горіхом: влітку рила яму між корінням - мабуть, так було прохолодніше, - восени в кучі опалого листя, шо збиралися в тій самій ямі. Щороку яма ставала все глибшою, бо літо щороку все спекотніше. Лежала Баба в тій ямі навіть під дощем: труситься, мокне – але не йде. Вже насварю: йди в буду, шо ти тут розляглася?! Вона ображено дивилася печальними розумними очима й ніколи не йшла в сухе місце. Досі не розумію, чого. Хотіла, може, бути ближчою до природи?.. Іноді, правда, йшла до дров’яного сараю і лежала там в гніздечку, звитому із сухих гілок.

То під втрамбованим листям в собачій ямі я й знайшла штуки чотири рожево-бежевих черв’яків. Аж зраділа: давно їх шось не видко. А в дитинстві, бувало, як тільки дощ – все запруджується такими товстими, слизькими й страшними удавами. Ідеш до дитсадка із мамою, а вони лежать посеред дороги – не переступити, не обійти. Дуже я їх боялася. Та шоб здаватися хороброю, різала їх разом із хлопцями у тому ж садку навпіл, «шоб їм було поодинці не сумно». Розпиляєш одного на дві частини, а вони так жвавенько починають рухатися, радіють, шо тепер їх вдвічі більше і їм є про що потеревенити…

Ще можна під сухим торішнім листям знайти собачий послід. То, зрозуміло одразу, Бабин Дінгін. Чарльз Спенсерович Чаплін сидів на прив’язі в іншому боці двору, біля туалету, тому ніяк не міг зробити кучу посеред двору. А Баба Дінга могла. І завше робила. Бо вона ж була розумною собакою. Нашо йти мазати лапи в бруд на городі, якшо можна сходити по-великому на асфальтованій місцині? Зате похід в туалет в дощ завше перетворювався на естафету з перепонами: мало того, що треба стрибати через калюжі, треба ще й вміти не попастися на міни, розставлені по всьому дворі войовничо налаштованою собакою. Вдень ще нічого, а от ввечері задача ускладнювалася в кілька разів, бо не видно нічого, лише блискіт калюж під шахтним ліхтарем видає першу частину перепон, то доводиться інтуїтивно здогадуватися, де можуть бути розташовані міни. На Бабу Дінгу завше лаялися за це (гм, дивно. Ніби собака вона, а лаяли її ми), та вона дивилася наївно-невинними очима, ніби питалася: а шо? Хіба то я? То вітер приніс. Або хтось пробігав, я його налякала, тож залишки страху мають до мене лише посереднє значення. Баба Дінга, до речі, дуже голосно вила – чути її було на пів міста точно, - проте ніколи ні на кого не кидалася. Так, гавкнути на чужого може трохи, для проформи. Бо вона була розумною жінкою. Я завше знала, шо то баба Наня. От не знаю чому. Навіть якшо вірити в переселення душ, то й тоді таке неможливе, бо Дінга з’явилася, коли бабусі стало зле, та вона ж іще прожила майже 7 років. Та не дивлячись на це я щиро вірю, шо після того вже точно обидві баби об’єдналися в одній.

Баба Дінга завше любила лежати поближче до людей і слухати розмови. Сидимо ми, бувало, всі дівки: мама, я, і мала з тіткою приїздять – у бесідці, каву п’ємо, теревенимо (раніше теревенили тільки мами, а ми з малою сиділи й жадібно ловили кожне слово. Тепер ми із нею також вступаємо в розмову. Отакий плин часу…) Приходить Баба Дінга, лягає під столом і шумно здихає, шо аж пил по підлозі несеться. Вона завше так тяжко здихала, ніби знала шось таке, чого ніхто не знає, і те знання на неї давить, і вона нас жаліє, дітей нерозумних… Може, саме тому вона мені здавалася бабусею? Баба Дінга бачила бабу Наню, коли та приходила, а її вже ніхто не бачив. Вона ж остання попрощалася із дідом Вовою. Він на неї завше сварився, та всі знали, шо він її дуже любить.

Тепер уже й Баби Дінги нема. Пішла дівкою, бо через високий зріст не знайшла собі парубка. А Чарлік сумував за нею: майже не гуляв, все більше грівся, лежачи клубочком, наче кіт (собаки у нас чомусь поводилися швидше на котів, аніж на собак) в тих місцях, де раніше лежала вона. Коли й він утік, мені навіть не сказали. Місяць я приїздила додому з упевненістю, шо він бігає по дівках. Останнього разу я аж обурилася: скільки можна женихатися?! Тоді мені й сказали, шо він вже місяць не приходить. Мабуть, дуже засумував і подався за Бабою Дінгою…

Якшо копирсатися в торішньому листі на городі під яблунею, можна відкопати щавель: він навесні такий молоденький і ледь кислий. Його дуже смачно рвати брудними руками і тишком пхати до рота, щоб ніхто не бачив. Так можна відчути смак дитинства. Тепер, щоправда, ніхто не буде сварити, шо брала немитими руками немитий щавель. Просто, може, скажуть: помила б, чи шо. Та й то, швидше, здається, можна когось із батьків впіймати на гарячому із повним ротом немитої кисленької травички. Бо ж вони теж були дітьми, і вони самі знають, що треба їсти немитий молодий щавель, беручи немитими руками. Бо так смачніше.

Отак весна настає в моєму місті (яке, чесно кажучи, не місто зовсім, а так, селище). Вона пахне прілим листям і димом. Вона скидається на сонячні зайчики, синє небо, що просвічується крізь чорні невбрані гілки дерев і на суху торішню траву. Вона нагадує про дитинство. Вона примушує сумувати за минулим, страждати ностальгією і одночасно радіти всьому, що відбувається навкруги. Вона примушує жити. Ні, не примушує. Вона надає натхнення жити.