КОЛИ ТОБI 57

Життя тільки починається… Це так банально! А що минулі роки коту під хвіст? Весь досвід розуму почуттів, спілкування… Життя тільки починається? Яка дурниця! Життя продовжується і кожен день несе щось нове, бо ти того хочеш. Пам’ятаєш, як в середині своїх тридцятих ти прочитав про секрет здорового довголіття? Ти погодився з висновком автора, що ніякого секрету немає, а є гарна спадковість та постійне навчання. Бо, якщо мозок не навантажувати новими знаннями, то він деградує, а разом з ним в’яне тіло, на яке, зівнувши віком, гріб чекає…

Це так просто – не втратити допитливості, бо ти звик бачити незвичайне у звичайному. Бо крапельки червневого дощу, які залишилися на пелюстках чайної троянди такі ж гарнющі, як і тоді, коли ти вперше звернув на них увагу. І їх пахощі такі ж само ніжно-солодкі. А запах вербового листя такий же пряний як в юності. А про татариння, то й, взагалі, краще мовчати, бо його арому словами не передати… І річка, і луг, і луки за ним в сотий раз викликають з пам’яті слова Майка Йогансена – «Ах життя моє дороге, хто мені дав тебе, тепле й сильне!». І ти йдеш до річки і поринаєш в ту прохолодну воду і довго пливеш проти течії, а потім виходиш на той берег і біжиш підтюпцем до вільшини, а потім назад. І знову темні води і знову брасом до рідної пристані…

Це так хороше зайти до майстерні та вдихнути запах свіжих стружок і конопляної оліфи.

Це так любо - взяти в руки електрорубанок, потім шліфувальну машинку і під ритмічний шум двигунів впасти в транс творіння з мертвого дерева лавок та столиків, перил та сходів, якими ти облаштовуєш свій будинок і які переживуть тебе в ньому…

Це так хвилююче – відкрити етюдника і довго дивитися на туби з фарбами, палітру, дихати цим повітрям скляної мансарди, в якій ти облаштував свою дитячу мрію. Сонце, що нарешті стало пробиватися крізь сіруваті хмари, намалювало снопика, який косо ліг на підлогу. Хороше, мило, любо… Я малюю тебе, моя дівчинко, я малюю твоє обличчя, яке мені вдалося побачити тоді, в той незабутній вечір нашої юності, коли крізь твою милу та добру земну красу, пробився образ Вічності. То тривало, мабуть, якісь секунди, але пам'ять зафіксувала ці риси якимось незвичайним карбом. І зараз в мене достатньо майстерності, аби відтворити їх на полотні. Я хочу щоб твоє справжнє обличчя побачили наші донька та син…

Це так просто – влаштувати відео конференцію з нашими дітьми. Покликати тебе і годину розмовляти всім разом, бачити їх, чути їх голоси. Як добре, що ми – просто друзі і не треба одягати масок батьків та дітей, поринати в придуманий світ умовностей та ритуалів. Як добре слухати і чути, відчувати і розуміти… Це твоя заслуга, ти їх виховала, не виховуючи, ти їх виростила без насилля та примусу. Ми легко міняємо теми, ми якось автоматично переходимо з мови на мову. Така поліфонія мене забавляє, це також ти – багатомовна, яка зуміла привити любов до мов нашим дітям. Вони вже такі дорослі. Вони вже давно переросли той вік, в якому ми з тобою зустрілися. Як дивно, ця гарна жінка з австрійським точеним профілем - наша дочка, а цей молодший від неї на п’ять років стрункий та гінкий молодик з руками скрипаля – наш син. Це неймовірно! Матір Божа, хіба таке можливо?!

Це так гарно, так хороше – слухати рідне багатоголосся…