Владимир Клюшин Граница 2

Границя 2 Грабіжники
(Казка для Евеліни)

Довгі зимові вечори Юра та Інна проводили разом. Після того, як всі домашні завдання були пороблені, діти бавилися. Юра навчив Інну грати в «Морський Бій», а Інна вчила Юру плести з кольорового дроту різні речі: браслети, ремені і навіть кашпо для квітів. За словами дівчинки, йому непогано вдавалося.
- Ось, поглянь, я покажу тобі мій улюблений візерунок. Він дуже складний у плетінні, але якщо натренуватися, то виходить гарно.
Інна взяла білу, фіолетову, бузкову, блакитну і малинову дротинки, склала їх разом і почала спритно перебирати пучками. Юрі здалося, що він бачить прискорену зйомку. Коли він побачив малюнок готового ремінця, у нього тьохнуло серце. Саме таким плетінням і візерунком був зроблений повідець для червоного дракона, але порівняти було ніяк. Після осінніх канікул до класу прийшли люди з великими коробками і оголосили про збір іграшок для дітей-сиріт. Юра, звичайно ж, приніс разом з іншими іграшками червоного дракона. Хлопці намагалися відмовити його віддавати таку дорогу іграшку, але Юра був непохитний. Так і віддав дракона з повідцем.
- У мене було  сновидіння, - тихо промовила Інна, - я бачила тебе в золотих обладунках і з золотим мечем у руці.
- Мене? - здивувався Юра.
- Ну, спочатку я не знала, що це ти, тільки, коли заговорила з тобою. По голосу впізнала.
Інна продовжувала плести, а Юра не знав, що й сказати. Він теж узяв дріт і спробував почати нове плетиво. Сьогодні Інна була якась замислена.
- Знаєш, мені скоро доведеться поїхати, - додала вона, не відволікаючись від роботи.
-Угу, - відповів Юра. У нього теж почало вдаватися.
Він навіть не зрозумів, що вона сказала. Це тільки потім, коли вона зникне, він згадає цю розмову і ще багато іншого, що зараз йому навіть на гадку не спадає. Вони дружать вже півроку, але він ніколи не був у неї вдома, він ніколи не бачив її батьків. Інна вміла жартувати, а її поради були дуже мудрі і дохідливі. Це потім його серце стиснеться від болю і відчуття самотності. Це потім він буде по кілька разів на день зазирати в поштову скриньку, сподіваючись побачити там записку або листа. Інна просто не прийде завтра до школи, а у вікні будинку, де вона жила, з'явиться стара жінка, яка ретельно поливатиме герань. Але це сіре і примарне ЗАВТРА. А сьогодні вони сидять у його кімнаті і просто спілкуються.
*********
Зазвичай казки закінчуються фразою: «... жили вони довго і щасливо». Моя казка не про це. Іди за мною, дорогий читачу, і ти довідаєшся, чого варті оці дорогоцінні ДОВГО і ЩАСЛИВО. Отож:
*********
     Інна з'явилася в класі майже перед літніми канікулами і, отже, не встигла ні з ким подружитися, крім Юри. А він був приємно здивований, коли дізнався, що вона живе в будинку навпроти, і щовечора вони могли махати одне одному рукою. Юркові друзі роз'їхалися хто куди на вакації, і він усеньке літо спілкувався з Інною. Тому не варто дивуватися з того, що, коли настав новий навчальний рік, вони опинилися в класі напрочуд  добрими друзями. Хлопці трохи підсміювалися з Юри, а дівчатка прозвали Інну (позаочі), «дивачкою». І не дивно.
Дівчата 7-Б класу вже давно поділилися на два угруповання, та  Інна не змогла стати частиною жодного з них. У класі було двоє дівчаток-лідерів, які ще в 5-му класі домовилися не заважати одна одній. Вони не дружили, а поблажливо терпіли одна одну.
Одним таким лідером була дівчинка спортивної статури, яку (крадькома) прозвали Ікс-Файл леді. Почасти за серйозний розум, частково  - за певну схожість з актрисою, яка знімалася в серіалі «Секретні матеріали», «Х-файл». Її улюбленими предметами були фізика, хімія, біологія та фізкультура. Навколо неї зібралися дівчатка, які хотіли відчувати себе захищеними. Х-файл відмінно справлялася з цією відповідальною місією. Якось, коли вона довідалася, що її подругу образив старшокласник, їй ніщо не завадило вийти з классу посеред уроку, знайти кривдника і ..., власне, дівчата зрозуміли, з ким варто дружити.
Інша дівчинка-лідер була цілковитою протилежністю. З першого классу вчителі самі дали їй прізвисько «Мальована Барбі». Висока, струнка, з великими очима і волоссям незрозумілого кольору. Коси Барбі були рудувато-сіро-попелясті. Спочатку навіть підозрювали, що вона поекспериментувала з фарбами для волосся, потім зрозуміли, що це природа постаралася, але було запізно, слово «мальована» приросло до дівчинки назавжди. В голові Барбі математика, фізика та інші точні дисципліни не змогли знайти притулку. Єдиним предметом, до якого  вона ставилася поблажливо, була іноземна мова, та й то, тільки тому, що її тато винайняв дорогого репетитора. Зате Барбі все знала про моду. Її тато був заможний і купував донечці все наймодніше і найкраще. Єдине, чим вона утримувала дівчаток у своєму почті, були її регулярні благодійні акції. Час від часу вона роздавала свої старі модні штучки приятелькам. Черговий напад щедрості міг статися будь-якої миті, тому дівчатка з удаваним захопленням повсякчас оточували її, готові виконати будь-який її наказ. Вчителі давно махнули рукою на капризування Барбі. Вона могла, наприклад, заявитися до школи не у формі, а в костюмі з блискітками від фірми ГУЧІ. А на пояснення, кліпаючи довгими віями, зі сльозинкою в голосі сказати, що форма сьогодні їй не до лиця. Дівчата з угрупувань підтримували рівні стосунки, але не перебігали від одної лідерки до іншої. Крім однієї Лєни, яку всі називали «Шмаркачкою». Вона намагалася належати і тим, і іншим. Низенька, худа, з двома такими ж худобливими косичками, величезним ротом і маленькими очима. Вона носила поношений шкільний костюм своєї старшої сестри і викликала жалість. Тому Х-файл вирішила «наглядати» за нею, а Барбі, одного разу подарувала їй маленьку сумочку від Дольче-Габана, чим викликала в Лени дикий захват.
Інна була новим, сильним лідером. Це було зрозуміло з першого погляду. І хоча з нею ніхто особливо не дружив, кожна дівчинка десь у потаємному куточку свого серця мріяла про таку подругу, як вона. Адже та була симпатична, прямодушна і нелукава. (Барбі просто мріяла про таку подругу). Одразу було ясно, що Інна не дружить з плітками і чутками, а довірену їй таємницю забере з собою в могилу.
Хлопчики 7-Б класу були простакуватішими. У них не було угруповань. Вони дружили між собою, до того ж підтримували приятельські стосунки з усіма дівчатами. Все зрозуміло: прийшов грати у футбол - грай, хочеш піти - йди, є ідея - пропонуй. Над Юрою вони трохи підсміювалися, але Інна їм теж подобалася як людина. Про неї хлопці також казали, що вона якась химерна, але їм було приємно захоплюватися дівчинкою, яка не зациклена на «дівочих прибамбасах». Думка хлопчиків про неї змінилося, коли вона м'яча, що вилетів з поля,  одним ударом забила у ворота, і при цьому навіть не напружилася. Юрі подобалося грати у футбол. За будинком на пустирі були старі ворота. Саме туди сходилися хлопці різного віку поганяти м"яча. На цьому пустирищі все й почалося.
Наприкінці вересня хлопці грали у футбол. У перерві один зі старшокласників витягнув пачку цигарок і запропонував усім. Юра спочатку зніяковів, але його приятелі закурили, і він теж узяв сигарету та затягнувся.
Гострий біль пронизав його груди. Було відчуття, що тіло розрізали навпіл. Юра скрикнув і зігнувся, випустивши сигарету.
- Слабак, - сказав старшокласник.
- Ну, спочатку завжди так буває. Він звикне, - сказав інший.
Юра пішов додому. У вухах дзвеніло, в очах - іскри. Інні він того дня нічого не сказав. Увечері, роздягаючись до сну, він виявив на грудях рівний червонуватий слід. Той злегка поболював. Юра губився в здогадах про причини його появи, а остання його думка в цей день була про те, що палити він ніколи не буде. На ранок болю не було, а слід лише трохи було видно. І все б забулося, якби не ще одна подія. Вона трапилася незадовго до зимових канікул. Фізкультура була останнім уроком. Рівно за п'ять хвилин до кінця занять Барбі зі своїми фаворитками пішла в роздягальню. Група Х-леді та хлопчики залишилися в залі. Наприкінці уроку діти побачили, як дівчатка вивели з роздягальні бліду заплакану Барбі.
- Що сталося? - запитала Інна.
- Не твоя справа! - промимрила Барбі і попленталася до виходу.
Юра швидко перевдягнувся і вискочив на вулицю. Йому вдалося наздогнати Лєну («Шмаркачку»). Та повільно, явно про щось думаючи, йшла по дорозі.
- Скажи, що з Мальованою сталося?
- Що тобі до того? Вона наказала нікому не говорити.
- Лєн, та годі тобі, ти ж знаєш, - я нікому не скажу.
- Нікому?
- Нікому.
- А Інці своїй? Їй також не скажеш?
- Чим вона вам не подобається? Інна - нормальна дівчина.
- Нормальна!? - закричала Лєна, - Інка - класна дівчина!
Юра сторопів. Лише те, що «Шмаркачка» кричить, вже було чудом, а те, що він почув з уст Лєни думку всіх дівчаток, а не тільки її, здивувало його ще більше.
- Юро, послухай, ти - хороший хлопець, я тобі розповім. Барбі спить і бачить, як би подружитися з Інною, а та навіть подарунки від неї не приймає. Сьогодні вона запропонувала Інні тайську шпильку для волосся, так Інна її не взяла, відмовилася. Барбі розлютилася.
- Та ні, ти розкажи мені, що у неї в роздягалці сталося. Може, вона вдарилася?
- А, в роздягалці. ... Ні, не забилася, а її неначе щось в груди вдарило. Слід такий залишився червонуватий.
- А що було?
- Ну, ми одягалися, а Барбі почала про Інну говорити всіляку гидоту. Нам сказала, якщо когось з нею побачить, - перестане дружити і на Новий Рік не запросить.
- А що саме говорити почала?
- Та так, просто обзивала, ... а от як дівчаткам пригрозила, то зойкнула і схопилася за груди. Мало не впала.
- А знак, той червонуватий слід, який він?
- Такий тоненький і рівний біля серця, ... а ти що, лікар? Взагалі, що тобі до того?
Лена усміхнулася і пішла від Юри. Хлопчик замислився. У нього тоді, восени, був такий само знак. Ніякого логічного пояснення цьому не знаходилося. Але й це ще не все з того, що відбувалося в класі.
Юрків приятель Пашка, з сусіднього під'їзду, захворів. Хлопчики давно дружили, і Юра вирішив відвідати його, а заразом віднести домашнє завдання, щоб Павло не надто відстав. Коли Юра зайшов до кімнати приятеля, він не впізнав її. З кімнати зникли всі іграшки, машинки, танки і літаки, які так подобалися хлопцям. Замість цього на столі стояв комп'ютер, і Пашка грав на ньому в якісь стрілялки.
- Добре, що ти зайшов, - мовив Пашка, навіть не озирнувшись на Юру, - мені ще довго хворіти.
- А де всі твої машинки? - запитав Юра.
- А, набридли. Викинув. Що я, маленький, іграшками бавитися.
Юра роззирнувся в кімнаті. Вона виглядала не те, щоб порожньою, але якоюсь неживою. Ще у Павла був великий пластмасовий палац. Хлопчики часто гралися з ним. Вони уявляли себе лицарями, що охороняють короля від лиходіїв. Цього гарного палацу теж ніде не було видно.
- А де твій палац?
- О, знайшов що спитати. Викинув. Навіщо він мені?
Юра був розгублений. Він пам'ятав, що в нього теж пропадали іграшки, але в цій кімнаті відбувалося щось інше. Він ще раз подивився на Пашу. Той захоплено «бігав» по віртуальному світові і вбивав монстрів, і, схоже, не занадто й прагнув спілкуватися зі старим другом. Юра вже хотів піти, але щось його зупинило.
- Пашо, а що в тебе за хвороба?
- Я не знаю, - той відірвався від комп'ютера і повернувся до Юри. - Лікар каже, що це якась алергія.
Тут Павло розстебнув верхній гудзик сорочки, і Юра побачив червонуватий рівний слід.
- Спершу я думав, мене розірвало навпіл. Скрутило так, що іскри з очей. А лікарка все питає: що їв, що пив ... думає алергія. Та ще пару днів температура була висока. Спав погано, жахи снилися суцільні. А ти що, вже йдеш?
- Так. Ти, це, не занадто біля комп'ютера сиди. Може, всі кошмари від нього?
- Ой, скажеш таке.
- Ну, бувай.
- Привіт там усім.
Юра вийшов від приятеля замислений. Він вже вирішив поговорити з Інною про ці червонуваті сліди, але вона його випередила.
- Як справи у Павла? - запитала вона.
- Він ще планує похворіти. А ти не змерзла тут?
- Трохи. Слухай, з хлопцями і дівчатами відбувається щось дивне. Минулого тижня - Барбі, вчора - Х-файл.
- Х-леді?
- Вона як побита ходить.
- А що з нею?
- Не каже. Я у дівчаток намагалася випитати, але вони тільки плечима знизують.
- Деякі лікарі вважають це алергією ...
- Чому ти так сказав?
- Не я, а лікар, який Пашку оглядав.
- Та звісно, ти ж був у нього. А що з ним?
- Він теж як побитий. А ще у нього червонуватий слід на грудях. Наче тонка рівна смужка. Чимось на опік схожий, тільки болить зсередини.
- А ти звідки знаєш?
- У мене теж був. Восени. Біль такий ...
- ... Як ніби тебе на частини перерізало ... - Інна зблідла, - ВАРЛОКИ ...
- Що?
Інна прийшла до пам'яті, наче від сну, і серйозно подивилася на Юру.
- Вибач, мені час додому. Завтра здибаємося.
Вона швидким кроком перетнула двір і зникла в під'їзді. Юра ще постояв на вулиці, подивився на танець перших сніжинок і також пішов додому.
Темрява навколо Юри була якоюсь дивною. Було незрозуміло: бачать очі чи заплющені. Не було ані краплини світла. Хлопчик відчував чиюсь присутність, але не розумів, де він і що відбувається. Наскільки це було можливим, почав вдивлятися в далечінь. За спиною Юра відчув тепло. Він обернувся. Перед ним стояв, виблискуючи золотом, Лицар. Його обладунки були з дивного сяючого золота, від якого струменіло тепло, а в руці Лицар тримав сяючий меч. Юра застиг у подиві, а Лицар підняв меча і вдарив ним хлопчика прямо в серце. Юру кинуло в жар і ...
... Він прокинувся. За вікном була ще глибока ніч. По тілу розтікалося приємне тепло. Юра виявив, що його ноги на подушці, а ковдра лежить на підлозі. Хлопчик сів на ліжку і почав думати про сон.
- Лицар був золотий, - міркував Юра, - напевно, він добрий. Але якщо добрий, чому лицар вдарив мене мечем? Що я зробив йому поганого? Хто він взагалі такий?
З цими думками Юра поклав голову на подушку і поринув у сон.
... Тонка бузкова смужка тягнулася вдалину під його ногами. Юра зрозумів - це межа. Поруч з ним, виблискуючи золотими обладунками, стояв Лицар. Меч, який він стискав у руці, був опущений. Лицар дивився вбік, і Юра теж повернув голову. Сіра суха долина тягнулася ліворуч від хлопчика. Вона здавалася млявою, а кам'янисті валуни різних форм і тріщини лишень додавали цьому пейзажу гнітючого вигляду. Та все ж у цій низовині було життя. Спочатку Юркові здалося, що деякі камені трохи зрушили з місця. Він придивився. Це були не камені.
Сірі істоти з великими, як у лемурів, очима, повільно переповзали з місця на місце, кидаючи криві погляди в бік Лицаря. Вони були не більшими за кішку, але подобою були схожі на мавп. Хутра у них не було. Тіло було вкрите сіро-брудною зморшкуватою шкірою. Але диво дивовижне  - у цих істот було по три руки.
- Це ВАРЛОКИ - мешканці цієї країни, - стиха промовив  Лицар.
Досі Юра думав, що спить і бачить сон. Він не чекав, що хтось з ним буде розмовляти. Тому хлопчик не був переконаний, що спить.
- Хто вони?
- Грабіжники. Жалюгідні потворні тварюки, готові на що завгодно задля болю і страждань людей.
- А чому ти їх не виженеш? У тебе є меч.
- Границя.
- Ну так. Вона відділяє країну дитинства від країни дорослості.
- Я не можу туди йти. Я - захисник.
Юра ще раз подивився на варлоків. Їх було небагато. Вони завмерли і майже зливалися з землею. У їхніх очах хлопчик помітив злобний переляк або навіть жах. Видно було, що Лицаря вони боялися, а присутність на межі дитини здивувала їх. Ще Юра завважив варлоків, які ховалися в тріщинах. «Напевно, вони там живуть» - подумав він.
- А чому їх називають грабіжниками? Що їм треба?
- Вони харчуються болем і відчаєм людей. Вони готові на все, щоб влаштувати собі бенкет.
- А може, їм спробувати перейти на іншу дієту? - Юра намагався пожартувати, але цей жарт просто стиснув горло хлопчика холодом.
- Варлоки - не люди. Їхні тіла виткані з мороку. Є усього один засіб, який руйнує їхні плани. Золото Країни Дитинства. Своєю чистотою воно не дозволяє грабіжникам впливати на людей. Світло і тепло цього золота знімає тягар і біль в серцях людей, а варлокам обпікає руки. Іноді, трапляється, спалює дотла. Каліка потім у щілину забивається і вмирає з голоду.
- Отже, їх можна перемогти.
 - Перемогти можна, тільки якщо є гарний запас золота. Чимало хто назбирує жменю і зберігає крихти. У таких людей швидко настає розчарування і довга депресія. Життя не дає радості. А варлокам тільки це й потрібно. Вони такого не відпустять. Ця людина для них стає вічним готовим обідом. Так і живе людина все життя з болем без радості і надії. А перед смертю варлоки взагалі всі сили вип'ють. Он, дивись.
Лицар показав рукою кудись у далечінь. Юра придивився. Вдалині він побачив дивну фігуру. Було зрозуміло, що це людина. Вона була повністю обліплена варлоками. Вони скуліли, як цуценята, тільки дуже гидко, а нещасний плакав. З його рук маленькими краплинами на суху землю спадало золото ...
Юра прокинувся весь мокрий від поту. Серце калатало як «загнана в клітку пташка». Вже був ранок.
****
Хтось може подумати, що у Юри немає батьків. Це не так. У хлопчика були і тато, і мама. Вони по-своєму любили сина і дбали про нього. Це була звичайна сім'я. Вони разом їздили у відпустку на відпочинок. Ходили в кіно і до театру. Раділи його успіхам, карали, шкодували, коли це було потрібно. Батьки Юри були прихильниками такого погляду, що «хлопець має зростати самостійним». Хай вас не знічує та обставина, що в моїй казці немає батьків Юри. Просто моя казка не про них, а про вас. Так-так, це саме за вами стежать пильні очі варлоків.
****
Інна сьогодні була заглиблена в собі, тиха і задумана. Цей стан якимось чином передався всьому класу настільки, що навіть вчителі не наважувалися викликати будь-кого до дошки. Клас був тихий, і здавалося, що кожну дитину ввели в стан заціпеніння. Юра намагався кілька разів побесідувати з Інною, але розмова не вдавалася. Вона (як сказала Барбі на перерві) «залягла на дно».
- Що нового в Паші? - запитала Інна дорогою додому. Вона спробувала поговорити, але тінь задуми так і не покинула її обличчя.
- Не знаю. Я вчора з ним мало розмовляв. Може, сьогодні навідаю.
Юра глянув на Інну, та замислено і трохи відчужено дивилася просто себе. Було зрозуміло, що розмови не вийде. Юра зробив було спробу переказати їй свій сон, але Інна з такою тугою зиркнула йому в очі, що продовжувати розмову перехотілося. А може, вона просто про все знала.
Вечір минав тихо і спокійно. Юра готувався до контрольної роботи з математики. Раптом Юрко зупинився і вийняв із шухляди коробку. Це була свого роду заповітна коробка. У ній Юра зберігав своїх пластмасових солдатиків. Тих самих, які захищали його світ і його самого від Червоного Дракона. Іноді Юра по вечорах діставав їх з коробки, розставляв перед себе на столі і вдивлявся в обличчя. Може, він сподівався знову побачити їх посмішки. Але дива не відбувалося, і Юра знову прибирав солдатиків у сховок. Ось і зараз він вишикував їх у шеренгу перед собою і просто дивився на них.

Він знову був на ГРАНИЦІ. Вона тягнулася за обрій під його ногами. Перед хлопчиком знову стояв Золотий Лицар.
- Дивись! - сказав він і підняв меча.
Тієї ж миті праворуч від Юри начебто розчахнулася завіса. Він вперше побачив країну дитинства. Хлопчик не просто міг дивитися на неї, але навіть ходити по ній. Це було щось неймовірне. Таке відчуття, що всі найпрекрасніші мрії, кольори і звуки гармонійно лилися довкіл. Все мінилося й грало. Здавалося, що саме тут живе радість, щастя і все найпрекрасніше. Здавалося, що саме тут втілені всі найдобріші і прекрасні фантазії, ідеї та мрії. І від кожного деревця, квітки, травинки і маленького метелика линуло золоте тепле світло. Юра залишив ГРАНИЦЮ і, відкривши від подиву рота, став походжати долиною цієї країни. Лицар йшов поруч. Під великим деревом з золотими листям Юра побачив дітей, які бавилися з великим синім жуком. Дивно, що жук усякчас на щось перетворювався. То на м'ячик, то на кубик, то на літаюче кільце. Діти сміялися, а Юра відчув таку радість у душі, наче він став власником незліченних скарбів. Жук підлетів до Юри, сів на його долоню і став червоним. Потім злетів ракетою вгору, і розсипався різнобарвним феєрверком.
Юра пішов далі. Лицар простував за ним. Доріжка йшла повз красиве озеро, де гордовито плавали великі лебеді. На спинах цих лебедів каталися дівчатка. Вони весело сміялися, про щось розмовляли і плели вінки з лілій. Одна дівчинка побачила Юру і кинула йому квітку. Лілія повільно пролетіла в повітрі, видаючи при цьому мелодійний дзвін, і приземлилася до ніг хлопчика. Юра підняв квітку і здивувався не тільки її аромату, але й тому, якою була сама квітка. Вона була білосніжною і гарною. Юра йшов далі. Його увагу раптом привернула одна дівчинка. Вона була поряд з ГРАНИЦЕЮ. Вона підійшла дуже близько до цієї межі. Придивившись, Юра впізнав у дівчинці свою однокласницю - Мальовану Барбі. Тільки з нею коїлося щось не те. Хлопчик підійшов ближче і помітив, що Барбі горбата. Лицар йшов поруч. Придивившись, Юра побачив, що це був не горб. На спині дівчинки сидів варлок. Своїми гидкими, довгими руками грабіжник закривав її очі. Барбі не бачила, куди йде, але при цьому посміхалася на весь рот, і навіть щось наспівувала. Вона здавалася щасливою. Поруч з нею рачки, щось бурмочучи собі під ніс, повзла ще одна дівчинка. На ній сиділи дві варлока. Один міцно обіймав шию дівчинки, при цьому щось нашіптуючи їй на вухо. Інший сидів ззаду на спині і закривав їй очі. Юра впізнав і другу дівчинку. Нею виявилася Ікс-файл-леді.
- Що варлоки роблять? - запитав Юра.
- Мене більше цікавить, як вони сюди потрапляють. Варлок не може переступити границю, а людина може перетнути її тільки один раз.
- Тільки один раз?
- Грабіжники спершу засліплюють жертву, потім обманюють її, - сказав Лицар.
- А дівчаткам можна допомогти?
- Тільки в один спосіб.
Тут Лицар підняв меча, та й проштрикнув  Барбі наскрізь. У Юри було відчуття, що він бачить, як світло пройшло крізь людину. Дівчинка зойкнула і впала на землю, а варлок перетворився на пил. Замість подяки Барбі сіла на землю, підібравши під себе ноги, і насупилася. Черга дійшла до другої дівчинки. Знову зблиснув меч, Ікс-леді скрикнула, варлоки розсипалися. Хлопчик підійшов і торкнувся її плеча.

Юра розплющив очі. Перед ним стояла чота його пластмасових солдатиків. Він зрозумів усе.

(Це можна не читати. Але якщо цікаво ...)
Інна не прийшла до школи. Вчитель наприкінці уроку оголосив, що Інна та її сім'я виїхали в інше місто. Всі діти були якісь розгублені. Кожен відчував, що дуже бракує цієї дивної дівчинки. І тут з'ясувалося, що Інна за той короткий час, поки була в класі, встигла обдарувати кожного. Всі дівчатка отримали від неї в подарунок по красивому браслетику, на якому було виплетене ім'я. Навіть Барбі, яка давно звикла до того, що всі її називають цим ім'ям, була зворушена до сліз, коли на перерві Інна подарувала їй браслет, на якому красивим зеленим (Барбі любила зелений) кольором було виплетене її справжнє ім'я: Настя. Хлопчики теж отримали маленькі сувеніри. Інна подарувала кожному брелок для ключів, сплетений у вигляді маленького футбольного м'яча. Життя в класі тривало за своїм  розкладом, та кожному було зрозуміло: Інна була не дивна, вона була проста і незвичайна. І її всім дуже не вистачало. Напруга між угрупованнями дівчаток щезла. На третій день після від"їзду Інни усі дівчата (Барбі навіть вдяглася в шкільну форму), прийшли з вплетеними в коси бузковими тоненькими стрічками.

оригинал на странице - http://www.proza.ru/2010/01/27/473