Владимир Клюшин Граница 4

Владимир Клюшин Граница 4

Купці

Казка для Евеліни

Юра прокинувся від тихих звуків якоїсь гарної мелодії. Світло місяця вперто пробивалося до кімнати крізь візерунки паморозі на склі. На тумбочці в кутку плавала в круглому акваріумі велика золота рибка - подарунок батьків на День Народження. Обертаючи очима, вона всім своїм виглядом показувала, що нічого не відбувається. Але музика була чутною. Зовсім трішечки. Як нічний привид. «Напевно, сусід вирішив послухати класику», - подумав Юра, повертаючись на бік і вкриваючись ковдрою. Тільки права рука, діючи за невідомим наказом, намацала під подушкою складаний ножик, і міцно стиснула його в кулаці.
- Юро, Юро, прокинься, - почувся шепіт.
Юра розплющив очі й побачив чарівницю Ігру в бузковому плащі.
- Юро, вставай і одягайся. Ти обов'язково повинен це бачити.
- Що бачити?
- Церемонію. Ходімо.
Юра встав і вдягнув свій шкільний костюм. Складанець він поклав до кишені про всяк випадок. Гра змахнула рукою, ніби відсмикувала велику фіранку, й одразу, підкоряючись її мовчазному наказу, стіни кімнати і всі меблі розступилися врізнобіч і зникли. Юра стояв разом з чарівницею на Границі. Сьогодні Границя виглядала незвично. Вона була широкою і рівною, як шлях. Попереду, вздовж неї крокувало кілька золотих лицарів.
- Іди за мною, - сказала Ігра, і швидко зійшла з Границі в долину Країни дитинства. Юра рушив за нею. Ця чудова долина, як і колись, сяяла і мінилася різнобарв»ям. Красиві дерева, дивовижні метелики, грайливий сміх дітей - все це було такою яскравою протилежністю тієї, іншої сторони Границі. Потойбіччя теж було видно, небагато, наче в туманному серпанку.  Ця картина навівала важкі думки.
- Ну от, ми вже прийшли, - радісно мовила чарівниця.
Юра зупинився поряд з нею. Поряд з ґграницею він побачив невеликий гурт молодих людей віком шістнадцять-вісімнадцять років. Юнаки та дівчата весело про щось говорили, дзвінко сміялися, і в очах Юри вони виглядали найщасливішими людьми  на світі. У руках у кожного був невеликий кошик, по вінця наповнений золотим сяйвом.
- Хто вони? - запитав Юра.
- Це купці! – захоплено відповіла  Ігра. Хлопчик подивився на чарівницю: в її очах сяяв захват.
- А чому купці? Що вони продають, чи щось купують?
- Так, ти маєш рацію. Купці - не надто підходяще слово. Але у вашій мові немає такого, яке точно висловило б суть цих людей. Ці юнаки та дівчата - дар Країни Дитинства. Так буває не часто. Час від часу ця Країна сама обирає і наділяє людей особливим обдаруванням. Ти знаєш, що в них у кошиках?
- Так. Золоте світло Країни Дитинства.
- Правильно. Чистота і тепло цього Світла потрібні всім людям.
- А що це за особливий хист, який є у купців?
- Варлоки не можуть до них навіть доторкнутися. Вони невразливі для них. Мало того, грабіжники їх майже не бачать.
- Дивовижа! Вони справді здатні допомогти людям.
- О-о, ще й як! Це краще, ніж меч лицаря. Меч перетворює варлока на порох, а в душі людини залишає гарячий слід любові, надії і щастя. Це як нагадування, що його люблять, він потрібен комусь. Все, що для людини важливо. І поки слід від меча гарячий - варлок і близько не підійде. А людина за цей час встигає переосмислити якісь сутності, знову віднайти цінність і радість життя. Купці діють не так. Тільки купець здатний збагатити світлом іншу людину. Й це ще не все. Найголовніше - це особливий талант купців. Вони здатні ділитися світлом з будь-якою людиною. І навіть якщо у них у кошику залишиться хоча б маленька крапелька цього світла - вони миттєво можуть примножити його. Їх корзини ніколи не спустошуються. Дивись, починається церемонія!
Юра так перейнявся розмовою, що й не встежив, як на кордоні з'явилося кілька лицарів, і зазвучала ніжна, гарна музика. Хлопчик озирнувся і зрозумів - мелодію наспівувала Границя. Юнаки та дівчата притихли. Лицарі стали поперек бузкової стежини і підняли золоті мечі, ніби звели браму. Тієї ж миті над границю виринув вишуканий золотий місток. Музика стала голоснішою і трохи сумнішою. Міст, лицарі і мечі вигравали потужним світлом, наче хтось увімкнув прожектор. Купці рушили. Місток був просторим, і вони могли йти по двоє або й трійко одразу. За Границею вони поділилися на маленькі групки, і попростували навсібіч. Світло згасло, музика змовкла, міст зник, лицарі розійшлися, Границя звузилася і знову замерехтіла рівним бузковим світлом. Юра й Ігра дивилися вслід купцям.
- А чому та сторона так сумно виглядає?
- Не все виглядає так, як тобі видається, - Ігра посміхнулася. - Ти ще не перейшов границю, а отже, і країна Дорослості ще не зрозуміла для тебе. От скажи, яка вона?
- Ніяка.
- Правильно. Тому що для кожної людини вона буде особливою, тільки його персональною. Саме тому Золоте світло країни дитинства дуже важливе.
- А я можу стати купцем?
- Це мені не підвладно, - Ігра здійняла руку, і долина затягнулася бузковим густим туманом. Коли він розвіявся, вони вже стояли в його кімнаті, а на Юрі замість шкільного костюму була піжама.
- Не йдіть, поговоріть зі мною ще.
- О-о, у тебе золота рибка, - посміхнулася чарівниця, розглядаючи плаваюче створіння.
- Знаєте, нам дуже не вистачає Інни ..., мені її дуже не вистачає ... - тихо мовив Юра.
- Бачу, ти намагався заглянути у світ своєї рибки?
- Ні рибки, ні кішки, жодної іншої тваринки світ не відкривається.
- У них його немає.
- Як немає?
- Так, немає. Вони живуть тільки реальним світом, фізичним. Ось усе, що ти бачиш навколо них, це і є їхній світ. Іншого немає.
- Ви не відповіли на моє запитання.
- У мене немає відповідей на всі запитання, - сказала Ігра.
- Любий, з ким ти розмовляєш? - це увійшли мама і тато. Від несподіванки чарівниця здвигнула головою, і бузковий капюшон впав їй на плечі, відкривши пасемці світлого волосся, прикрашеного золотою діадемою. Вона не стала зникати або ховатися. Ігра повернулася до батьків, що увійшли до кімнати, і виглядала як владна господиня з одного боку, і як скромна гостя - з іншого.
- Хто ви? Як сюди потрапили? - запитала мама.
- Яке ... знайоме обличчя, - тихо промовив тато.
- Здравстуй, Витя, я дуже рада знову побачити тебе, - Ігра посміхнулася і злегка кивнула головою. Від цього руху діадема на її голові зблиснула золотими іскорками. У тата очі округлилися.
- Я що, сплю? Це що ж? ... Як? Ви? - він знітився, і було видно, що тато не міг відшукати слів.
- Ви чимось схожі на Інну - однокласницю Юри, але ..., - мамі не вдалося договорити, вона була збентежена.
- Доброї ночі, Оля. Я дуже рада, що бачу тебе. До речі, у мене є для тебе дещо.
З цими словами чарівниця витягла зі складок бузкової накидки невелику подушечку з візерунком , вишитим на ній бісером, і простягла мамі.
- Візьми, вона твоя.
Мама взяла подушечку з рук Ігри так, мов би взяла в долоні щойно знайдене в шкаралущі  курча.
- Бабусина подушечка, - сказала вона захоплено. - Як ви її знайшли? Де?
Зоставляючи приємну посмішку, чарівниця повільно танула в ніжному бузковому світлі.
Вранці подушечку урочисто помістили за скло серванта. Вона дуже добре виглядала поруч з фарфоровим сервізом. Батьки Юру ні про що не запитували. Йому навіть здалося, що вони роблять вигляд, ніби нічого не сталося. І все ж вони трохи змінилися. Навіть помолодшали років на п'ять, як йому здалося. У школі все йшло своїм метушливо-неквапливим поступом. Зимові свята й канікули були позаду, і третя чверть упевнено набирала обертів, натякаючи, що іспити не за горами.
Цього дня Юра поспішав після школи в магазин. У Паші - День Народження. Сьогодні йому чотирнадцять років, і потрібно вибрати відповідний подарунок. Юра знав, що його друг дуже цікавиться лицарством. І тут, як за помахом чарівної палички, він побачив на прилавку велику кольорову книгу про лицарів. Перегорнувши кілька сторінок, Юра зрозумів - саме те, що треба. Тут було все: строї та обладунки лицарів різних епох. Прапори і герби, зброя і навіть стислі історії про лицарів минулих століть. Юра не вагаючись купив цю книгу. «Це краще, ніж чортики на моніторі», - подумав він і пішов додому.
- Юрку! Зайди до мене! - це був Паша. Він стояв на балконі і махав рукою своєму другові.
Коли Юра увійшов до квартири, він відчув пахощі смачного іменинного пирога. Новонароджений полум»янів від радості.
- Ну, вітаю тебе, з Днем Народження, друже мій! Ось тобі подарунок від мене. Хотів увечері ...
- Що?! Лицарі! Де ти її знайшов? Я змучився шукати. Бачив одного разу - та грошей не стачило придбати, а потім книги не було ніде. Юрку - ти ... ти ... - і він просто обійняв свого друга.
- Та ось, ішов, дивлюся - лежить на вітрині. Подумав, що моєму найліпшому другові ця книга вкрай потрібна ...
- Не те слово! Спасибі тобі, друже мій! Це другий найкращий подарунок сьогодні!
- Другий?
- Уявляєш, приходжу додому, відкриваю двері, йду до кімнати ... - на цих словах Паша Юру схопив за руку і буквально втягнув у свою кімнату, - дивись!
На невисокій тумбочці поруч з вікном стояла велика клітка. У ній сидів поважний красень  -  жовто - синій папуга.
- Він ще молодий, але коли підросте – почне розмовляти.
- Він балакун? Клас! Це дуже гарний подарунок. А ти зумієш про нього подбати?
- Ось, дивися. Книга. Тут все написано: чим годувати, як доглядати, і навіть - як навчити говорити. Я вже почав читати.
Знову пролунав дзвінок на вході - це прибували ще гості. Всі підносили дарунки, бажали здоров'я і захоплювалися папугою, який зверхньо розглядав кожного гостя. День Народження минув весело і трохи шумно. Всі гості розійшлися, і Юра, попрощавшись, також рушив додому.
Посеред ночі хлопчика розбудив тихий стук у двері. Юра прокинувся і сів на ліжку. У двері його кімнати насправді хтось негучно клоцав. Він підійшов і прочинив двері. По той бік стояла Ігра.
- Тихо, - вона приклала палець до губ і знаком поманила Юру за собою. Чарівниця чимось була стурбована. Зробивши кілька кроків, хлопчик зрозумів, що він уже не вдома. Під ногами сяяла Границя, праворуч з-між ранковий серпанок прозирала долина Країни Дитинства. Юра задивився. Він зауважив, що в цьому тумані на кожну травинку, на кожну квітку лягали невідомо звідки крапельки роси. Вони палахкотіли як справжні алмази. Похмура долина іншої країни теж була видна. І вона також перебувала в туманній імлі, тільки сірій і непоказній. Чарівниця саме туди спрямувала свій погляд.
- Юро, що б не сталося - не відходь від мене. Зрозумів?
Хлопчик слухняно кивнув головою, і відчув, як холод проповз по його спині.
- Кинджал візьми в руку, - майже наказовим тоном сказала Ігра. Юра підняв праву руку, і в ній миттєво зблиснув золотий кинджал.
- Я напоготові, - якомога спокійніше відповів він. - А в чому річ? Що сталося?
- Поки що не знаю, але там дещо відбувається. І це «дещо» надто погане.
- Варлоки?
- Дещо, або дехто гірший. За мною!
По цих словах чарівниця буквально зіслизнула з Границі і стрімко покрокувала по тужливій долині. Юра поспішив за нею. Плащ Ігри раптом спалахнув і став золотим. Чарівниця простягнула вперед правицю і націлила  її на велику брилу.  Камінь ураз заворушився і став випростуватися. За кілька хвильок перед Юрою, мов по команді «струнко», закляк варлок. З усього було видно, що йому це неприємно, але він підкорився  силі, що набагато владніша за нього. Очі варлока викотилися, рот розтулився, і появилися дрібні гострі зуби. Стоячи майже навшпиньках, посіпуючись у хиткому тремтінні перед міццю чарівниці, ця потворна істота виглядала жалюгідно. Три руки безпорадно висіли долі тілом. Видно, що йому було страшно і неприємно, але він не міг навіть поворухнутися.
- Як твоє ім'я?! - грізно запитала Гра.
- Пані, - прокумкав варлок, - пані, не варто витрачати ....
Він не договорив. Його рот скривився, наче його пригостили гострою перчиною. Він гидко заскімлив і закотив догори очі.
- Як твоє ім'я?! Кажи негайно! - ще суворіше зажадала чарівниця.
Тіло варлока здригнулося як від незначного розряду струму, він відкрив очі і заговорив неприродно низьким голосом.
- Моє ім'я - розчарування, - неквапно промовив він.
- Чим займаєшся?
- Руйную дружбу. Розчаровую людину в тому, що їй видається непорушним.
- І багато вас?
- Тьма.
- Чому сутінки поряд з Границею?
Варлок вичавив щось на кшталт посмішки. Йому це погано вдалося. Ігра вище підняла праву руку.
- Відповідай, варлоче! – підхльоснула голосом вона. Від цих слів варлока знову зсудомило.
- Вентрал, пані.
Ігра опустила руку, і варлок звалився на землю. Він знову заскавулів своїм бридким голоском і поспішив щонайшвидше забитися в щілину. Юра і чарівниця повернулися на Границю. Ігра була схвильована і сумна. Вона йшла долиною країни дитинства, потім присіла на лавочку біля озера. Юра примостився поруч і сховав свій кинджал. Певний час вони мовчки сиділи і дивилися на великого гарного лебедя. Білосніжний птах величаво плинув по дзеркальній гладіні озера.
- Що це було? - спитав Юра.
- Я розмовляла з внутрішньою сутністю варлока.
- Розчарування?
- Так. Це тільки одна. Та є й інші. Образа, наприклад, або заздрість. Всі ці пристрасті  готові зруйнувати все найпрекрасніше, що є в людині. В кожного варлока тільки одна сутність. Ось причепиться такий, і друзі сваряться через дрібниці. Потім починають ненавидіти один одного. Розчаровуються в дружбі. Не спроможні комусь вірити. І втрачають золоте світло ... .. Іншим прищеплюють думку, що їх образили, хоча їх ніхто не кривдив ... .. Когось  преконують, що їх ніхто не любить  і що нікому вони не потрібні ... ...
- А варлоків не можна перевиховати?
- Розумієш, Юро, це - їхня сутність. Як у тебе. Ти - людина, це твоя сутність, а у грабіжників те, чим вони є, те й мають.
- А що це за слово, яке назвав варлок? Про що він?
- Вентрал.
- Вентрал? Що це таке? - спитав Юра.
Рука Ігри злетіла догори, і лавочка почала плавно підніматися в повітря. Вона сягнула не високо і спокійно попливла над озером. Юра подивився вниз. У прозорій воді смарагдового відтінку плавали різнокольорові рибки. Потім він глянув у бік Границі. Її бузкова заграва торкалася майже неба, і була схожою на сяйливу завісу або високу блискучу огорожу - таку, що потойбіччя не було видно. Ігра зітхнула.
- Варлоки чіпляються за який-небудь предмет або річ. Певний час вони непомітно живуть поряд з людиною. Вивчають його, підслуховують. Крадьки вони чекають відповідного моменту, коли зможуть оволодіти своєю жертвою. Вони надзвичайно терплячі. Але іноді з одним із грабіжників відбувається щось дивне. Він змінюється, стає іншим. Він перетворюється на вентрала - перевертня без сутності. На відміну від варлоків, вентрал може стати власне річчю або предметом. Навіть траплялися випадки, коли вентрал ставав чимось на зразок людини, але це в них погано виходить і ненадовго.
- Ого! І часто так буває? - здивувався Юра.
- Ні. На щастя - ні. Перетворюючись на предмет, вентрал намагається змусити людину полюбити цей предмет або річ. Так він і спустошує життя своєї жертви. Людина сама себе прив'язує до нього і почувається дуже нещасним, якщо річ губиться або пропадає.
- А чого боїться вентрал? - поцікавився хлопчик.
- Тут вони однакові. Вони бояться єдиного. Ані варлок, ані вентрал нічого не зможуть вчинити людині, у якої багато золотого світла в душі. Чим повніший внутрішній світ людини - тим краще. Врешті-решт, грабіжники не витримують животіння і тікають. Без поживи вони можуть довго існувати, але не нескінченно.
- Пробачте, я давно хотів довідатися, - тихо сказав Юра, - у мене є запитання.
- Питай.
- Так. А що стається з дітьми, які ... помирають?
Ігра уважно подивилася на хлопчика.
- Я знала, що ти про це спитаєш. Усі коли-небудь про це запитують. Ти ж давно хотів знати на це відповідь. Але, гадаю, ти хотів запитати по-іншому. Що відбувається, коли помирає дитина тут, у цій країні? Так?
- Так. Розкажіть мені.
- Друже мій, я вважаю, тобі слід на це подивитися. Воно того варте.
Чарівниця змахнула рукою, і лава почала повільно підніматися вгору. Озеро, дерева поволі зменшувалися. За невеликим лісом Юра розгледів різнобарвні пагорби, річку.
- Як гарно! - вигукнув Юра в захваті. - Яка велика країна!
- Так, вона дивовижна, - відповіла Гра, вдивлячись в обрій.
Хлопчик також почав зосереджувати зір і побачив Заграву. Те, що він вважав світлом неба на горизонті, насправді було величезною сяючою вежею. Наскільки сягав погляд, Юра бачив золоту, чимось схожу на величезний водограй, вежу.
- Це - Границя Вічного Світла. Вона - джерело золотого світла Країни Дитинства. Це вона наповнює силою всю цю країну! - урочисто мовила чарівниця.
Видовище було настільки грандіозним, що у Юри трохи запаморочилося в голові. Він міцніше вчепився за лавку.
- Не бійся, Юро. Ти не впадеш з неї, навіть якщо захочеш, - чарівниця посміхнулася і, вставши з лави, обійшла її, як по галявині. Юрі відлягло, але він не наважився ступати по повітрю. Ігра показала рукою в бік долини.
- Юро, ти бачиш ці пагорби, річки, луки, озера? Знай же: кожна квітка, кожна травинка цієї країни, кожне дерево, кожен схил і навіть кожна краплина в озері пам'ятають усіх людей, які коли-небудь пройшли цїєю країною. Пам'ятають їх навіть тоді, коли ці люди зникли в Долині Смертної тіні. Пам'ятають завжди.
Чарівниця знову присіла на лавку.
- Коли помирає дитина, він просто зливається з Вічним Світлом. Вона відходить туди, за Границю Вічного Світла, а її світ, її свідомість або сутність - називай як хочеш, повертається до цієї країни і робить її багатшою, цікавішою. Можна сказати, що зливаючись зі світлом, дитина повертається.
Юра нахмурив чоло. Було видно, що він намагається осмислити почуте.
- Розкажу тобі дещо. Це тобі допоможе зрозуміти. Одна дівчинка злилася з Вічним Світлом ...
- Померла, ви хотіли сказати «померла», - прлмовив Юра різко.
- Я сказала те, що сказала, - спокійно відповіла Гра. - Вона злилася з Вічним Світлом  й одразу ж прилетіла великим білим лебедем. А коли, як ти кажеш, «померли», два братики-близнюки, вони повернулися дивовижними деревами. На гілках цих дерев завжди можна знайти будь-який плід, навіть морквину. Ще одна дівчинка могла б стати великою співачкою, але страшна хвороба не дала їй можливості збагатити ту країну. Зате в озері нашої країни зацвіли лілеї з мелодійною грою дзвоників. Залишаючись у такій подобі в цій Долині і живлячись Вічним Світлом, вони завжди можуть допомагати і підтримувати тих, хто зостався. Іноді це буває краплиною роси, іноді - сонячним грайликом.
Ослінчик спустився нижче, і Юра помітив дівчинку років п'яти, яка стояла біля сяючої вежі. Дівчинка подивилася на чарівницю і помахала їй. Ігра теж привітно підняла руку  і послала повітряний поцілунок. Дівчинка посміхнулася, торкнулася долонькою Золотого Світла і, засяявши, щезла. Не встиг Юра отямитися, як звідти вилетіла дивна птаха з білим опіренням. Вона була як пава, хоча не була схожа на жодну з відомих Юркові пташин. Сівши на гілку дерева, птах стріпнувся  і ... поміняв колір. Тепер він був малиновим. Курликнувши, він розпростер великі крила і полетів. Хлопчик усміхнувся і глянув на чарівницю.
- А що там? По той бік Границі Вічного Світла? - запитав він.
- Не знаю. Там немає моєї влади. Але саме тому я попросила тебе допомогти мені два роки тому. Пам'ятаєш дракона?
- Так.
- Якщо б ти помер, не перетнувши границі, на цей бік - ти, як і всі, теж злився б з Вічним Світлом. А твій Дракон поселився б тут, у Країні Дитинства. Це було б жахливо. А якби ти перейшов границю, що ти і хотів зробити - то став би легкою здобиччю варлоків.
Погляд  чарівниці сяйнув двома зірками в зимовому небі. Юра розплющив очі. Він лежав на своєму ліжку, за вікном була темна ніч, золота рибка в акваріумі поважно обертала очицями, і над усе прагнула показати, що нічого не бачила, і нічого не відбувалося. Юра намацав під подушкою складанця, усміхнувся, повернувся на бік і поринув у спокійний, золотий сон.


(Це можна не читати. Але якщо цікаво ...)
Виблискуючи золотими латами, він прямував уздовж Границі, тримаючи свого меча. Він розумів, що тепер йому немає місця в тому світі. Його служіння: охороняти і захищати. І це йому подобалося. Поруч з ним йшла Та, яку він усім серцем поважав і любив. Любив любов'ю друга, відданого, вірного друга. Праворуч від нього простягнулася грайлива Країна дитинства, ліворуч - похмура Долина, в якій пребували вороги  Світла, Любові, Радості й усього, що є важливим і дорогим для людини.

Оригинал на странице автора - http://www.proza.ru/2010/03/12/639