Про Пончика, Батончика та бiлого слоника. Ч 3. I

Пізно ввечері, як зорі
В небі засвітились,
На дорозі край цвинтаря
Вони появились.
Їх  було чи сім, чи вісім,
Кожен з автоматом.
В повній тиші пролунав
Голос: «Будем брати!»
І нечутно, наче тіні,
Між могил майнули,
Оточили давній склеп,
Двері відімкнули,
Вломилися всередину
З криком: «Всім лежати!»

-То й лежіть! – їм відповів
Упир волохатий,
Що сидів в кутку у кріслі
І читав про Вія. –
Знову в гості завітали,
Оце так подія!

  Та ті не відповіли,
Автомати зняли
Й довго-довго усі скопом
В упиря стріляли.
Розірвали на шматки,
Бензином полили
Все навколо, а тоді,
Звісно, підпалили.
Та й пішли. А як згоріло,
Упир знов зібрався
З попелу – цілісінький –
І за двері взявся:

-Як дістав уже цей Алекс!
Аби постріляти!
А мені тут уже ввосьме
Інтер`єр міняти.
І замка змінити треба,
Отака халепа,
Та ще й двері броньовані
Навісить на склепа…


……………………………..
Сонце світить, віє вітер,
Небо чисте й ясне…
Труна на колесиках
Котиться по трасі.
Слоник собі гупає,
Хлопчики дрімають.
Всі дорогу їм дають
Та шапки знімають,
Співчутливо дивляться:
«А ще ж молодії!»
Слона підгодовують –
Він з того радіє,
Поховальний марш сурмить
Жалісливо дуже…
Хлопці знають про ті штучки,
Але їм байдуже.
Навіть добре: із ДАІ
Ніхто не чіпляється,
І поганого нічого
З ними не трапляється.
Одного не розуміють
Люди недалекі:
Чом прив`язані обидва
Пасками безпеки?
А тому прив`язані –
Можу їм сказати –
Якщо закортить слонові
Знову політати!
Бо уже навчені –
Що візьмеш зі звіра?
Після того, що було,
Вже нема довіри.
  От прокинулись, лежать,
Гомонять потроху:

-Слухай, Пончику, ми точно
Знаємо дорогу?

-Я – не знаю взагалі,
Ти ж казав, що знаєш!

-Я… Бував  там у дитинстві,
Що запам`ятаєш?
Як ми з мамою вночі
Звідтіля тікали,
То назад на обертались,
Шлях не обирали.
Пам`ятаю, він лежав
Через ліс  і гори…
Але ключ у мене є
В діда від комори,
Запасний. Не зна про нього
Ані дід, ні мати:
Встиг я перед втечею
З ключа зліпок зняти.
Потім копію зробив
І поклявсь залізно,
Що колись обов`язково
В комору залізу
І усі його цукерки
З`їм чи понадкусюю!

-Як дороги ти не знаєш,
Спитав би матусю…

-Та ти що! Хіба так можна
Матінку лякати?!
Та вона вночі спокійно
Не зможе і спати.
У житті її було
Й так чимало горя.
Я сказав, що в санаторій
Їдемо до моря.

-Ой, якби воно до моря –
Там водичка тепла!
То куди ми справді їдем?

-Вважай, що до пекла.

-Ну у тебе й жартики! –
Пончик сів зі сміхом.
(Алекс мимо проїздив –
Ледь в стовпа не в`їхав).

-Та які, у біса, жарти –
Я цілком серйозно, -
І так глянув, що Пончику
Ураз стало млосно.

Простогнав він: - Слонику!
Повертай голоблі!

Слоник перед машинами
Кинувся хоробро,
Розвернувся й вилетів
На зустрічну  смугу,
(Ох, як гальма завищали!)
Та й назад щодуху.
Бідний Алекс ледве встиг
Зупинитись вчасно,
Як на хлопців не наїхав –
Нікому не ясно.
Та Батончик здивувався:

-Що з тобою, друже?
Напекло голівку сонце,
Чи ти занедужав?
Якщо хочеш ти до моря –
Їдемо, будь ласка!
Будемо купатися,
З піску ліпить паски
І лежати без кінця
Під сонечком теплим…

-Ну тебе, поїхали
Вже до твого пекла!

-Слава Богу! А то думав,
Що Пончика вкрали
Й замість нього тюхтія
Якогось прислали.
Гей, слоняро, завертай!
Це він жартував, паняй!

Слоник не сказав ні слова.
Перетнув він смугу знову,
Став, щоб втрачене нагнати,
Всі машини обганяти,
Алекса нагнав, підрізав,
До обочини притиснув
І доплентав перед ним
Повільно-повільно…

Апекс визирнув в вікно:
-Ви що, божевільні?!
Чи ви в пекло захотіли?

-Та ми ж туди їдем! –
Скрикнув Пончик радісно. –
Й ти за нами слідом!

-З вами точно попадеш…

-Ой, - сказав Батончик, -
Не підкажете дороги,
Ми не знаєм точно.

Алекс з люті підказав
Їм таку «адресу»,
Що у бідної труни
Попухли колеса.
Та й погнав.

-Який нечема! –
Образився слоник
І прямісінько по смузі
Застрибав, мов коник.

-Може, знов лохом назвемо? –
Батончик питає.

-Ні, тепер він голоси
Наші упізнає.



Так котили день і два,
Села проїжджали,
В одне в`їхали затемно,
Всіх там налякали:
Слону ледве вила
В бік не застромили.
Він тоді змахнув вухАми
Й полетів над стрІхами,
За селом спустивсь на землю,
Та й далі поїхали.
Ночували в чистім полі.
Ледь зібрались спати,
Як почав такий дрібненький
Дощик накрапати.
Дощ – це добре, але спати
Під ним неприємно…
Заховатись нікуди,
І довкола темно,
То утрьох в труну залізли,
Кришкою накрилися –
Сухо, тепло і комфортно,
Сни всю ніч дивилися.

А на ранок встали,
Слона запрягали
І в далеку далечінь
Знов попрямували.

Кілометри через три
Слон завважив влучно,
Що їхати без коліс
Трішечки незручно.
Тоді зупинились,
Злізли, подивились:
Виявилось, справді
Колеса пропали,
Уночі, коли всі спали,
Мабуть, їх і вкрали.

Що ж робити,власне –
Самим десь украсти?
Але ж красти – це погано,
Хоч вони і хулігани…

Так би хлопчики стояли
Там іще і досі,
Якби мимо не проїхав
Алекс по дорозі.
Трохи далі ДАІшники
Його зупинили…
Хлопчаки перезирнулись
Та й пішли на діло.
Це було вже їм не вперше,
Все зробили вправно.

З Алексом ДАІшники
Лаялися славно:
Страхового поліса
При собі не має,
Та ще й штраф за це платити
Явно не бажає.
-Все життя без нього їздив,
На кий біс він здався?!
Аби грошики злупить! –
Алекс розорявся.
Він бо бачив, як колеса
Хлопчики знімають
Із патрульної машини,
Цеглу підсувають.
Тому й лаявся, щоб їхню
Відвернуть увагу,
І зрештою, сповнений
До себе поваги,
Гордо вирік: - Можна їздить
Без поліса того,
Ви он без коліс, так я ж вам
Не кажу нічого!

Після чого повернувся,
Сів в свою машину,
Гвзу дав під двісті двадцять,
Всіх обдавши димом,
Та й пропав. ДАІшники
Гнатися хотіли,
На машину глянули –
Аж позеленіли.
І не стільки розсердились,
Скільки здивувались:
Щойно тут були колеса –
Куди подівались?
Хтось украв, це факт, та де він?
Ніде тут сховатись,
Утекти б не встиг далеко;
Як могло це статись?
Поглянули на машини,
Що летіли мимо.
Труна на колесиках
Котить перед ними.
В ній лежать два хлопчики,
Тягне слон печальний,
Часом хоботом  сурмить
Мотив поховальний.
А колеса у труни…
Йоли-пали, це ж вони!

Один із ДАІшників
Здуру засвистів,
Другий слідом кинувся, -
Слоник – полетів
Швидше ластівки і зник
В далечі далекій.
Хлопців виручили знов
Ремені безпеки.


  А ДАІшники, мов лохи,
Стали посеред дороги.
В даній ситуації
Що робить? По рації
Передали: «Гей, увага!
Слухати усім постам:
Гроб спіймайте на колесах!»

«Чи ви не вчаділи там?»

«Ні, тут справді проїхала
Труна на колесах,
В неї на лівому боці
Знак від «Мерседеса».

«Ага, і запряжений
Рожевий дракончик!»

«Та ні, білий слон…»

«Гарячка
У вас біла точно!»

«Вони вкрали в нас колеса!»

«Годі жартувати!
А колеса доведеться
Нові купувати».

Так з наступного поста
Їм відповідали,
Поки слоник і хлоп`ята
Мимо пролітали.

Так летіли без пригод
Високо в повітрі,
Поки врешті не спустились
При стрічному вітрі.
Бачать – пхають «Жигуля»
Дідусь та бабуся.

-Це не ті, Батончику?
-Ні, я тих боюся,
А ці добрі. Що в вас сталось –
Чи машина поламалась?

-Та закінчився бензин,
От, тягну, як вражий син.

 Білий слон розправив плечі,
Войовничо засурмив,
«Жигуля» того за гака
Міцно хоботом вхопив
І котив аж до заправки.
Там рішуче підступив,
Алексову іномарку
Від колонки відкотив,
Хоботом набрав бензину
І заправив ним машину.

Хотів потім, занюхавшись,
Труну заправляти…
Довго-довго вибачались
За слона хлоп`ята,
А слонові й байдуже,
Він і не зважає:
В синім небі майорить,
Стелса зображає.
Врешті гепнувся в кущі –
Буцім стелса збили,
Та й заснув там, хоч його
І трясли щосили.

Та не кинули в біді
Хлопчиків бабуся й дід:
Сунули слона в труну,
Кришкою накрили,
А труну до «Жигуля»
Ззаду причепили,
Та й поїхали. Дідусь
Хлопчиків питає:

-І куди, скажіть, дорога
Ваша пролягає?
Коли ваша домовина
Із небес упала,
То, признаюсь, вона добре
Нас перелякала.

Відповів Батончик: - Їдем
До моєї баби з дідом.

-Ото вони будуть раді
Хлопчикам хорошим!

-Вони раді лиш тоді,
Коли злуплять гроші;
Коли в кого щось віднімуть,
З радощів аж луснуть.

-Нащо ж їхати до таких?

-Не хочем, та мусим.
Дуже треба: бо в народі
Є така примовка
Вельми мудра: вовчик брав,
Та взяли і вовка!

-І далеко до них їхать?

-Ми й самі не знаєм.
Десь живуть вони в хатинці
У великім гаї.
Іще був там біля хати
Потічок, здається,
Пам`ятаю й дуб високий,
Що під вітром гнеться.

-Як же вам туди попасти?
Чи є хоч адреса?

-Є в нас ключ, жадоба помсти
І швидкі колеса.

-Ну даєте! Треба знати
Хоч район та область…

-Це – у пеклі, - відповіли
Хлопці в один голос.

Дід лиш пльцем покрутив,
А баба сказала:
-Ось чому ви такий вид
Транспорту обрали!
Думаєте, так у пекло
Потрапите швидше?
Але ж знайте, що назад
Ще ніхто не вийшов.

Дідусь глянув на хлопчиків,
Зразу посерйознів:

-Пекло – в значенні прямому
Чи у переноснім?

-Поки що у переноснім, -
Відповів Батончик, -
Та коли доїдемо,
Прямим стане точно.

-Ну, я бачу, ви серйозні,
Рішучі хлоп`ята.
А як звуть тих діда й бабу,
Можете сказати?

-Чого ж, можем: дід – Будяк,
Баба – Будячиха.

Враз зробилося в машині
Дуже-дуже тихо.
Баба зблідла, а дідусь
Ледь не в`їхав в мерса,
Що по стрічній смузі
Їм назустріч перся.
Мерс – праворуч, ледве встиг,
БМВ подряпав бік,
Тут обидва зупинились…

Далі хлопці не дивились,
В «Жигулі» собі котили.
Дід спитав: - Ви що, здуріли?

А бабуся додала:
-Я, як ще була мала,
Про тих діда й бабу чула
Страшне й нехороше…
Що вони понад усе
Люблять в світі гроші,
Через гроші довели
Стількох до могили,
Через гроші і свої
Душі загубили.
І що навіть імена
Їхні проказати –
Все одно, що нечистого
З пекла викликати.
Ти про пекло слушно мовив.
А вам туди – нащо?
Слухайте, поїхали
До нас в гості краще.
В нас цукерок – п`ять мішків,
Син – директор бази.
Напечу вам пиріжків…

Дід додав одразу:
-На рибалку підемо,
Я місцину знаю:
Отакенні окуні
В сіті запливають.
Я  із них смачнючу юшку
Умію варити.
Більш ніхто так не уміє,
Можу й вас навчити.

Пончик мало не погодивсь,
Та Батончик мовив:
-Дякуєм вам, добрі люди,
На хорошім слові,
Та ми все ж таки поїдем
До баби із дідом,
На зворотньому шляху
І до вас заїдем!

Скрушно мовила бабуся:
-Ах ви ж мої бідні…

Дід озвався: - Молодці!
Характера видно!
Та до нашого села
Ми під`їдем скоро,
Це якраз і сонечко
Сідає в ту пору.
То у нас і заночуйте,
Треба ж десь укритися!

-Дякуємо! Бо слона
Нам не добудитися.



В`їхали у те село,
Як вже темно стало.
Сплячого слона в курник
Хлопчики запхали,
Труну в сінях поставили
Та й пішли до хати.
Повечеряли гуртом,
Дід – одразу спати,
А хлопчики причепились:
-Розкажіть, бабусю,
Що таке страшне ви чули
Про отих…
-Боюся
І згадать їх проти ночі.
Що ж вам розказати?
Вони вже старі-старезні.
Іще я, хлоп`ята,
Як маленькою була,
То їх пам`ятаю:
Вже старі, жили в хатинці
Близько біля гаю.
Ні з ким близько не дружили,
Гроші все збирали,
Хоча й мали повні скрині, -
Так мій дід казали.
Та й від інших це я чула,
Як була малою,
Ще в тридцяті. Не минула
Біда стороною:
То страшні, прокляті роки,
Всі голодували
Так, що й мерли. Бо зерно
Все позабирали.
Так ці дід із бабою
Зробили хатину
На узліссі з сухарів,
І яка людина
Мимо не проходила,
То туди брела, -
І зникала там без сліду,
Наче й не була.
Всі слабкі були, що й ноги
Ледь пересували,
А ці двоє – сильні й справні…

-Що ж вони вживали?! –
Скрикнув Пончик. – Та невже… -
І не скінчив фразу.

-Та… можливо, - і бабуся
Додала одразу:
-Але якби ви, хлоп`ята,
Пожили в ту пору,
То, напевне, не судили б
За таке суворо.
Гірше інше: по селу
Панами ходили,
І хто де ховав зерно,
Зразу доносили.
Мабуть, мали щось за це…
Але час минає.
Як ми тоді вижили,
Я й сама не знаю,
Та вижили. І гадали –
Минулося лихо,
Отоді й на Будяків
Настучав хтось тихо…

   Тільки баба це сказала –
Сковорідка з печі впала,
Й перекинулось відро.

-Їх згадать – не на добро!
То прибули з КДБ
Хатку ту шукати –
Не знайшли навіть і місця,
Де могла б стояти.
Й ми шукали – дітлашня –
Весь ліс прочесали,
Та даремно – мов корова
Язиком злизала.
А була ж! Я бачила,
Підійти хотіла,
Та тримали мама міцно
 І не підпустили.
От, а років через п`ять
Почали казати,
Наче знову хтось у лісі
Бачив оту хату.
Дід і баба на той час
Вже з села подались,
Ми не знали, чи й живі,
Хтозна де дівались.
Може, й байки, чи по п`яні
Комусь приверзлося,
Та у селах довколишніх
Знову почалося…
Більше нас, малих, до лісу
Самих не пускали,
Та ще й хаткою тією
Постійно лякали.
А про діда тих і бабу
 Ми тоді нерідко
Моторошні історії
Чули від сусідки.
Її хата була скраю,
Дуже близько біля гаю,
І на гай вікно дивилось.
Так вона клялась-божилась,
Що бачила Будяків…
Ляпнула, от лихо!
А із ними то вовків,
То потвор якихось,
Що по стежці йшли у ліс,
І в лісі зникали.
А по селах таки знову
 Люди пропадали.
Роки йшли, та не вщухали
Про хатку розмови,
І шукали її в лісі
Ми знову і знову.
 А сусідка про доріжку
Часто говорила,
По якій ті дід і баба
 Уночі ходили
 Від темного лісу
До своєї хати.
Їй не вірили…
-Чому?
-А тому, хлоп`ята,
Що вже хати не було,
Не було й доріжки,
Там такий чортополох,
Що зламаєш ніжки.

-А ви вірите?

-Я – так.
Бо одного разу
 Застоялась я допізна
Біля перелазу
Зі Степаном. Повертаюсь –
Аж пси як завили,
Наші і сусідчині.
Я ледь не зомліла,
Як поглянула у двір
До сусідки, - Боже!
Діда й бабу я впізнала,
А із ними… Може,
То мені привиділось –
П`ять вовків сиділи
Перед входом. Незвичайні –
Здорові, масть біла,
За простих удвоє більші.
Я так налякалась,
Притьмом в хату…

-Що ж сусідка?

-Живою зосталась.
Тільки більше нам нічого
Не розповідала,
А молилась і щотижня
У церкві бувала.
І казала, що в молитві
Є велика сила.
А оте своє вікно
Дошками забила.
Хоча шпарка там була…
Потім заміж я пішла,
Перебралась в це село.
А там і понині
Бачать зрідка діда й бабу
І кляту хатину.
Хата вже не з сухарів –
Уся шоколадна.
Син мій бачив рік тому,
Будь вона неладна.
А в селі тім час від часу
Люди пропадали…
Потім там крутих котеджів
Понабудували,
Понаїхали міські,
Всі круті, гуляють.
В них розбірки. Як хто зникне –
Не завжди й шукають.
Хлопчики, рідненькі,
Нащо вам туди?
Краще тут лишайтеся,
Не будіть біди!

-Ну, спасибі! Ви нас так
Заінтригували,
І щоб після цього ми
Там не побували?!
Ви не бійтесь, - мовив Пончик, -
Нам не буде горя.

-От, а ти хотів, дурненький,
Їхати до моря!
Чи ми моря не бачили?
А тут – таке диво:
Ціла хатка з шоколаду!
Мабуть, це красиво.

-І красиво це, і смачно.
Ми, бабусю, дуже вдячні,
Що ви шлях нам підказали,
А то ми б іще блукали.
Де це, кажете, село?

-Біля лісу, де й було.
Далі їдете по трасі,
Там воно, зоветься Рясне.
Ще сусідка та жива,
Підтвердить мої слова.
Та благаю, ради неба –
Не ходіть туди, не треба!

Встав Батончик в повний зріст:

-Пропадають люди,
А всім байдуже! Чи ж так
І надалі буде?
Хто здебільшого зникав?

-Молодь та підлітки.

-І знайшовся хоч один?

-Ні, нема і свідків.
Як і ви ще пропадете,
То легше не стане.

-Не треба, бабусенько,
Думать про погане!
Як казав Наполеон:
Хто не ризикує,
Той і шоколадками
 Вдосталь не ласує.

Полягали спати,
Світло погасили.
Старі в спальні, а хлоп`ятам
В залі постелили.
За віконцем – чорна ніч,
Стало лячнувато,
Встав Батончик, аби вікна
Всі позакривати.
Ні зірок, ні місяця –
Темрява суцільна,
І в цій пітьмі чиїсь очі
Дивляться так пильно,
Та ще й світяться – в кущах
Близько біля хати.
Хлопчик друга поманив,
І стали гадати,
Хто це там сидить?

Перша думка – дід Будяк,
Котрим їх лякали.
Будяка вони в вікно
Козлом обізвали,
Відповіді не діждались.

-То не він, гадаю.
Він би щось та відповів.

-Ну тоді – не знаю.
Може, хтось з його вовків,
Або вовкулаки…

-Це навряд, бо тоді виють
Кругом всі собаки.

-Тоді, може, тигр чи лев
В засідці пантрує?

-Перевірим. Кицю-кицю!
Ні. Не реагує.

-Може, слон наш з курника
Виліз та й гуляє?

-Ні, я бачив там замка,
Що й слон не зламає!
Може, дятел?

-Сам ти дятел!

Так перебирали,
А тим часом очі пильно
На них позирали.

-Може, Алекс чергового
Упиря пантрує
Тому й не відповідає,
Бо той ще почує?

-Що ж, таке цілком можливо.

-Так, це очевидно!
Алексе, сховавсь ти добре,
Але очі видно!

Очі зникли, та за мить
Збоку показались.

-І там видно! І там! І тут! –
Хлопці надривались.
Раптом чорна тінь в кущі
Із даху майнула…
Очі щезли, і шипіння
Хлопчики почули.
Потім тупіт, наче бійка,
Аж кущі тріщали.

-Алекс! Лох! Гаси його! –
Хлопчики кричали.
А кого, й самі не знали –
Тінь-бо невелика,
І на звіра більше мхожа,
Ніж на чоловіка.

-Ну що, Алексе, догрався?
Треба б підсобити!..

-Тут, боюся, ми нічого
Не зможем зробити.

-Вийдем хоч та поболієм?

-Та ну його к бісу! –
Мовив Пончик і рішуче
Затулив завісу.
Потім декілька страшилок
Перед сном згадали,
І вже далі без пригод
Преспокійно спали.


…Дід і баба Будяки
У цю ніч не спали:
Радіо старе, розбите
Раптом затріщало,
Хоч і вимкнене було,
Потім свист почувся,
Й крізь поміхи – страшний голос,
Аж дід стрепенувся:
-Діду й бабо, стережіться,
Бо час не чекає:
Труна на колесиках
Ваш край вже шукає!

Дід і баба озирнулись –
Хто б це міг сказати?
Нікого! Дід радіо
Кинувсь вимикати –
Так вимкнене! І, одначе,
Далі провіщає:

-Діду й бабо, стережіться,
Час не жде, спливає.
Труна на колесиках
Вже у вашім краї,
Знайшла його, і тепер
Ваш район шукає!

-Ти придурюєшся, діду?

-Ні.

-Кінчай дурити!
Радіо не ввімкнуте
Не може говорити.
Ти з ним, мабуть, щось зробив?

Аж радіо знову:

-Діду й бабо, не гайтеся,
Кінчайте розмову!
Знайшла труна на колесах
Ваш район, і нині
Вже село шукає ваше
І вашу ХАТИНУ!

Дід розсердився, в вікно
Радіо пожбурив.
Впало у кущі воно,
І з нього похмуро
Виліз Матюкливий Ґном,
Боки потираючи,
Та й усівся під вікном,
Пісеньку співаючи:

«Вперше я не матюкався,
Бути чемним намагався,
Не показував я пальця,
Не кричав «трах-тарарах!»,
Диктором хотів я стати!
Так за що ж мене жбурляти?
Так за що ж летів я з хати
І, як лох, сиджу в кущах?!»

     (Далі жирно викреслено цензурою)